Герой нашого часу - Сторінка 7

От Казбич підкрався — ухопив її, затиснув рот і потягнув у кущі, а там скочив на коня і навтіки! Вона тим часом встигла закричати; вартові сполошились, вистрілили, та мимо, а ми тут і наспіли.

— Та навіщо Казбич хотів її викрасти?

— Змилуйтесь! Таж ці черкеси відомі злодії: що погано лежить, не можуть не потягнути; інше й не потрібне, а все вкраде... прошу їх вже за це вибачити! Та вона йому давно-таки й подобалась.

— І Бела вмерла?

— Вмерла; тільки довго мучилась, і ми вже з нею змучились добряче. Біля десятої вечора вона прийшла до тями; ми сиділи біля постелі; тільки-но вона відкрила очі, почала кликати Печоріна. "Я тут, поруч тебе, моя джанечко (тобто, по-нашому, душечко)", — відповів він, взявши її за руку. "Я умру!" — сказала вона. Ми почали її втішати, казали, що лікар обіцяв її неодмінно вилікувати; вона похитала головою і відвернулась до стіни: їй не хотілось вмирати!..

Вночі вона почала марити; голова її горіла, по всьому тілу інколи пробігав дрож лихоманки; вона говорила незв'язно про батька, брата: їй хотілось в гори, додому... Потім вона також говорила про Печоріна, давала йому різні ніжні назви або докоряла за те, що він розлюбив свою джанечку...

Він слухав її мовчки, впустивши голову на руки; та тільки я за весь час не помітив жодної сльози на його віях: чи справді він не міг плакати, чи володів собою — не знаю; що ж до мене, то я нічого жалібнішого не бачив.

На ранок маячня припинилась; з годину вона лежала непорушна, бліда і така слабка, що ледве можна було помітити, що вона дихає; потім їй стало краще, і вона почала говорити, тільки як ви думаєте, про що?.. Адже така думка прийде тільки вмираючому!.. Почала сумувати, що вона не християнка, і що на тому світі душа її ніколи не зустрінеться з душею Григорія Олександровича, і що інша жінка буде в раю його подругою. Мені спало на думку охрестити її перед смертю; я їй це запропонував; вона подивилась на мене нерішуче, і довго не могла слова вимовити; нарешті сказала, що вона вмре у тій вірі, в якій народилась. Так пройшов цілий день. Як вона змінилась за цей день! бліді щоки запали, очі зробились великі-великі, губи горіли. Вона відчувала внутрішній жар, ніби в грудях у неї лежало розпечене залізо.

Настала друга ніч; ми не змикали очей, не відходили від її постелі. Вона жахливо мучилась, стогнала, і тільки-но біль починав стихати, вона старалась завірити Григорія Олександровича, що їй краще, умовляла його іти спати, цілувала його руку, не випускаючи з своїх. Перед ранком вона стала відчувати тугу смерті, почала скидатися, збила перев'язку, і кров потекла знову. Коли перев'язали рану, вона на хвилину заспокоїлась і почала просити Печоріна, щоб він її поцілував. Він став навколішки біля ліжка, підняв трохи її голову з подушки і притиснув свої губи до її холодних губ; вона міцно обвила його шию тремтячими руками, ніби в цьому поцілунку хотіла передати йому свою душу... Ні, вона добре зробила, що вмерла; ну, що б з нею сталось, якби Григорій Олександрович її покинув? А це б трапилось, рано чи пізно...

Половину наступного дня вона була тиха, мовчазна і покірна, як не мучив її наш лікар припарками та мікстурою. "Змилуйтесь! — говорив я йому, — адже ви самі сказали, що вона вмре неодмінно, так навіщо тут всі ваші препарати?" — "Все-таки краще, Максиме Максимовичу, — відповідав він, — щоб совість була спокійна". Оце так совість!

Після полудня вона почала знемагати від спраги. Ми відкрили вікна — та надворі було спекотніше, ніж в кімнаті; поклали біля ліжка льоду — ніщо не допомагало. Я знав, що ця нестерпна спрага — ознака наближення кінця, і сказав про це Печоріну. "Води, води!.." — говорила вона хрипким голосом, піднімаючись на постелі.

Він зробився блідий, як полотно, схопив склянку, налив і подав їй. Я закрив очі руками і став читати молитву, не пам'ятаю яку... Так, батечку, бачив я багато, як люди вмирають в госпіталях і на полі бою, тільки це все не те, зовсім не те!.. А ще, зізнатися, мене ось що засмучує: вона перед смертю ні разу не згадала про мене; а, здається, я її любив як батько... ну, та бог їй пробачить!.. І правду кажучи, що я таке, щоб про мене згадувати перед смертю?..

Тільки-но вона випила води, як їй стало легше, а хвилини за три вона померла. Приклали дзеркало до вуст — чисто!.. Я вивів Печоріна геть з кімнати, і ми пішли на кріпосний вал; довго ми ходили вперед і назад поруч, не кажучи ні слова, заклавши руки за спину. Його обличчя не виражало нічого особливого, і мені стало прикро: я б на його місці вмер від горя. Нарешті він сів на землю, в затінку, і почав щось креслити палицею на піску. Я, знаєте, більше для порядку, хотів втішити його, почав говорити; він підняв голову і засміявся... В мене мороз пробіг по шкірі від цього сміху... Я пішов замовляти труну.

Якщо зізнатися, я зайнявся цим почасти для розваги. У мене був шматок термалами, я оббив нею труну і прикрасив її черкеськими срібними галунами, яких Григорій Олександрович накупив для неї ж.

На другий день рано вранці ми її поховали за фортецею, край річки, біля того місця, де вона останній раз сиділа; навкруг її могилки тепер розрослись кущі білої акації і бузини. Я хотів був поставити хрест, та, знаєте, незручно: все-таки вона була не християнка...

