Герой нашого часу - Сторінка 16

Вона недбало поклала руку на моє плече, нахилила злегка голівку набік, і ми закружляли. Я не знаю талії більш принадної і гнучкої! Її свіжий подих долинав до мого обличчя; іноді локон, що відлетів у вихорі вальсу від своїх товаришів, торкався до моєї гарячої щоки… Я зробив три тури. (Вона вальсувала навдивовижу добре.) Вона задихалась, очі її помутніли, напіврозкриті губки ледве змогли прошепотіти необхідне: "Merci, monsieur".**

___________________

* Це якнайкумедніше!.. (фр.)

** Дякую вам, пане (фр.)

Після хвилинного мовчання я сказав їй, прийнявши найпокірніший вигляд:

— Я чув, княжно, що, хоч ми з вами зовсім незнайомі, я вже мав нещастя заслужити вашу немилість… що ви мене знайшли зухвалим… невже це правда?

— І вам би хотілось тепер підтвердити цю мою думку? – відповіла вона з іронічною гримаскою, яка, втім, дуже пасує її рухливому обличчю.

— Якщо я мав зухвальство вас чим-небудь образити, то дозвольте мені виявити ще більшу зухвалість і просити у вас вибачення… Справді, я б дуже бажав довести вам, що ви відносно мене помилялись…

— Це буде вам досить важко…

— Чому ж?..

— Тому, що ви у нас не буваєте, а ці бали, напевне, не часто будуть повторюватись.

"Це означає, — подумав я, — що їх двері для мене закриті назавжди".

— Знаєте, княжно, — сказав я з деякою досадою, — ніколи не треба нехтувати злочинцем, що розкаявся; з відчаю він може зробитися ще злочиннішим… і тоді…

Регіт і шушукання оточуючих примусили мене озирнутися і перервати мою фразу. В кількох кроках від мене стояв гурт чоловіків, і серед них драгунський капітан, що виявив ворожі наміри супроти милої княжни; він був чимось особливо задоволений, потирав руки, реготав і переморгувався з товаришами. Раптом від їх кола відокремився пан у фраці з довгими вусами і червоною пикою і спрямував свої невпевнені кроки прямо до княжни: він був п'яний. Зупинившись навпроти зніяковілої княжни і заклавши руки за спину, він втупив у неї каламутно-сірі очі і вимовив хрипким дискантом:

— Пермете…* ну, та що там!.. просто ангажую вас на мазурку…

— Що вам треба? – промовила вона тремтячим голосом, кидаючи круг себе благальний погляд. На жаль, її мати була далеко, і поруч нікого зі знайомих їй кавалерів не було; один ад'ютант, здається, все це бачив, але сховався за натовпом, щоб не бути замішаним у історію.

— То що ж? – сказав п'яний пан, підморгнувши драгунському капітанові, який заохочував його знаками, — хіба ви не бажаєте?.. Я таки знову маю честь вас ангажувати pour mazure…** Ви, може, думаєте, що я п'яний? Це нічого!.. Значно вільніше, можу вас запевнити…

Я бачив, що вона готова знепритомніти від страху і обурення. Я підійшов до п'яного добродія, взяв його досить міцно за руку і, подивившись йому пильно в очі, попросив іти геть, — тому, додав я, що княжна давно вже обіцяла танцювати мазурку зі мною.

— Ну, нічого робити!.. іншим разом! – сказав він, засміявшись, і відійшов до своїх присоромлених товаришів, які відразу повели його до іншої кімнати.

Я був нагороджений глибоким, чудовим поглядом.

Княжна підійшла до своєї матері і розказала їй все; та відшукала мене в натовпі і подякувала. Вона заявила мені, що знала мою матір і дружила з півдюжиною моїх тіточок.

_________________________________

* Дозвольте… (від фр. Permettez.)

** на мазурку… (фр.)

— Я не знаю, як сталось, що ми досі з вами незнайомі, — додала вона, — але зізнайтесь, ви один у цьому винний: ви цураєтесь всіх так, що це ні на що не схоже. Я сподіваюсь, повітря моєї вітальні розжене ваш сплін… Чи не так?

Я сказав їй одну з тих фраз, які у кожного мають бути готові для подібного випадку.

