Герой нашого часу - Сторінка 14

Я розмістився на деякій відстані на другій лавці, зупинив двох знайомих Д… офіцерів і почав їм щось розповідати; видно, було смішно, тому що вони почали реготати як божевільні. Цікавість притягнула до мене декотрих із оточення княжни; потроху всі її покинули і приєднались до мого гуртка. Я не замовкав: мої анекдоти були розумні до дурості, мої насмішки над оригіналами, що проходили мимо, були злі до нестями… Я продовжував звеселяти публіку до заходу сонця. Кілька разів княжна під руку з матір'ю проходила повз мене у супроводі якогось кульгавого дідуся; кілька разів її погляд, зустрічаючи мене, виказував досаду, намагаючись виказати байдужість…

— Що він вам розповідав? – спитала вона у одного з молодих людей, який повернувся до неї з ввічливості, — мабуть, дуже захоплюючу історію – свої подвиги в боях?.. – Вона сказала це досить голосно і, напевне, з наміром вколоти мене. "А-га! – подумав я, — ви не на жарт гніваєтесь, мила княжно; почекайте, буде ще й не таке!"

Грушницький слідкував за нею, як хижий звір, і не спускав з неї очей: б'юсь об заклад, що завтра він буде просити, щоб його хто-небудь рекомендував княгині. Вона буде дуже рада, тому що їй нудно.

16-го травня.

Вподовж двох днів мої справи страшенно просунулись. Княжна рішуче мене ненавидить; мені вже переказували дві-три епіграми на мою адресу, досить ущипливі, та одночасно дуже втішні. Їй страшенно дивно, що я, який звик до вибраного товариства, який у близьких відношеннях з її петербурзькими кузинами і тіточками, не намагаюсь познайомитися з нею. Ми зустрічаємось кожен день біля колодязя, на бульварі; я застосовую всі свої сили на те, щоб відволікати її залицяльників, блискучих ад'ютантів, бідних москвичів та інших, — і мені майже зажди вдається. Я завжди ненавидів гостей у себе: тепер у мене кожен день повний дім, обідають, вечеряють, грають, — і, на жаль, моє шампанське торжествує над силою її магнетичних оченят!

Вчора я зустрів її в магазині Челахова; вона торгувала чудовий персидський килим. Княжна умовляла свою матусю не скупитися: цей килим так прикрасив би її кабінет!.. Я дав сорок карбованців зайвих і перекупив його; за це я був нагороджений поглядом, сповненим справжнього шаленства. Обідньої пори я навмисне звелів провести повз її вікна мого черкеського скакуна, вкритого цим килимом. Вернер був у них в цей час і казав мені, що ефект цієї сцени був найдраматичніший. Княжна хоче проповідувати проти мене ополчення; я навіть помітив, що вже два ад'ютанти при ній зі мною дуже сухо розкланюються, одначе щодня у мене обідають.

Грушницький має таємничий вигляд: ходить, заклавши руки за спину, і нікого не впізнає; нога його раптом одужала: він ледь накульгує. Він знайшов випадок вступити в розмову з княгинею і сказати якийсь комплімент княжні; вона, видно, не дуже розбірлива, бо з тих пір відповідає на його уклін наймилішою посмішкою.

— Ти рішуче не хочеш познайомитися з Ліговськими? – сказав він мені вчора.

— Рішуче.

— Змилуйся! найприємніший дім на водах! Все найкраще тутешнє товариство…

— Мій друже, мені й нетутешнє жахливо набридло. А ти в них буваєш?

— Ще ні; я говорив з княжною разів зо два чи більше, та знаєш, якось незручно набиватися на запрошення, хоч тут це й водиться… Інша справа, якби я носив еполети…

— Змилуйся! та ти так значно цікавіший! Ти просто не вмієш користуватися своїм вигідним положенням… Та солдатська шинель в очах кожної чутливої баришні робить тебе героєм і страждальцем.

