Герої пустельних обріїв - Сторінка 86

Біль і гнів читалися на обличчі мого друга, і не раз мені здавалося, що ось-ось у нього зірветься крик люті, тому що я добре бачив, яких зусиль йому варто весь час зберігати перед своїм внутрішнім зором одне бачення, одну велику мету, заради якої він всю пустелю підняв на боротьбу, — свободу племен. Він розумів, що всі люди, що оточували його, давно вже забули цю мету і думають тільки про вигоди, які можна отримати з проклятих нафтопромислів. Всіх їх отруїла ця близькість багатства, володіння ним; воно для них стало самоціллю.

Але дивно, чим довше я спостерігав глибокий і благородний гнів Гаміда, тим більше переконувався, що мене щось все, що відбувається нітрохи не хвилює. Для мене тут не було нічого нового, все це здавалося мені лише забавним відлунням того, з чим я стикнувся під час перебування в Англії. Хіба ця потворна сцена не відображала звичайного зіткнення інтересів в державній політиці? Хіба не те ж саме мені довелося зовсім недавно спостерігати у себе на батьківщині? І хіба не можна без жодних натяжок навести приклади такої ж тупості, продажності, невігластва з життя Англії, Аравії, будь-якої країни, де основу влади становить власність? (Ти мене чуєш, Тесс?)

Я бачив те ж, що бачив Гамід: що повстання, свобода, пафос цілеспрямованої боротьби за незалежність і самовизначення — все це було забуто вождями, як тільки дійшло до рішень, пов'язаних з реальною владою, реальними благами — з усім тим, що становить матеріальну основу держави і техніки. Клич свободи, що колись всіх їх надихав і кидав вперед, заглух в цьому політичному і власницькому ажіотажі. Я зовсім не збираюся вторити безпорадним і неглибоким твердженнями оксфордських поетів про те, що власність і влада завжди розбещують. Живе спростування цієї боягузливої формули — Гамід. Я лише хочу сказати, що свобода задихається там, де люди не вміють зберегти в чистоті мету, до якої прагнуть. Боротьба за володіння багатством засліплює людей. Вона несе загибель світу, зраджує людство.

Тому-то Гамід і стоїть осібно в цій боротьбі, що він нездатний на зраду.

Навіть якщо б я не знав цієї істини раніше, вона відкрилася б мені в смердючій тісноті цього намету, де кожен, підкоряючись корисливому, власницькому інстинкту, намагався урвати щось для себе. І тільки одного голосу не було чутно — голосу тих, чиїми руками була здобута перемога, що служила предметом спору: обірваних, жебраків арабів пустелі, простих рядових повстання. Тепер мені стали зрозумілими гіркі слова Гаміда про те, що він може довіряти тільки найбіднішим, найнікчемним з людей племен; так що у наметі ради, народ був присутній лише в його особі, говорив його вустами, дивився його очима, знаходив в ньому своє справжнє і нічим не зганьблене втілення.

Ось чому такий великий був гнів Гаміда — він думав про свій народ, а я, теж думаючи про свій народ, міг тільки сумувати, тужити і сумувати душею, бачачи, як жорстокий і грубий світ готується задушити ще одне благородне людське співтовариство, ще одну благородну справу.

Нарешті Гаміду несила стало слухати ці суперечки і він владно наказав усім замовкнути. Ніколи я не чув від нього такого грізного окрику і ніколи не чув такої мертвої тиші, яка за ним прослідувала. І в цій тиші, не підвищуючи голосу, він став викривати їх з усім напруженням гніву, презирства, нетерпіння, які потроху накопичувалися в ньому всі ці місяці (і роки!), коли він намагався, долаючи їх власницькі, корисливі інтереси, згуртувати їх в єдину силу повстання.

Страшно було слухати його. Адже ті, до кого він звертався, були його старі друзі, його брати, як би далеко не вів їх зараз навіжений порив жадібності. Але, як всі довготерпеливі люди, коли вони втратять витримку, він вже не володів собою. Він лаяв, уражав, кляв, погрожував; він не щадив нікого, і, хоча іскрою, що запалила пожежу, послужила суперечка про нафтопромисли, його звинувачення йшли набагато далі, торкаючись і їх багаторічної звички думати тільки про свої корисливі цілі і нездатності до об'єднання — всього того, з чим йому так довго доводилося миритися.

Так! Його слова палили, як розпечена сталь, хоча погляд непроникно чорних семітських очей залишався холодним. Але самі гіркі докори посипались на голови його рідного брата і старого лицеміра Сеїда (розмова з ними він мудро приберіг на самий кінець). Він довго перераховував всі їх підступні задуми, інтриги і дурості, назвав Саада жадібним дурнем, у якого на розумі тільки гроші і наряди, а про віровчителя сказав, що він своєю підлою поведінкою осквернив могилу батька Гаміда.

Саад і вероучитель образилися більше всіх, тому що більше всіх були впевнені в своїй правоті, і я не здивувався, коли Саад, зблід як смерть, схопився за багато прикрашений кинджал, що стирчав у нього за поясом.

У мене промайнула думка, що Саад в пориві сказу хоче кинутися на Гаміда, і я схопився, щоб перешкодити йому. Але погляд, який я перехопив, був спрямований не так на Гаміда, а на мене.