Кадрилі тягнулись жахливо довго.

Нарешті з хорів загриміла мазурка; ми з княжною сіли.

Я не нагадував ні разу ні про п'яного добродія, ні про мою минулу поведінку, ні про Грушницького. Враження, що справила на неї неприємна сцена, потроху розвіялось; личко її розцвіло; вона жартувала дуже мило; її розмова була гостра, без претензії на гостроту, жвава і вільна; її зауваження іноді глибокі… Я дав їй відчути дуже заплутаною фразою, що вона мені давно подобається. Вона нахилила голівку і злегка почервоніла.

— Ви дивна людина! – сказала вона потім, піднявши на мене свої оксамитові очі і вимушено засміявшись.

— Я не хотів з вами знайомитися, — продовжував я, — тому що вас оточує занадто густа юрба шанувальників, і я боявся зовсім зникнути у ній.

— Ви даремно боялись! Вони всі нудні…

— Всі! Невже всі?

Вона пильно подивилась на мене, ніби намагаючись щось пригадати, потім знову ледь почервоніла і, нарешті, промовила рішуче: всі!

— Навіть мій друг Грушницький?

— А він ваш друг? – сказала вона, виказуючи деякий сумнів.

— Так.

— Він, звичайно, не входить у розряд нудних…

— Але у розряд нещасних, — сказав я, сміючись.

— Звичайно! А вам смішно? Я б хотіла, щоб ви були на його місці…

— Що ж? я сам колись був юнкером, і, далебі, це найкращий час мого життя!

— А хіба він юнкер?.. – сказала вона швидко і потім додала: — А я думала…

— Що ви думали?..

— Нічого!.. Хто ця дама?

Тут розмова змінила напрям і до цього вже більше не поверталася.

Ось мазурка закінчилася і ми розпрощались – до побачення. Дами роз'їхались… Я пішов вечеряти і зустрів Вернера.

— А-га! — сказав він, — так-то ви! А ще хотіли знайомитися з княжною не інакше, як врятувавши її від неминучої смерті.

— Я зробив краще, — відповів я йому, — врятував її від непритомності на балі!..

— Як це? Розкажіть!..

— Ні, відгадайте, — о ви, той що відгадує все на світі!

23 –го травня.

Біля сьомої години вечора я гуляв на бульварі. Грушницький, побачивши мене здалеку, підійшов до мене: якесь смішне захоплення блищало в його очах. Він міцно потиснув мені руку і сказав трагічним голосом:

— Дякую тобі, Печоріне… Ти розумієш мене?

— Ні; але, у всякому разі, не варто подяки, — відповів я, не маючи справді на совісті ніякого благодіяння.

— Як? А вчора? ти хіба забув?.. Мері мені все розказала…

— А що? хіба у вас нині вже все спільне? і подяка?..

— Послухай, — сказав Грушницький дуже поважно, — будь ласка, не жартуй з мого кохання, якщо хочеш залишитися моїм приятелем… Бачиш: я її люблю до нестями… і я думаю, я надіюсь, вона теж мене любить… У мене є до тебе прохання: ти будеш нині ввечері у них; обіцяй мені помічати все: я знаю, ти досвідчений в цих речах, ти краще за мене знаєш жінок… Жінки! жінки! хто їх зрозуміє? Їх посмішки суперечать їх поглядам, їх слова обіцяють і манять, а звук їх голосу відштовхує… То вони за хвилину осягають і вгадують найпотаємнішу нашу думку, то не розуміють найясніших натяків… Ось хоч княжна: вчора її очі палали пристрастю, зупиняючись на мені, нині вони тьмяні і холодні…

— Це, можливо, наслідок дії вод, — відповів я.

— Ти у всьому бачиш гіршу сторону… матеріаліст! – додав він презирливо. – Втім, змінимо матерію, — і задоволений поганим каламбуром, він розвеселився.

О дев'ятій ми разом пішли до княгині.

Проходячи повз вікна Віри, я бачив її біля вікна. Ми побіжно глянули один на одного. Невдовзі після нас вона ввійшла у вітальню Ліговських. Княгиня представила їй мене як своїй родичці. Пили чай; гостей було багато; розмова була загальна. Я намагався сподобатися княгині, жартував, примусив її кілька разів сміятися від душі; княжні також не раз хотілось пореготати, та вона стримувалась, щоб не вийти з прийнятої ролі: вона знаходить, що томливість їй пасує, — і, можливо, не помиляється. Грушницький, здається, дуже радий, що моя веселість її не заражає.

