Герой нашого часу - Сторінка 3

Через якусь мить підіймаю їх — і бачу: летить мій Карагез, розпустивши хвіст, вільний як вітер, а гяури далеко один за одним тягнуться степом на змучених конях. Валлах! це правда, істинна правда! До пізньої ночі я сидів у своєму яру. Враз, що ти думаєш, Азамате? чую у мороку, бігає понад яром кінь, фиркає, ірже і б'є копитами землю; я впізнав голос мого Карагеза: це був він, мій товариш!.. З того часу ми не розлучались.

І чутно було, як він поплескував рукою по гладенькій шиї свого скакуна, даючи йому різні ніжні назви.

— Якби у мене був табун у тисячу кобил, — сказав Азамат, — то віддав би тобі його весь за твого Карагеза.

— Йок, не хочу, — байдуже відповів Казбич.

— Слухай-но, Казбиче, — говорив, підлещуючись до нього, Азамат, — ти добра людина, ти хоробрий джигіт, а мій батько боїться росіян і не пускає мене в гори; віддай мені свого коня, і я зроблю все, що ти хочеш; вкраду для тебе у батька кращу його гвинтівку або шаблю, що забажаєш, — а шабля його справжня гурда; приклади лезом до руки, сама в тіло віп'ється; а кольчуга — така, як твоя, для неї — забавка.

Казбич мовчав.

— Вперше, коли я побачив твого коня, — продовжував Азамат, — коли він під тобою крутився і стрибав, роздуваючи ніздрі, і каміння бризками летіло з-під його копит, з моєю душею сталося щось незрозуміле, і з тих пір все мені спротивіло: на кращих скакунів мого батька дивився я з презирством, соромно було мені з'являтися на них, і сум оволодів мною; і, сумуючи, просиджував я на стрімчаку цілі дні, і щохвилини моїм думкам з'являвся твій вороний скакун із своєю стрункою ходою, зі своїм гладким, прямим, як стріла, хребтом; він дивився мені в очі своїми жвавими очима, ніби хотів слово вимовити. Я умру, Казбиче, якщо ти мені не продаси його! — сказав Азамат тремтячим голосом.

Мені почулось, що він заплакав: а треба вам сказати, що Азамат був надто упертий хлопчина, і нічим, бувало, з нього сліз не виб'єш, навіть коли він був і молодшим.

У відповідь на його сльози почулось щось схоже на сміх.

— Послухай! — сказав твердим голосом Азамат, — я на все наважусь. Хочеш, я вкраду для тебе мою сестру? Як вона танцює! як співає! а вишиває золотом — диво! Не бувало такої дружини і у турецького падишаха... Хочеш? чекай на мене завтра вночі там в ущелині, де біжить потік: я піду з нею мимо в сусідній аул, — і вона твоя. Невже не варта Бела твого скакуна?

Довго, довго мовчав Казбич; нарешті замість відповіді він затягнув старовинну пісню впівголоса:

В горах багато красунь молодих,

Зорями світяться очі у них.

Їх покохати — спокуслива доля;

Та молодецька принадніша воля.

Золото купить і дім, і жону,

Тільки немає ціни скакуну:

Він і від вітру в степу не відстане,

Він і не зрадить тебе, не обмане.

Даремно благав його Азамат згодитись, і плакав, і підлещувався до нього, і клявся; нарешті Казбич нетерпляче перервав його:

— Іди геть, безумний хлопче! Де тобі їздити на моєму коні? Він тебе скине на перших трьох кроках, і ти розіб'єш собі потилицю об каміння.

— Мене! — скрикнув скажено Азамат, і залізо дитячого кинджала задзвеніло об кольчугу. Сильна рука відкинула його геть, і він вдарився об тин так, що тин захитався. "Буде потіха!" — подумав я, кинувся в стайню, загнуздав наших коней і вивів їх на задній двір. Через дві хвилини в саклі вже був страшенний ґвалт. Ось що сталось: Азамат вбіг туди в розірваному бешметі, кажучи, що Казбич хотів його зарізати. Всі вискочили, схопились за рушниці — і пішла потіха! Крик, шум, постріли; тільки Казбич вже був верхи і крутився серед натовпу по вулиці, як біс, відмахуючись шаблею.