Сам не знаю, що змусило його звернути на мене свій гнів. Може бути, він все-таки боявся Гаміда або боявся тих наслідків, які спричинило б за собою замах на старшого брата. А може бути (і це вірніше), він давно вже бачив у мені джерело небажаного впливу на Гаміда — ту силу, яка відвернула серце еміра від його друзів і родичів. Так чи інакше, але я подивився на нього, він на мене (ймовірно, з боку це навіть виглядало трохи смішно), і я зрозумів, що мені кінець.

Я був озброєний, але це не змінювало справи. Я знав, що якщо він нападе на мене, захищатися я не стану. Я не пущу ні краплі крові вільного араба, навіть заради порятунку власного життя. До того ж я дуже втомився.

Все це тривало секунди, і тільки ми двоє знали про ту ненависть, напружену до межі, якою опік мене його погляд. А потім він рвонув з-за пояса оправлений у срібло кинджал і замахнувся на мене, вголос закликаючи аллаха в свідки моєї смерті.

Цей мелодраматичний вигук врятував мені життя. Він послужив сигналом тривоги Гаміду, і той вчасно відбив руку Саада, не давши їй довершити смертоносний помах. Удар був настільки сильний, що Саад скрикнув від болю. Виходило негаразд, і це стало особливо ясно хвилину потому, тому що Саад, схаменіться, вибухнув шаленими криками, ім'ям покійного батька закликаючи віру і небо в свідки того, що брат вдарив його, заступивши за невірного.

Справа приймала поганий оборот, а Гамід ще підлив масла у вогонь, наказавши всім розійтися, чим як би підкреслив їх причетність до події. При цьому він знову обсипав їх лайкою, кричав, що немає правди, окрім як у бога і самих смиренних з його слуг, вони ж все — злодії, вбивці, зрадники і сліпі, сліпі дурні.

Потім, опанувавши себе, він замовк і похмуро дивився, як один за іншим учасники ради покидали намет. На мить мені здалося, що він чекає, чи не обернеться хто, щоб докорити його за надмірну крутість, але ні в кого не вистачило на це мужності, винахідливості або душевної простоти.

Втім, знайшлося один виняток.

Бідний Юніс Ібрахім з Камра, батько юного Фахда, у якого Азмі вирізав серце з грудей, не пішов разом з іншими. Він наблизився до Гаміду, поцілував його рукав, зітхнув і розплакався. У бідного Юніса очі на мокрому місці з тих самих пір, як бахразцчі вчинили над ним розправу за участь в першому повстанні і водили його в ланцюгах по міських вулицях. Але плаче він більше від жалю до самого себе, і тому його сльози не чіпають і не хвилюють.

Зараз, однак, цими сльозами він спокутував довгі роки боягузтва і боязкої оглядки — спокутував сторицею, тому що не дав Гаміду відчути себе самотнім. Я знав, що старий ненавидить Азмі за звіряче вбивство сина і що ця ненависть багато в чому змінила його (я помітив це при нашій зустрічі у Фрімена), але я ніколи не відчував до нього прихильності — надто вже він був грубий, неотесаний, занадто-багато було в ньому від дикунського царька. Інша річ його син Фахд: в тому завжди відчувалося благородство натури, і я щиро любив його. Він був відданий Гаміду і справі повстання — на свою погибель. Але в той же час він залишався відданим сином: вбивці наздогнали його, коли він поспішав на допомогу до старого батька.

З тих пір як бідний Юніс почав своє ходіння по муках, коло часу встиг замкнути не тільки для Фахда, але і для повстання. Двадцять з лишком років тому, коли Бахраз зломив Юніса і перетворив його на жалюгідного землероба, був переламаний і хребет першого повстання. І зараз жест Юніса служив як би символічним знаком перемоги Гаміда, немов перемога вже була здобута. Жодного разу ще — навіть після захоплення нафтопромислів — не було у мене такого повного відчуття перемоги, як при вигляді Юніса, який схилився до рукава Гаміда.

Так, я знаю, ми перемогли, і тому зараз тільки починаються справжні проблеми — не для мене одного, але для всіх нас. Справа серйозна.

А тепер я знову повинен зробити перерву, тому що стає вже темно. Та й пора мені в дорогу. Ми з Гамідом поїдемо зараз в табір Зейна. Це не так уже й далеко; але у мене таке відчуття, ніби переді мною лежить нескінченна пустеля пекла, — ймовірно, тому, що я знаю: настав час надати останню послугу повстанню.

Perdo! [32] Perdo! Perdo!

Зараз, коли я знову пишу, все це вже позаду, а попереду через кілька годин — нафтопромисли, поки ледь помітні в передсвітанковому тумані. Мої супутники сплять, користуючись недовгим привалом, а я — що для мене сон? Мені тепер особливо ненависні ці чорні порожні години, коли не діють і розум і почуття. Я все більше і більше дорожу кожною миттю роботи свідомості.

Наскільки я пам'ятаю, мені довелося перервати бесіду з вами (цей марафонський біг думок) перед шатром Гаміда. Краще б мені не входити тоді зовсім в цей намет. Краще б мені не їздити з Гамідом в табір його міського союзника. Там я втратив все.

Правда, дещо я там і знайшов — Фрімена, наприклад. (Його захопили воїни Зейна, але зараз він тут, зі мною.) До речі, поговоримо про твій лист, Тессі, який привіз цей мерзотник і який потрапило до мене в руки раніше, ніж він сам.

Якими махровими дурнями ми з тобою були, Тессі, і як пізно надумали виправляти свої помилки! Чи вийде з цього що-небудь? Боюся загадувати; але твій лист я зараз вклеїв сюди, в цю записну книжку, щоб він не загубився і був у мене перед очима.