Герої пустельних обріїв - Сторінка 90

— Мені одному не впоратися з цієї проклятою механікою. Рубильник знаходиться на електростанції, але електростанція не працює. А там десь є аварійна установка, яка дає струм в екстрених випадках. Ви повинні пустити цю установку, більше мені від вас нічого не потрібно. Тільки дайте мені струм, рубильник я поверну сам.

Сміт лише похмуро хитав головою з боку в бік.

— Господи, Сміт, та не мотайте ви головою! Зрозумійте, це ваша філософія нарешті втілюється в життя. Машина, та сама машина, яка для вас — абсолют, в яку ви вірите, як в бога, вона зараз вирішує все. Від неї все залежить, і я прошу вас привести її в дію.

— Я не розбираюся в електроустановках, — вперто сказав Сміт. — Нехай вам допомагає генерал. Адже це його рубильник.

— Генерал обдурив мене. Обдурив. Він мені сказав про рубильник, але не сказав, що на станції немає струму. А коли я це виявив, було вже пізно, тому що генерал поїхав. Я його відпустив.

Сміт підскочив. — Ви відпустили генерала? Чому?

Але на це істотне питання Гордон не дав відповіді. Вони стояли на залізній вишці, що служила наглядовим постом пожежній команді. Звідси вони стежили за пустелею, чекаючи появи передових загонів Гаміда і Зейна. Але Гордона завернуло сюди, на місце його недавньої перемоги, ще й інше: бажання висміяти і принизити в собі будь-яке відчуття геройства – блазнівський фінал всіх великих звершень.

— Краще б мені померти, коли я заплутався в цих пожежних шлангах, — сказав він Сміту, вказуючи вниз з підсвідомим роздратуванням, викликаним втомою. Він був блідий, сили його вичерпалися. — Краще б мені проломили череп, втоптали моє тіло в багно. Чого я досяг тим, що залишився жити? Краще б все скінчилося для мене смертю і поразкою! Та, власне кажучи, якщо б у мене вистачило розуму, я і зараз ще міг би віддати перевагу поразці і кинутися звідси вниз головою.

Сміт почав благати, схопивши його за руку: — Гордоне, ходімо звідси!

— Ну, ну, не лякайтеся, Смітік, — сказав Гордон і засміявся гірким сміхом. — Самогубства не буде. Для цього я себе занадто зневажаю.

— Давайте краще подамося назустріч Гаміду, Гордоне. Найгірше ж уже позаду.

— А-а! — Гордон закрив очі. — Найгірше тільки ще починається, Сміте. Знаєте, чому я відправив генерала в пустелю, давши йому в провідники нашого зухвалого поета, Ва-Ула?

— Звідки ж мені знати?

— Тому що він загрожує нам літаками і напалмовими бомбами. Пекло — ніщо в порівнянні з цим. Такі бомби (а їх виробляють тут!) заливають землю на багато миль навколо вогняною бензиновою лавою, в якій в'язне, згорає, гине все живе. І не тільки живе — машини теж, Сміте. Вони плавляться в цьому морі вогню. Ось що обіцяє генерал Гаміду і Зейну, якщо вони не підуть з промислової зони, не розірвуть свій небезпечний союз. Для того я і відпустив його. Нехай віддає наказ, якщо може! Тепер одне його слово — і ми приречені на загибель.

Сміт, приголомшений цим божевільним злетом фантазії, тільки знову похитав головою у відповідь.

— Так, але перш за генералу потрібно переконати свою совість в тому, що його обов'язок дає йому право знищити нас, — продовжував Гордон. — Прийняти таке рішення йому буде нелегко. Він боїться Аравії і любить її — і ось тепер один, без захисту, в її незайманих просторах він повинен зробити вибір. Його англійська душа, його звичні дурні уявлення про обов'язок, власність та нафту — все, чим він жив досі, велить йому послати нам загибель; але та частка інтелекту, яка у нього є, його потяг до Аравії, його природний інстинкт і слабкі проблиски людяності твердять йому, що, віддавши фатальний наказ, він зробить мерзенний злочин.

Сміт заперечив, що знає генерала. — Наказ буде відданий! — заявив він з безнадією в голосі.

Я вам сказав уже, йому не так легко зважитися на це. Він повинен зробити вибір — той самий вибір, який стоїть зараз перед усім світом. І не виключено, що він пощадить нас. Ось чому я його відпустив. Правда, потрібно ще, щоб він сам залишився живий, — адже з ним Ва-вул, а Ва-вул знає, про яке рішення йдеться. — Гордон засміявся дивним, хворобливим сміхом і з ніжністю простяг руки до піщаних кучугур, що маячили вдалині. — Ви тільки подумайте, Смітік! Десь в пустелі мандрує отруйник колодязів Фрімен з моєю совістю в руках, але ж моя совість — це лише спроба однієї людської душі розкрити себе. А генерал несе в руках, можна сказати, совість всього проклятого західного світу. Спалити або не спалити — ось як зараз стоїть питання у всій своїй грубій відчутній наготі. Що ж буде? Як ви думаєте, Сміт? Невже Азії судилося бути знищеною англійськими бомбардувальниками, а? Невже генерал вирішиться стерти нас з лиця землі? От і скажіть, Сміт! Серйозно! Я хочу чути вашу відповідь.

— Не знаю. Хто зараз може це знати?

— Так, ви праві. Хто може знати? Тут вирішується майбутнє, і це я, я підготував все для його вирішення. Чесне слово, Смітік, жодному режисерові не вдавалося створити спектакль, настільки близький до грецьких трагедій, де діяли боги. Там, в пустелі, спотикаючись і оступаючись на кожному кроці, генерал шукає вихід для свого світу. Ха! Для світу немає виходу, і кому яке діло до світу, коли головне — це людина, одна людина, здатна зробити розумний і рішучий вчинок, гідний чоловіка. Ця людина — я, Смітік. Побачите! Майбутнє залежить тут від мене, і, чорт забирай, я не збираюся зволікати і коливатися! Я знаю, що потрібно зробити, а тому — йдемо на електростанцію і зробимо те, що потрібно.