Після чаю всі пішли до зали.

— Чи задоволена ти моєю слухняністю, Віро? – сказав я, проходячи повз неї.

Вона мені кинула погляд, сповнений любові і подяки. Я звик до цих поглядів; але колись вони складали моє блаженство. Княгиня посадила дочку за фортепіано; всі просили її заспівати що-небудь, — я мовчав і, користуючись метушнею, відійшов до вікна з Вірою, яка мені хотіла сказати щось дуже важливе для нас обох… Вийшло – дурниці…

Тим часом княжні моя байдужість була прикрою, як я міг здогадатися з одного сердитого, блискучого погляду… О, я чудово розумію цю розмову, німу, та виразну, коротку, та сильну!..

Вона заспівала: голос в неї непоганий, але співає вона погано… втім, я не слухав. Зате Грушницький, спершись на рояль навпроти неї, пожирав її очима і щохвилини говорив стиха: "Сharmant! delicieux!"*

______________________

*Чарівно! прекрасно! (фр.)

— Послухай, — говорила мені Віра, — я не хочу, щоб ти знайомився з моїм чоловіком, та ти повинен неодмінно сподобатися княгині; тобі це легко: ти можеш все, що захочеш. Ми тільки тут будемо бачитись…

— Тільки?..

Вона зашарілась і продовжувала:

— Ти знаєш, що я твоя рабиня; я ніколи не вміла тобі суперечити… і я буду за це покарана: ти мене розлюбиш! В крайньому разі я хочу зберегти свою репутацію… не для себе: ти це знаєш дуже добре!.. О, я прошу тебе: не мучай мене, як раніше, пустими сумнівами і вдаваною холодністю: я, можливо, скоро помру, я відчуваю, що слабшаю з кожним днем... і, не зважаючи на це, я не можу думати про майбутнє життя, я думаю лише про тебе… Ви, чоловіки, не розумієте насолоди погляду, потиску руки… а я, клянусь тобі, я, прислухаючись до твого голосу, відчуваю таке глибоке, дивне блаженство, що найпалкіші поцілунки не можуть замінити його.

Тим часом княжна Мері перестала співати. Гомін похвал залунав навколо неї; я підійшов до неї після всіх і сказав щось про її голос досить недбало.

Вона зробила гримаску, відкопиливши нижню губу, і присіла дуже насмішкувато.

— Мені це тим більше втішно, — сказала вона,— що ви мене зовсім не слухали; та ви, можливо, не любите музики?..

— Навпаки… після обіду особливо.

— Грушницький має рацію, стверджуючи, що у вас найпрозаїчні смаки… і я бачу, що ви любите музику в гастрономічному відношенні…

— Ви знову помиляєтесь: я зовсім не гастроном: у мене препаскудний шлунок. Та музика після обіду присипляє, а спати після обіду корисно для здоров'я: отже, я люблю музику в лікувальному відношенні. Ввечері ж вона, навпаки, занадто дратує мої нерви: мені робиться або надто сумно, або надто весело. Те і друге стомлює, коли немає справжньої причини сумувати чи радіти, і до того ж сум у товаристві смішний, а занадто велика веселість непристойна…

Вона не дослухала, відійшла геть, сіла біля Грушницького, і поміж ними почалася якась сентиментальна розмова: здається, княжна відповідала на його мудрі фрази досить неуважно і невдало, хоч намагалась показати, що слухає його з увагою, тому що він іноді дивився на неї здивовано, намагаючись вгадати причину внутрішнього хвилювання, що відображалось іноді у її неспокійному погляді…

Та я вас розгадав, мила княжно, стережіться! Ви хочете мені відплатити тією ж монетою, шпигнути моє самолюбство, — вам не вдасться! і якщо ви мені оголосите війну, то я буду нещадним.

Протягом вечора я кілька раз навмисне намагався втрутитися у їх розмову, та вона досить сухо зустрічала мої зауваження, і я з удаваною досадою нарешті пішов геть.