Герої пустинних горизонтів

ГЕРОЇ

ПУСТИННИХ ГОРИЗОНТІВ

Роман

Частина перша

ПУСТИНЯ

РОЗДІЛ І

Пустиня і століття часу зруйнували римську башту. Обрис її зник, склеписті приміщення засипало піском, від мурів не лишилося й сліду, але брама з жовтуватого каменю трималася майже рівно на своїй первісній завісі.

Браму зробили не римляни, а перси, і історія її була написана на її поверхні. Вона була витесана для перського царя Артаксеркса 1 в Персеполі, але всі написи на ній присвячувались його онукові Дарію III, який, однак, так і не встиг поставити її. Коли Олександр Македонський здобув Персеполь, він наказав загонові своїх інженерів перетягти браму за три тисячі миль до Греції і там поставити як пам'ятник на честь перемог у Персії. Інженери доставили її до рубежу місцевості, яка тепер зветься Аравійською пустинею, але, чи то втомившись від клопоту з брамою, чи то одержавши якесь інше завдання, кинули браму при дорозі.

Пізніше римляни зцайшли її і відтягли далі на південь, до аванпоста, який збудували на краю пустині. Вони укріпили браму під аркою; тут вона і залишилася стояти, наче віха для всіх володарів, які претендували на право проходу до просторів внутрішньої Аравії. Не тільки греки, римляни, хрестоносці, абасиди2 вирізьблювали свої написи на первісному перському барельєфі — кожний новий правитель робив зарубку на його гарній поверхні, немов увічнюючи цим своє домагання на пустиню Аравійську.

Останніми з— них були англійці. Один по одному залишили на брамі свої немудрі ініціали відомі мандрівники

Палгрейв і Доуті, військові — капітан Шейкспір і Т. Е. Лоуренс. Останніми вони були тому, що друга світова війна опошлила цю традицію; і перший-ліпший британський солдат, якому траплялося проїжджати повз браму на грузовику, вирізьблював та вишкрябував на ній своє англійське імення. До деякої міри це була заявка Джека Сміта на пустиню. А втім, можливо, що йому особисто не було діла до Аравії; зате через нього пред'являв свої права на країну англійський нафтопровід, труби якого змією огинали браму на знак поваги англійців до традиції, пов'язаної з цим каменем.

Але брама зносила все, і хоч як вона була спотворена, та чоловік, що зараз спав під нею, міг би, як знавець історії, вважати її сусідство за рідкісне щастя. Проте він вбачав у брамі лише одне — захист від колючого зимового вітру, який, не вщухаючи, нісся над пустинею. Чоловік, під'їхавши до брами, окинув її поглядом і одразу відвернувся. Він почав готуватися до сну. примощуючи з затишку під нею верблюже сідло і прикриваючи обличчя кінцем свого арабського головного убору. Його поведінка, здавалось, свідчила про те, що він просто не цікаїзиться брамою або принаймні вкрай стомився. Але цей чоловік сам дуже добре знав, *що причина його байдужості значно глибша. Повернутися спиною до брами його примусило якесь відчуття пересиченості історією, відчуття ВТОМИ РІД подій, що споконвіку вели людство від одного щабля історії до іншого, від одного стану поневолення до іншого. До того ж, можливість поспати цікавила його зараз значно більше, ніж надокучлива давнина або стомлююча сучасність.

Хоч і одягнений в арабський бурнус — колись яскра-вожовтий, а тепер брудний і подертий — цей чоловік явно не був арабом. Обличчя в нього було цеглисточервоне, борода м'яка, з золотавим вилиском, а брови—жорсткі, вигорілі. І той, хто вдивлявся в його глибоко сховані очі, бачив, що вони були блакитні, безстрасні. У цій країні, де людину звикли розпізнавати з першого ж погляду, його дуже часто вважали за сірійця, стамбульського турка, за трошки незвичайного єгиптянина, за єврея і навіть за багдадця мішаної крові; але першому-ліпшому англійцеві досить було пильно поглянути, щоб пізнати в ньому свого собрата — якщо не англійця у власному розумінні цього слова, то, в усякому разі, шотландця, валлійця або принаймні ірландця.

