Герой нашого часу - Сторінка 4

Виконавши свій обов'язок, сів я до нього на ліжко і сказав:

— Послухай, Григоріє Олександровичу, признайся, що недобре.

— Що недобре?

— Та те, що ти викрав Белу... Ця вже мені бестія Азамат!.. Ну, зізнайся, — сказав я йому.

— А якщо вона мені подобається?..

Ну, що накажете відповідати на це?.. Я потрапив у кут. Одначе після деякого мовчання я йому сказав, що коли батько стане її вимагати, то треба буде віддати.

— Зовсім не треба!

— А якщо він дізнається, що вона тут?

— А як він дізнається?

Я знову не знав, що сказати.

— Послухайте, Максиме Максимовичу! — сказав Печорін, підіймаючись,— ви ж добра людина, — а якщо віддамо дочку цьому дикуну, він її заріже або продасть. Справу зроблено, не треба тільки добровільно псувати; залиште її у мене, а у себе мою шпагу...

— Та покажіть мені її, — сказав я.

— Вона за цими дверима; тільки я сам нині даремно хотів її бачити: сидить в куті, загорнувшись покривалом, не говорить і не дивиться: полохлива, як дика сарна. Я найняв нашу духанщицю: вона знає по-татарськи, буде ходити за нею і привчить її до думки, що вона моя, тому що вона нікому не буде належати, крім мене, — додав він, вдаривши кулаком об стіл. Я і з цим погодився... Що накажете робити? Є люди, з якими неодмінно треба погоджуватись.

— А що? — спитав я у Максима Максимовича, — чи справді він привчив її до себе, чи вона зачахла у неволі, від суму за батьківщиною?

— Змилуйтесь, чому ж від суму за батьківщиною? Із фортеці було видно ті ж гори, що з аулу, — а цим дикунам більш нічого не потрібно. Та до того ж Григорій Олександрович щодня дарував їй що-небудь: перші дні вона мовчки гордо відштовхувала подарунки, які тоді діставались духанщиці і збуджували її красномовність. Ах, подарунки! чого не зробить жінка за кольорову ганчірку!.. Ну, та це набік... Довго мучився з нею Григорій Олександрович; тим часом вчився по-татарськи, і вона починала розуміти по-нашому. Потроху вона привчилась на нього дивитись, спочатку з-під лоба, скоса, і все сумувала, наспівувала свої пісні впівголоса, так що, бувало, і мені ставало сумно, коли я слухав її із сусідньої кімнати. Ніколи не забуду однієї сцени: йшов я мимо і зазирнув у вікно; Бела сиділа на лежанці, схиливши голову на груди, а Григорій Олександрович стояв перед нею.

— Послухай, моя пері, — говорив він, — адже ти знаєш, що рано чи пізно ти повинна бути моєю, — чому ж тільки мучаєш мене? Хіба ти любиш якого-небудь чеченця? Якщо так, я тебе зараз відпущу додому. — Вона здригнулась ледь помітно і похитала головою. — Або, — продовжував він, — я тобі зовсім ненависний? — Вона зітхнула. — Чи твоя віра забороняє полюбити мене? — Вона зблідла і мовчала. — Повір мені, аллах для всіх племен один і той же, і якщо він дозволяє мені любити тебе, чому ж заборонить тобі платити мені взаємністю? — Вона подивилась йому пильно у обличчя, ніби вражена цією новою думкою; в очах її відбилась недовіра і бажання переконатися. Що за очі! вони так і блищали, ніби дві жарини. — Послухай-но, мила, добра Бело! — продовжував Печорін, — ти бачиш, як я тебе люблю; я все ладен віддати, щоб тебе розвеселити: я хочу, щоб ти була щасливою; а якщо ти знову будеш сумувати, то я умру. Скажи, ти будеш веселішою?