— Погана справа на чужому бенкеті похмілля, — сказав я Григорію Олександровичу, спіймавши його за руку, — чи не краще нам якнайскоріше забратися геть?

— Та почекайте, чим закінчиться.

— Та вже, мабуть, закінчиться кепсько; у цих азіатів усе так: насмоктались бузи, і пішла різанина! — Ми сіли верхи і поскакали додому.

— А що ж Казбич? — спитав я нетерпляче у штабс-капітана.

— Та що з ним зробиться! — відповів він, допиваючи склянку чаю, — таки вислизнув!

— І не поранений? — запитав я.

— А бог його знає! Живучі, розбійники! Бачив я декотрих у ділі: адже весь сколотий, мов решето, багнетами, а все махає шаблею. — Штабс-капітан після деякого мовчання продовжував, тупнувши ногою об землю: — Ніколи собі не пробачу одного: чорт мене підбив, приїхавши у фортецю, переказати Григорію Олександровичу все, що я чув, сидячи за парканом; він посміявся, — такий хитрий! — а сам задумав дещо.

— А що таке? Розкажіть, будь ласка.

— Ну вже нічого робити! почав розказувати, то треба продовжувати.

Днів за чотири приїжджає Азамат у фортецю. Як звичайно, він зайшов до Григорія Олександровича, який його завжди годував ласощами. Я був тут. Зайшла розмова про коней, і Печорін почав вихваляти коня Казбича: такий вже він прудкий, красивий, ніби сарна, — ну, просто, за його словами, кращого в цілому світі немає.

Заблищали очиці у татарчука, а Печорін ніби не помічає; я забалакаю про інше, а він, дивись, зараз же зіб'є розмову на Казбичевого коня. Ця історія продовжувалась кожен раз, як приїжджав Азамат. Тижнів через три почав я помічати, що Азамат блідне і сохне, як буває від кохання в романах. Що за диво?..

Бачите, я вже опісля дізнався про всю цю штуку: Григорій Олександрович до того його роздражнив, що хоч у воду. Раз він йому і скажи:

— Бачу, Азамате, що дуже тобі сподобався цей кінь; а не бачити тобі його як своєї потилиці! Ну, скажи, що б ти дав тому, хто тобі подарував би його?..

— Все, що він захоче, — відповідав Азамат.

— В такому разі я тобі його дістану, тільки з умовою... Поклянись, що ти її виконаєш...

— Клянусь... Клянись і ти!

— Добре! Клянусь, ти будеш володіти конем; тільки за нього ти повинен віддати мені сестру Белу: Карагез буде її калимом. Сподіваюсь, що торг для тебе вигідний.

Азамат мовчав.

— Не хочеш? Ну, як хочеш! Я думав, що ти дорослий, а ти ще дитина: рано тобі їздити верхи...

Азамат зашарівся.

— А мій батько? — сказав він.

— Хіба він ніколи не їде з дому?

— Справді...

— Згоден?..

— Згоден, — прошепотів Азамат, блідий як смерть. — Коли ж?

— Зразу ж, як Казбич приїде сюди; він обіцявся пригнати десяток баранів; решта — моя справа. Дивись же, Азамате!

Ось вони і залагодили цю справу... правду кажучи, негарну справу! Я опісля говорив це Печоріну, та тільки він мені відповів, що дика черкешенка повинна бути щасливою, маючи такого милого чоловіка, як він, тому що, по-їхньому, він все-таки її чоловік, а що Казбич — розбійник, якого треба було покарати. Судіть самі, що я міг сказати на це?.. Але в той час я нічого не знав про їх змову. От раз приїхав Казбич і питає, чи не потрібно баранів і меду; я звелів йому привести другого дня.

— Азамате! — сказав Григорій Олександрович, — завтра Карагез в моїх руках; якщо цієї ночі Бела не буде тут, то не бачити тобі коня...