— Хіба ми не поїдемо назустріч Гаміду? — запитав Сміт, чіпляючись за здоровий глузд, за реальний зв'язок речей: далеко вже клубочилися на вітрі хмари пилу, сповіщаючи наближення Гаміда або Зейна.

— Ні. Мені нема чого їхати назустріч Гаміду. Я залишуся тут, щоб врятувати його.

— Ви занадто похмуро налаштовані, Гордон. І ви хворі. На вас лиця немає. Вам потрібно піти відпочити трохи. Послухайте моєї поради. У вас сили закінчуються.

— Ви так думаєте? — спокійно, майже лагідно запитав Гордон. — Дивіться!

У центрі вишки проходила сталева труба, що служила для швидкого спуску пожежних на землю. Гордон, як був, у бурнусі, що липнув до ніг, обхопив її і, легко ковзаючи долонями по гладкій стали, ринувся вниз. Від стрімкості падіння у нього захопило дух, і боляче стиснуло груди. "Як нерозумно", — промайнуло у нього в мозку, і на мить він втратив свідомість. Поли бурнуса здулися бульбашкою над його головою, і від свисту вітру в вухах він прийшов в себе — як раз вчасно, щоб запобігти катастрофі. Інстинкт, випереджаючи розум, спонукав його впертися в трубу ногами; розпечені підошви сандалій застопорили ковзання, і він м'яко звалився на пісок. Але він зрозумів, що це — останнє насильство, яке йому вдалося здійснити над своїм тілом. Повторного такого струсу воно не винесе. Всі його відчуття говорили про це: його нудило і лихоманило, думки плуталися в голові, і лише граничним напруженням волі він примусив себе встати і, обійшовши залізний перепліт ферм, вибратися назовні. Мружачись від болю, він підняв голову і крикнув Сміту:

— Тепер з'їжджайте ви! З'їжджайте! Чудовий спосіб.

— І не подумаю! — закричав зверху Сміт. — Я ще не збожеволів.

— Ну, спускайтеся по сходах. Тільки швидше, Смітік! Заради бога, швидше!

Але Сміт спускався довго, немов навмисне розтягуючи час на зло Гордону. Може бути, він і справді це робив навмисне, бо Сміт, який до сих пір лише відчував здивування і жаль, нарешті розсердився. Гордон сидів на піску біля підніжжя вежі, обхопивши руками коліна і уткнувши в них обличчя. Він рахував мірні кроки Сміта, які віддавались в металі, — дзвінкі і чіткі на верхніх сходинках, вони в міру наближення до вкопаної в землю основи сходів звучали все більш гучно і глухо.

Ця металева музика була випробуванням для нервів; в ній Сміт немов виливав свою стражденну душу — Сміт теж змучився вкрай. Міскін Сміт! Бідолаха Сміт! Знову Гордон відчув себе перед ним винуватим, усвідомлюючи, яке зло він заподіяв йому тим, що потягнув його назад, в Аравію. Сміт так охоче, так радісно поринув у смутну трясовину англійського життя, повернувшись на батьківщину, — ось і треба було залишити його там. Сміт може жити тільки життям пересічної людини, хоча по-своєму він виняток серед пересічних людей.

Саме від цієї своєї винятковості він і страждає. Світ аж кишить Смітами подрібніше — вічними трудівниками, рабами боротьби за існування. Ці люди не живуть, а просто день у день тягнуться всім скопом назустріч смерті. Але трапляється серед них один-другий, кому мрія про чужі подвиги допомагає зберегти крихту душі від розчинення в безликої масі. З'єднавши себе безроздільно з тінню героя, він разом з ним несеться в блискучий політ, окрилений його натхненною фантазією.

Винятковість і іронія долі Сміта в тому, що він не обмежився мріями, а взяв та й поїхав туди, де ці мрії втілювалися в дію. При цьому він не прагнув діяти сам, не претендував на значну роль, але задовольнявся можливістю споглядати, як герой робить те, що йому лише снилося уві сні. Спершу таким героєм був для нього покійний Лоуренс; йому здавалося, що він долучається до його долі вже тим одним, що живе в аравійської пустелі. Але потім він зустрівся з Гордоном, і цей новий герой завів його набагато далі, ніж він збирався йти, — він досяг межі мрії, беручи участь в її здійсненні, наситився цим і, задоволений, вернувся назад, вигукнувши: "Досить! Досить! Назад, до звичного життя! "

Але він забив відбій занадто пізно. Гордон вже не міг звільнитися від Аравії, а Сміт вже не міг звільнитися від Гордона. Він пов'язав себе міцно з цим своїм героєм і волею долі мав залишатися пов'язаним з ним до кінця.

Міскін Сміт! І все-таки він теж був героєм — якщо героїзм визначається цілеспрямованістю і величчю душі.

Зараз він стояв над Гордоном, своєю прохолодною тінню загороджуючи від нього нещадне сонце. Піднявши голову, Гордон зустрів його погляд, повний жалю і тривоги, але Гордон засміявся — і негайно ж це вираз змінився виразом образи.

— Знаєте що, Сміт, — сказав Гордон не встаючи. — Багато років ви були для мене загадкою, і тільки зараз я раптом вас розгадав. Я розгадав вас, рахуючи ваші кроки на сходах. Краще б ви з'їхали вниз по трубі і залишилися загадкою, а то тепер ви у мене на совісті і я повинен думати про те, як би врятувати і вас.