Вона замислилась, не спускаючи з нього чорних очей своїх, потім посміхнулась ласкаво і кивнула головою на знак згоди. Він взяв її руку і став її умовляти, щоб вона його поцілувала; вона слабко захищалась і тільки повторювала: "Буд ласка, буд ласка, не нада, не нада". Він став наполягати; вона затремтіла, заплакала.

— Я твоя полонянка, — говорила вона, — твоя рабиня; звичайно, ти можеш мене примусити, — і знову сльози.

Григорій Олександрович вдарив себе в чоло кулаком і вискочив до іншої кімнати. Я зайшов до нього; він, склавши руки, походжав похмурий вперед і назад.

— Що, батечко? — сказав я йому.

— Диявол, а не жінка! — відповів він, — тільки я вам даю моє чесне слово, що вона буде моя...

Я похитав головою.

— Хочете парі? — сказав він, — через тиждень!

— Згоден!

Ми вдарили по руках і розійшлись.

Наступного дня він зразу ж відправив гінця в Кизляр за різними покупками; привезено було безліч різних персидських тканин, усіх не перерахувати.

— Як ви думаєте, Максиме Максимовичу! – сказав він мені, показуючи подарунки, — чи встоїть азіатська красуня проти такої батареї?

— Ви черкесок не знаєте, — відповів я, — це зовсім не те, що грузинки або закавказькі татарки, зовсім не те. У них свої правила: вони інакше виховані. — Григорій Олександрович усміхнувся і став насвистувати.

А таки вийшло, що я правий: подарунки подіяли тільки наполовину; вона стала ласкавішою, довірливішою — та і тільки; так що він наважився на останній засіб. Якось вранці він звелів осідлати коня, одягнувся по-черкеськи, озброївся і ввійшов до неї. "Бело! — сказав він, — ти знаєш, як я тебе люблю. Я насмілився тебе вкрасти, думаючи, що ти, коли пізнаєш мене, полюбиш; я помилився: прощавай! залишайся повною господинею всього, що я маю; якщо хочеш, повернись до батька, — ти вільна. Я винний перед тобою і повинен покарати себе: прощавай, я їду — куди? звідки я знаю! Може, недовго буду ганятись за кулею чи ударом шаблі: тоді згадай про мене і пробач мені". — Він відвернувся і простягнув їй руку на прощання. Вона не взяла руки, мовчала. Тільки стоячи за дверима, я міг у щілину роздивитись її обличчя: і мені стало жаль — так смертельно зблідло це миле личко! Не чуючи відповіді, Печорін зробив кілька кроків до дверей; він тремтів — і чи повірите? я думаю, він був справді здатний виконати те, про що говорив жартома. Така вже була людина, бог його знає! Тільки ледь він торкнувся дверей, як вона скочила, заридала і кинулась йому на шию. Чи повірите? я, стоячи за дверима, теж заплакав, тобто, знаєте, не те щоб заплакав, а так — дурниці!..

Штабс-капітан замовк.

— Так, зізнаюсь, — сказав він потім, смикаючи за вуса, — мені стало прикро, що ніколи ні одна жінка мене так не любила.

— І чи довгим було їх щастя? — спитав я.

— Так, вона нам призналась, що з того дня, як побачила Печоріна, він часто їй снився і що ні один чоловік не справляв на неї такого враження. Так, вони були щасливі!

— Як це нудно! — вигукнув я мимоволі. Справді, я чекав трагічної розв'язки, і раптом так несподівано обманути мої надії!.. — Та невже, — продовжував я, — батько не здогадався, що вона у вас у фортеці?

— Себто, здається, він підозрював. За кілька днів ми дізнались, що старик убитий. Ось як це трапилось...

Увага моя пробудилася знову.

— Треба вам сказати, що Казбич уявив, ніби Азамат з батьківської згоди украв у нього коня, принаймні я так міркую. От він раз і дочекався біля дороги, верст за три від аулу; старий повертався з даремних пошуків дочки; уздені його відстали, — це було у сутінках, — він задумливо їхав кроком, як враз Казбич, ніби кішка, вигулькнув з-за куща, стрибнув позад нього на коня, ударом кинджала звалив його додолу, схопив поводи — і шукай вітер в полі; декотрі уздені все це бачили з гори; вони кинулись навздогін, та даремно.