— Добре! — сказав Азамат і поскакав у аул.

Ввечері Григорій Олександрович озброївся і виїхав із фортеці: як вони справили це діло, не знаю, — тільки вночі вони обидва повернулись, і вартовий бачив, що впоперек сідла Азамата лежала жінка, у якої руки і ноги були зв'язані, а голова закутана чадрою.

— А кінь? — спитав я у штабс-капітана.

— Зараз, зараз. Другого дня рано вранці приїхав Казбич і пригнав десяток баранів на продаж. Прив'язавши коня біля паркану, він зайшов до мене; я почастував його чаєм, тому що, хоч він і розбійник, а все-таки був моїм кунаком.

Стали ми балакати про те, про се: враз, бачу, Казбич здригнувся, змінився у обличчі — і до вікна; та вікно, на жаль, виходило на задвірки.

— Що з тобою? — спитав я.

— Мій кінь!.. кінь!.. — Сказав він, тремтячи.

Справді, я почув тупіт копит: "Це, певне, який-небудь козак приїхав..."

— Ні! Урус яман, яман! — заревів він і блискавично кинувся геть, як дикий барс. У два стрибки він вже був надворі; біля воріт фортеці вартовий загородив йому шлях рушницею; він перескочив через рушницю і кинувся бігти по дорозі... Вдалині здіймався пил — Азамат скакав на баскому Карагезі; на бігу Казбич вихопив із чохла рушницю і вистрілив; хвилину він лишався нерухомим, доки не переконався, що схибив; потім завищав, ударив рушницею об камінь, розбив її на друзки, звалився на землю і заридав, як дитина... Ось круг нього зібрався народ з фортеці — він нікого не помічав; постояли, погомоніли і пішли назад; я звелів біля нього покласти гроші за баранів — він не доторкнувся до них, лежав ниць, як мертвий. Чи повірите, так він пролежав до пізньої ночі і всю ніч?.. Тільки наступного ранку прийшов у фортецю і став просити, щоб йому назвали викрадача. Вартовий, який бачив, як Азамат відв'язував коня і поскакав на ньому, не вважав за потрібне приховувати. При цьому імені очі Казбича блиснули, і він рушив у аул, де жив батько Азамата.

— Що ж батько?

— Та в тому й справа, що Казбич його не знайшов: він кудись поїхав днів на шість, а то чи вдалось би Азамату викрасти сестру?

А коли батько повернувся, то ні дочки, ні сина не було. Такий хитрун: таки зрозумів, що не зносити йому голови, якби попався. Так з тих пір і пропав: певне, пристав до якого-небудь гурту абреків, та і згубив буйну голову за Тереком

чи за Кубанню: туди і дорога!..

Зізнаюсь, і на мою долю дісталося досить. Як тільки я дізнався, що черкеска у Григорія Олександровича, то одягнув еполети, шпагу і пішов до нього.

Він лежав у першій кімнаті на постелі, підклавши одну руку під голову, а іншою тримаючи згаслу люльку; двері до другої кімнати були заперті на замок, і ключа в замку не було. Я все це відразу помітив... Я почав кашляти і постукувати каблуками об поріг, — тільки він робив вигляд, ніби не чує.

— Пане прапорщику! — сказав я якнайсуворіше. — Хіба ви не бачите, що я до вас прийшов?

— А, добрий ранок, Максиме Максимовичу! Чи не хочете люльку? – відповів він, не підіймаючись.

— Пробачте! Я не Максим Максимович: я штабс-капітан.

— Все одно. Чи не хочете чаю? Якби ви знали, яка мене мучить турбота!

— Я все знаю, — відповів я, підійшовши до ліжка.

— Тим краще: я не маю настрою розказувати.

— Пане прапорщику, ви зробили вчинок, за який і я можу відповідати...

— Та досить! що за біда? Адже у нас давно все навпіл.

— Що за жарти? Дозвольте вашу шпагу!

— Митько, шпагу!..

Митька приніс шпагу.