Герой нашого часу - Сторінка 8

В кінці коридору були відчинені двері у бічну кімнату. Лакей з візником перетаскували до неї валізи.

— Слухай-но, брате, — спитав у нього штабс-капітан, — чия це чудова коляска?.. га?.. Прекрасна коляска!.. — Лакей, не обертаючись, бурмотів щось про себе, розв'язуючи валізу. Максим Максимович розсердився; він торкнув неввічливого за плече і сказав : — Я тобі кажу, люб'язний...

— Чия коляска?.. мого пана...

— А хто твій пан?

— Печорін...

— Що ти? що ти? Печорін?.. Ох, боже мій!.. та чи не служив він на Кавказі?..— вигукнув Максим Максимович, смикнувши мене за рукав. В очах у нього блиснула радість.

— Служив, здається, — та я у нього недавно.

— Ну так!.. так!.. Григорій Олександрович?.. Адже так його зовуть?.. Ми з твоїм паном були приятелями, — додав він, вдаривши дружньо у плече лакея, так що змусив його похитнутися...

— Дозвольте, добродію; ви мені заважаєте, — сказав той, насупившись.

— Який ти, брате!.. Та чи знаєш? ми з твоїм паном були щирими друзями, жили разом... Та де ж він сам подівся?..

Слуга заявив, що Печорін залишився вечеряти і ночувати у полковника Н...

— Та чи не зайде він ввечері сюди? — сказав Максим Максимович, — або ти, люб'язний, чи не підеш до нього за чим-небудь?.. Якщо підеш, то скажи, що тут Максим Максимович; так і скажи... він вже знає... Я тобі дам восьмигривенний на горілку...

Лакей зробив презирливу міну, чуючи таку скромну обіцянку, та все ж завірив Максима Максимовича, що він виконає його доручення.

— Таж зразу прибіжить!.. — сказав мені Максим Максимович з торжествуючим виглядом, — піду за ворота його дожидатися... Ех! жаль, що я не знайомий з Н...

Максим Максимович сів за ворітьми на лаву, а я пішов до своєї кімнати. Зізнаюсь, я також з деяким нетерпінням чекав появи цього Печоріна; хоч з розповіді штабс-капітана я склав собі про нього не дуже вигідне враження, одначе деякі риси його характеру здались мені незвичайними. За годину інвалід приніс киплячий самовар і чайник.

— Максиме Максимовичу, чи не хочете чаю? — закричав я йому у вікно.

— Дякую вам; щось не хочеться.

— Гей, випийте! Дивіться, адже вже пізно, холодно.

— Нічого; дякую...

— Ну, як хочете! — Я почав пити сам; хвилин за десять заходить мій старий:

— А ви маєте рацію: все ж краще випити чаю, — та я все чекав... Давно вже його слуга до нього пішов, та, певне, щось затримало.

Він похапцем висьорбав чашку, відмовився від другої і знову пішов за ворота у якомусь неспокої: було видно, що старого засмучувала недбалість Печоріна, і тим більше, що він мені недавно говорив про їхню дружбу і ще годину тому був переконаний, що той прибіжить, як тільки почує його ім'я.

Вже було пізно і темно, коли я знову відчинив вікно і став кликати Максима Максимовича, кажучи, що пора спати; він щось пробурмотів крізь зуби; я повторив запрошення, — він нічого не відповів.

Я ліг на диван, загорнувшись у шинель і залишивши свічку на лежанці, швидко задрімав і проспав би спокійно, якби, вже дуже пізно, Максим Максимович, зайшовши у кімнату, не розбудив мене. Він кинув люльку на стіл, став ходити по кімнаті, копирсати у печі, нарешті ліг, та довго кашляв, спльовував, крутився...

— Чи не блощиці вас кусають? — запитав я.

— Так, блощиці... — відповів він, тяжко зітхнувши.

Наступного дня вранці я прокинувся рано; та Максим Максимович випередив мене. Я знайшов його на лавці біля воріт. "Мені треба сходити до коменданта, — сказав він, — тож, будь ласка, якщо Печорін приїде, пошліть по мене..."

Я обіцяв. Він побіг, ніби його ноги отримали знову юнацьку силу і гнучкість.

Ранок був прохолодний, та прекрасний. Золоті хмари громадились на горах, ніби новий ряд повітряних гір; перед ворітьми розкинувся широкий майдан; за ним кипів людом базар, тому що була неділя; босі хлопчаки-осетини, несучи за плечима торби із сотовим медом, крутилися навколо мене; я їх прогнав: мені було не до них, я починав поділяти турботу доброго штабс-капітана.

Не пройшло й десяти хвилин, як на краю майдану з'явився той, кого ми чекали. Він ішов з полковником Н..., який, довівши його до готелю, попрощався з ним і попрямував до фортеці. Я негайно послав інваліда за Максимом Максимовичем.

Назустріч Печоріну вийшов його лакей і доповів, що зараз почнуть запрягати, подав йому ящик із сигарами і, одержавши кілька розпоряджень, пішов поратися. Його пан, закуривши сигару, позіхнув зо два рази і сів на лаву по інший бік від воріт. Тепер я повинен намалювати його портрет.