— Він повернув собі втраченого коня і помстився, — сказав я, щоб почути думку мого співбесідника.

— Звичайно, по-їхньому, — сказав штабс-капітан, — він був цілком правий.

Мене мимоволі вразила здатність російської людини пристосовуватися до звичаїв тих народів, поміж якими їй трапляється жити; не знаю, варта осуду чи похвали ця властивість розуму, тільки вона доводить неймовірну його гнучкість і наявність того ясного здорового глузду, який прощає зло всюди, де бачить його необхідність або неможливість його знищення.

Тим часом чай було випито; давно запряжені коні замерзли на снігу; місяць поблід на заході і вже готовий був поринути в свої чорні хмари, що висіли на дальніх вершинах, ніби шматки розідраної завіси; ми вийшли із саклі. Всупереч передбаченням мого супутника, погода прояснилася і обіцяла нам тихий ранок; хороводи зірок чудовими узорами сплітались на далекому небосхилі і одна за одною гасли вслід за тим, як блідий відблиск сходу розливався на темно-ліловому склепінні, поступово освітлюючи круті схили гір, укриті незайманими снігами. Праворуч і ліворуч чорніли похмурі, таємничі провалля, і тумани, клубочачись і звиваючись, як змії, сповзали туди зморшками сусідніх скель, немов відчуваючи і лякаючись наближення дня.

Все було тихо на небі і на землі, як у серці людини під час ранкової молитви; тільки зрідка набігав прохолодний вітер зі сходу, підіймаючи гриви коней, вкриті інеєм. Ми рушили у путь; п'ять худих кляч тягнули із зусиллям наші візки звивистою дорогою на Гуд-гору; ми пішки ішли позаду, підкладуючи камені під колеса, коли коні вибивались із сил; здавалось, дорога вела на небо, тому що, наскільки око могло розгледіти, вона все підіймалася і нарешті пропадала у хмарі, яка ще з вечора відпочивала на вершині Гуд-гори, мов коршун, що підстерігає здобич; сніг рипів під нашими ногами; повітря ставало таким розрідженим, що було боляче дихати; кров щохвилини приливала до голови, але разом з тим якесь відрадне відчуття розтеклося по всіх моїх жилах, і мені було чомусь весело, що я так високо над світом: почуття дитяче, не сперечаюсь, та, віддаляючись від умовностей суспільства і наближаючись до природи, ми мимоволі стаємо дітьми; все надбане відпадає від душі, і вона робиться знову такою, якою була колись і, можливо, буде коли-небудь іще. Той, кому траплялось, як мені, блукати безлюдними горами, і довго-довго вдивлятися у їх примхливі обриси, і жадібно ковтати животворне повітря, розлите в їх ущелинах, той, звичайно, зрозуміє моє бажання передати, розповісти, намалювати ці чарівні картини. От нарешті ми видерлись на Гуд-гору, зупинились і озирнулись: на ній висіла сіра хмара, і її холодний подих загрожував близькою бурею; але на сході все було таке ясне і золотаве, що ми, тобто я і штабс-капітан, зовсім про неї забули... Так, і штабс-капітан: у простих серцях почуття краси і величі природи сильніше, живіше стократ, ніж у нас, захоплених оповідачах на словах і на папері.

— Ви, я думаю, звикли до цих чудових картин? — сказав я йому.

— Так, і до свисту куль можна звикнути, тобто звикнути приховувати, як мимоволі б'ється серце.

— Я чув навпаки, що для декотрих старих воїнів ця музика навіть приємна.

— Зрозуміло, якщо хочете, воно і приємно; тільки все ж тому, що серце б'ється сильніше.