Грушницький самовдоволено посміхнувся.

— Які нісенітниці! – сказав він.

— Я впевнений, — продовжував я, — що княжна в тебе вже закохана.

Він почервонів до вух і набундючився.

О самолюбство! ти важіль, котрим Архімед хотів підняти земну кулю!..

— У тебе все жарти! – сказав він, вдаючи, ніби сердиться, — по-перше, вона мене ще так мало знає…

— Жінки люблять лише тих, кого не знають.

— Та я зовсім не маю претензії подобатись їй: я просто хочу познайомитися з приємною сім'єю, і було б дуже смішно, якби я мав будь-які надії… Ось ви, наприклад, інша справа! – ви, петербурзькі переможці: тільки глянете, так жінки й тануть… А чи знаєш, Печоріне, що княжна про тебе говорила?

— Як? вона тобі вже говорила про мене?..

— Не радій, одначе. Я вступив якось з нею в розмову біля колодязя, випадково; її третім словом було: "Хто цей пан, у якого такий неприємний важкий погляд? він був з вами, тоді…" Вона почервоніла і не хотіла назвати день, згадавши свою милу витівку. "Вам не потрібно називати день, — відповів я їй, — він буде пам'ятним мені вічно…" Мій друже, Печоріне! я тебе не поздоровляю; вона про тебе поганої думки… А, справді, жаль! тому що Мері дуже мила!..

Треба відмітити, що Грушницький з тих людей, котрі, розказуючи про жінку, з якою вони ледь знайомі, називають її моя Мері, моя Sophie, якщо вона мала щастя їм сподобатися.

Я прикинувся серйозним і відповів йому:

— Так, вона непогана… Тільки стережись, Грушницький! Російські баришні переважно живляться лише платонічною любов'ю, не домішуючи до неї думки про заміжжя; а платонічна любов найбільш клопітка. Княжна, здається, з тих жінок, які хочуть, щоб їх забавляли; якщо дві хвилини поспіль їй буде біля тебе нудно, ти загинув безповоротно: твоє мовчання повинне збуджувати її цікавість, твоя розмова – ніколи не задовольняти її сповна; ти повинен турбувати її щохвилини; вона десять разів прилюдно знехтує для тебе думкою оточуючих, назвавши це жертвою, і, щоб винагородити себе за це, почне тебе мучити, а потім просто скаже, що вона тебе терпіти не може. Якщо ти не візьмеш над нею влади, то навіть перший її поцілунок не дасть тобі права на другий; вона накокетує з тобою вдосталь, а років через два вийде заміж за виродка, з покірності до матусі, і почне себе переконувати, що вона нещасна, що вона одного чоловіка тільки й любила, тобто тебе, та що небо не бажало поєднати її з ним, тому що на ньому була солдатська шинель, хоч під цією товстою сірою шинеллю билося серце пристрасне й благородне…

Грушницький грюкнув кулаком в стіл і став ходити по кімнаті вперед і назад.

Я подумки реготав і навіть двічі посміхнувся, та він, на щастя, цього не помітив.

Явно, що він закоханий, тому що став ще довірливішим; у нього навіть з'явилась срібна воронована каблучка, місцевої роботи: вона мені здалася підозрілою… Я став її розглядати, і що ж?.. дрібними буквами ім'я Мері було вирізьблене на внутрішньому боці, і поруч – число того дня, коли вона підняла знамениту склянку. Я приховав своє відкриття; я не хочу вимагати від нього зізнань, я хочу, щоб він сам обрав мене своїм повіреним, — і ось тоді я буду насолоджуватися…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Сьогодні я встав пізно; підходжу до колодязя – нікого вже немає. Ставало спекотно; білі волохаті хмарки швидко рухались від засніжених гір, обіцяючи грозу; голова Машука курилася, мов загашений смолоскип; навколо нього звивалось і повзло зміями сіре клоччя хмар, затримане у своєму русі, ніби зачепившись за його колючі чагарники. Повітря було наелектризоване. Я заглибився у виноградну алею, що вела до гроту; мені було сумно. Я думав про ту молоду жінку з родимкою на щоці, про яку говорив мені лікар… Навіщо вона тут? І чи вона? І чому я думаю, що це вона? і чому я навіть так у цьому впевнений? Чи мало жінок з родимками на щоках? Розмірковуючи таким чином, я підійшов до самого гроту. Дивлюсь: в прохолодній тіні його склепіння, на кам'яній лаві сидить жінка, в солом'яному капелюшку, закутана чорною шаллю, схиливши голову на груди; капелюшок закривав її обличчя. Я вже хотів повернутися, щоб не порушити її самотності, як тут вона поглянула на мене.