— А що Печорін? — спитав я.

— Печорін був довго хворий, схуд, бідолашний; тільки ніколи з того часу ми не говорили про Белу: я бачив, що це йому буде неприємно, то навіщо ж? Місяців за три його призначили в є......й полк, і він поїхав у Грузію. З того часу ми не зустрічались, та, пригадую, хтось недавно мені казав, що він повернувся в Росію, але в наказах по корпусу не було. Втім, до нашого брата звістки пізно доходять.

Тут він розвів довгу дисертацію про те, як неприємно отримувати новини роком пізніше — імовірно, для того, щоб притлумити сумні спомини.

Я не перебивав його і не слухав.

За годину з'явилась можливість їхати; заметіль стихла, небо прояснилося, і ми рушили. Дорогою мимоволі я знову завів розмову про Белу і про Печоріна. — А чи не чули ви, що сталося з Казбичем? — спитав я.

— З Казбичем? Справді, не знаю... Чув я, що на правому фланзі у шапсугів є якийсь Казбич, сміливець, що в червоному бешметі роз'їжджає кроком під нашими пострілами і найчемніше вклоняється, коли куля продзижчить близько; та навряд чи це той самий!..

В Кобі ми розпрощались з Максимом Максимовичем; я поїхав на поштових, а він, маючи важкий вантаж, не міг зробити так само. Ми не сподівалися ніколи більше зустрітися, одначе зустрілись, і, якщо хочете, я розкажу: це ціла історія… Зізнайтесь же, одначе, що Максим Максимович — людина, яка заслуговує на повагу?.. Якщо ви зізнаєтесь у цьому, я буду повністю винагороджений за свою, можливо, занадто довгу розповідь.

2

МАКСИМ МАКСИМОВИЧ

Розпрощавшись з Максимом Максимовичем, я хутко проскакав Терською і Дар'яльською ущелинами, снідав у Казбеці, пив чай у Ларсі, а на вечерю встиг у Владикавказі. Звільню вас від опису гір, від вигуків, котрі нічого не виражають, від картин, котрі нічого не зображають, особливо для тих людей, хто там не був, і від статистичних зауважень, яких ніхто і читати не буде.

Я зупинився у готелю, де зупиняються всі переїжджі і де, між іншим, нікому наказати засмажити фазана і зварити борщу, бо три інваліди, котрим він доручений, такі дурні або такі п'яні, що від них ніякої користі.

Мені сказали, що я повинен прожити тут ще три дні, бо "оказія" з Катеринограда ще не прийшла і, отже, вирушити назад не може. Що за оказія!.. та поганий каламбур не втіха для російської людини, і я, для розваги, здумав записувати розповідь Максима Максимовича про Белу, не сподіваючись, що вона буде першою ланкою довгого ланцюга повістей; бачите, як іноді незначний випадок має жорстокі наслідки!.. Та ви, можливо, не знаєте, що таке "оказія"? Це — прикриття, що складається з напівроти піхоти і гармати, з якими ходять обози через Кабарду із Владикавказа у Катериноград.

Перший день я провів дуже нудно; на другий рано вранці в'їжджає на двір візок... А! Максиме Максимовичу!.. Ми зустрілись як старі приятелі. Я запропонував йому свою кімнату. Він не церемонився, навіть штурхнув мене у плече і скривив рот подобою посмішки. Такий дивак!..

Максим Максимович мав глибокі знання у кухарському мистецтві: він на диво добре засмажив фазана, вдало полив його розсолом з огірків, і я повинен зізнатися, що без нього прийшлось би лишитися на сухоїдінні. Пляшка кахетинського допомогла нам забути про скромну кількість страв, котрих було всього одна, і, закуривши люльки, ми всілися: я біля вікна, він біля затопленої печі, тому що день був сирий і холодний. Ми мовчали. Про що було нам говорити?.. Він вже розповів мені про себе все, що було цікавого, а мені не було чого розповідати. Я дивився у вікно. Безліч низеньких хатинок, розкиданих вздовж Терека, що розливається ширше і ширше, виднілись з-за дерев, а далі зубчатою стіною синіли гори, і з-поміж них виглядав Казбек у своїй білій кардинальській шапці. Я з ними попрощався в думках: мені стало їх жаль...

Так сиділи ми довго. Сонце ховалось за холодні вершини, і білуватий туман почав розповзатися в долинах, коли на вулиці задзвенів дорожній дзвіночок і пролунали крики візників. Кілька візків з брудними вірменами в'їхало у двір готелю і за ними порожня коляска; її легкий хід, зручна будова і хвацький вигляд мали якийсь закордонний відбиток. За нею йшов чоловік з великими вусами, у венгерці, досить добре, як для лакея, одягнений; у його званні неможливо було помилитися, бачачи замашки, з якими він вибивав попіл з люльки і покрикував на ямщика. Він явно був балуваний слуга лінивого барина — щось на зразок російського фігаро.

— Скажи-но, люб'язний, — закричав я йому у вікно, — що це — оказія прийшла, чи що?

Він глянув досить зухвало, поправив краватку і відвернувся; вірменин, що йшов з ним поруч, посміхаючись, відповів за нього, що справді прийшла оказія і завтра вранці рушить назад.

— Слава богу! — сказав Максим Максимович, що підійшов до вікна в цей час. Яка чудова коляска! — додав він, — певне, якийсь чиновник їде з ревізією до Тифлісу. Не знає, видно, наших гірок! Ні, жартуєш, люб'язний; вони розтрясуть хоч і англійську!

— А хто б це міг бути — ходімо дізнатися...

Ми вийшли в коридор.