Він був середнього зросту; стрункий, тонкий стан його і широкі плечі доводили міцну статуру, здатність витримувати всі труднощі кочового життя і зміни кліматів, не переможену ні розпустою столичного життя, ні душевними бурями; запорошений оксамитовий сюртучок його, застебнутий лише на два нижніх ґудзики, дозволяв розгледіти сліпучо-чисту білизну, що викривала звички порядної людини; його забруднені рукавички здавались навмисне зшитими по його маленькій аристократичній руці, і коли він зняв одну рукавичку, то я був здивований худорлявістю його блідих пальців. Його хода була недбала і лінива, та я помітив, що він не розмахував руками — вірна ознака деякої потаємності характеру. Втім, це мої власні зауваження, що ґрунтуються на моїх же спостереженнях, і я зовсім не хочу вас примусити сліпо вірити їм. Коли він опустився на лавку, то прямий стан його зігнувся, ніби у нього в спині не було жодної кісточки; положення всього його тіла зобразило якусь нервову кволість; він сидів, як сидить Бальзакова тридцятирічна кокетка на своїх пухових кріслах, стомившись після балу. З першого погляду на його обличчя я не дав би йому більше двадцяти трьох років, хоча потім я ладен був дати йому тридцять. В його посмішці було щось дитяче. Його шкіра мала якусь жіночу ніжність; біляве й кучеряве від природи волосся так живописно окреслювало його бліде, благородне чоло, на якому, тільки після довгого спостереження, можна було помітити сліди зморщок, що перетинались і, певне, позначались значно виразніше в хвилини гніву або душевного неспокою. Незважаючи на світлий колір його волосся, його вуса й брови були чорними — ознака породи у людини, так, як чорна грива і чорний хвіст у білого коня. Щоб закінчити портрет, я скажу, що ніс він мав трохи кирпатий, сліпучо-білі зуби і карі очі; про очі я повинен сказати ще кілька слів. По-перше, вони не сміялись, коли він сміявся! Вам не траплялось помічати таку дивну особливість у деяких людей?.. Це ознака — або злої вдачі, або глибокого постійного суму. З-під напівприкритих вій вони сяяли якимось фосфоричним блиском, якщо можна так висловитись. То не було відбитком душевного жару або уяви, що розбурхалася: то був блиск, подібний до блиску гладкої сталі, сліпучий, але холодний; погляд його — недовгий, але проникливий і тяжкий, залишав по собі неприємне враження нескромного запитання і міг би здатися зухвалим, якби не був таким байдужим і спокійним. Всі ці зауваження прийшли мені в голову, можливо, лише тому, що я знав деякі подробиці його життя, і, можливо, на іншого його вигляд справив би зовсім інше враження; але оскільки ви про нього не почуєте ні від кого, крім мене, то мимоволі мусите задовольнитися цим зображенням. Скажу на останок, що він взагалі був зовсім непоганим і мав одне з тих оригінальних облич, які особливо подобаються світським жінкам.

Коні були вже запряжені; дзвіночок часом дзвенів під дугою, і лакей вже двічі підходив до Печоріна з повідомленням, що все готове, а Максим Максимович ще не з'явився. На щастя, Печорін поринув у задуму, дивлячись на сині зубці Кавказу, і, здається, зовсім не поспішав у дорогу. Я підійшов до нього.

— Якщо ви захочете ще трохи почекати, — сказав я, — то матимете задоволення побачитися зі старим приятелем...

— Ох, справді! — швидко відповів він, — мені вчора говорили: та де ж він? —

Я озирнувся на майдан і побачив Максима Максимовича, що біг чимдуж... Через кілька хвилин він вже був біля нас; він ледве міг дихати; піт струмками котився з його обличчя; мокрі пасма сивого волосся, вибившись з-під шапки, приклеїлись йому до чола; коліна його тремтіли... він хотів кинутися Печоріну на шию, та той досить холодно, хоч і з привітною посмішкою, простягнув йому руку. Штабс-капітан на мить остовпів, та потім жадібно схопив його руку обома руками: він ще не міг говорити.

— Дуже радий, дорогий Максиме Максимовичу! Ну, як ви поживаєте? – сказав Печорін.

— А... ти?.. а ви?.. — пробурмотів зі слізьми на очах старий... — скільки літ... скільки днів... та куди ж це?

— Їду в Персію — і далі...

— Невже зараз?.. Та зачекайте, дорогенький!.. Невже зараз розстанемося?.. Такдовго не бачились...

— Мені пора, Максиме Максимовичу, — була відповідь.

— Боже мій, боже мій! та куди так поспішаєте?.. Мені стільки хотілось би вам сказати... стільки розпитати... Ну що? у відставці?.. як?.. що поробляли?..

— Нудьгував! — відповів Печорін, посміхаючись...

— А пам'ятаєте наше життя-буття у фортеці? Славні місця для полювання!.. Адже ви мали пристрасть постріляти... А Бела?..

Печорін ледь помітно зблід і відвернувся...

— Так, пам'ятаю! — сказав він, відразу навмисне позіхнувши...

Максим Максимович став умовляти його залишитися з ним ще години зо дві.

— Ми добре пообідаємо, — казав він, — у мене є два фазани; а кахетинське тут прекрасне... зрозуміло, не те, що в Грузії, одначе кращого гатунку... Ми поговоримо... ви мені розкажете про своє життя в Петербурзі... Га?..

— Далебі, мені нічого розказувати, дорогий Максиме Максимовичу... Одначе прощавайте, мені пора... я поспішаю... Дякую, що не забули... — додав він, взявши його за руку.

Старий насупив брови... Він був сумний і сердитий, хоч намагався приховати це.

— Забути! — пробурчав він, — я-то не забув нічого... Ну, та бог з вами!.. Не так я думав з вами зустрітися...

— Ну досить, досить! — сказав Печорін, обійнявши його товариськи, — невже я не той же?.. Що робити?.. всякому своя дорога... Чи доведеться ще зустрітися, — бог знає!.. — Кажучи це, він вже сидів у колясці, і ямщик вже почав підбирати віжки.

— Чекай, чекай! — закричав раптом Максим Максимович, вхопившись за дверцята коляски, — мало не забув... У мене лишились ваші папери, Григоріє Олександровичу...