— Віра! – скрикнув я мимоволі.

Вона здригнулась і зблідла.

— Я знала, що ви тут, — сказала вона. Я сів поруч неї і взяв її за руку. Давно забутий трепет пробіг по моїх жилах при звуках цього милого голосу; вона подивилась мені в очі своїми глибокими і спокійними очима: в них відбивалась недовіра і щось схоже на докір.

— Ми давно не бачились, — сказав я.

— Давно, і обоє багато в чому змінились!

— Тобто, ти вже не любиш мене?..

— Я одружена!.. – сказала вона.

— Знову? Одначе кілька років тому ця причина також існувала, та попри це…

Вона висмикнула свою руку з моєї, і щоки її зашарілись.

— Може, ти любиш свого другого чоловіка?..

Вона не відповіла і відвернулася.

— Чи він дуже ревнивий?

Мовчання.

— Що ж? Він молодий, гарний, особливо, певне, багатий, і ти боїшся… — Я глянув на неї і злякався; обличчя виражало глибокий відчай, на очах блищали сльози.

— Скажи мені, — нарешті прошепотіла вона, — тобі дуже весело мене мучити? Я повинна була б ненавидіти тебе. З тих пір, як ми знаємо одне одного, ти нічого мені не дав, крім страждань… — Її голос затремтів, вона схилилась до мене і поклала голову мені на груди.

"Можливо, — подумав я, — саме тому ти мене і любила: радощі забуваються, а печалі ніколи…"

Я міцно обійняв її, і так ми залишались довго. Нарешті вуста наші зблизились і злились у гарячому, п'янкому поцілунку; її руки були холодні як лід, голова горіла. Тут між нами почалася одна із тих розмов, які на папері не мають змісту, яких не можна повторити і навіть запам'ятати: значення звуків замінює і доповнює значення слів, як в італійській опері.

Вона рішуче не хоче, щоб я познайомився з її чоловіком – тим кульгавим старичком, котрого я мимохідь бачив на бульварі: вона вийшла за нього для сина. Він багатий і страждає на ревматизм. Я не дозволив собі над ним жодної насмішки: вона його поважає, як батька, — і буде дурити, як чоловіка… Дивна річ людське серце взагалі, а жіноче особливо!

Чоловік Віри, Семен Васильович Г…в, — дальній родич княгині Ліговської. Він живе з нею поруч; Віра часто буває у княгині; я дав їй слово познайомитися з Ліговськими і волочитися за княжною, щоб відвести від неї увагу. Таким чином, мої плани ніскільки не порушились, і мені буде весело…

Весело!.. Так, я вже проминув той період духовного життя, коли шукають тільки щастя, коли серце відчуває необхідність любити сильно і пристрасно будь-кого, — тепер я тільки хочу бути любимим, та й то дуже небагатьма; мені навіть здається, однієї постійної прихильності було б з мене досить: жалюгідна звичка серця!..

Одне мені завжди було дивним: я ніколи не робився рабом коханої жінки; навпаки, я завжди діставав непоборну владу над їх волею і серцем, зовсім про це не стараючись.