Він б^в маленький на зріст, худорлявий і від цього моторний і меткий, однак його довгасте обличчя лишалось нерухомим, а голова була надто велика порівняно з тулубом. Він не мав спокою навіть уві сні, був якийсь перенапружений від утоми, висотаний. Якби йому вдалося побачити себе сплячим,— а він часто шкодував, що не мав цієї змоги,— то розгледів би у своїй особі майстерну імітацію Володаря пустині. Зовнішня схожість була бездоганна, така бездоганна, аж неправдоподібна. Це була тільки гра, силувана і виснажлива гра скромної з природи тридцятирічної людини, для якої головне полягало в умінні володіти собою. У самій вдачі цього чоловіка була закладена антитеза його прагненню в усьому скидатися на вождя племені. І ця роздвоєність проступала у виразі його обличчя, бо в ньому відбивалась безладна суміш самовпевненості і чулості, широкого інтелект і невпоряд:<ова-них, але явно приборкуваних почуттів. Тонкі загнуті куточки красивих губ, здавалося, свідчили про властиву йому хтивість. Але їх досить-таки цнотливо обрамляли впеоті складки запалих щік.

Щоб збагнути цю людину, досить було придивитися до НРЇ. Та жодному супутнику не спадало на думку зробити не. Для своїх арабських сподвижників V Справі племен він був тільки тим, за кого видавав себе: Гордоном, або Гор-діоном, людиною, що за якимсь незнаним, незрозумілим приреченням стала одним з Володарів пустині. Не араб і че мусульманин, а справжній "інглізі" *, до того ж гяур. Цим вичерпувалась загадковість його особи для жителів країни, вільної від будь-яких загадок. Щождо його намагань вести якусь гру, то це нікого не обходило.

Так чи інакше, а відпочити йому не довелось. Крізь прочинену браму один за одним протиснулися два арабських хлопчики. Вони почали незлобиво боротися, та впали на Гордона, зваливши його в пісок." Він одразу схопився і почав лаяти їх по-арабськи. Його мова текла плавно, але в нїй було багато імпровізацій.

— Аллах дав мені терпіння,— кричав він,— та я бачу, що доведеться мені звернутись до диявола!

Щоб показати хлопчакам, який він лютий, Гордон відштовхнув їх від себе і з криком почав стусати їх ногами, аж доки маленькі борці не зникли за брамою. Але опи

* Інглізі (араб.)—англієць (Прим, перекл.).

пившись там, вони знову зняли біганину,— задиристо сміючись, бо не вірили в його гнів. Хлопчаки любили його. Він напустився на двох арабів, що підвелися з свого кутка в затінку.

— Ви!— промовив він.— Одчайдушні вояки! Головорізи! Найкровожерливіші охоронці в усій Аравії! Ви що ж, неспроможні захистити від двох бліх спину нещасного собаки?

Та вони були надто сміливі й зухвалі — присоромити їх було неможливо. Але Гордону служили досигь-таки віддано.

— Гордон, — відповів Бекр. Це був високий на зріст запальний чоловік з мінливим обличчям; два великих срібних кинджали стирчали за поясом поверх його яскравого

бурнуса--Якщо хочеш, я уб'ю цих бліх, скажи тільки, і я

зроблю це! Скажи!

— Бекр—убивця,— зневажливо процідив крізь зуби Гордон,— не думай зводити свої криваві рахунки від мого імені. Вбивай кого хочеш, тільки роби це від себе.

Він сів на ковдру і прихилився спиною до сідла.

— А тепер я хочу спати.

Бекр байдуже пішов до своєї ніші в мурі; другий охоронець не зрушив з місця. Він стояв, спершись на довгу, інкрустовану сріблом гвинтівку. На відміну від Бекра, цей завжди залишався незворушним, спокійним, і тому важко було розгадати, що в нього на думці. Від Бекра так і пашіло неприхованою люттю, тоді як у нерухомому обличчі Алі та його скромному одязі вона таїлася, як загроза смерті. З цих двох Алі був небезпечнішим.

— Гордон,— звернувся він до закутаної поста гі,— не можна більше гаяти часу, коли нам дійсно треба зустрітися з Гамідом. А якщо тобі вже так хочеться поспати, надішли вперед них двох бліх — нехай попередять Гаміда, що ми спізнимося.

Гордон не ворухнувся.

— Скажи їм, хай їдуть, — байдуже кинув він. — Та тільки я через годину встану і все одно випереджу їх.— Це була жалюгідна похвальба, але слово сказано, і тяпер доведеться виконувати його, хоч з останніх двадцяти чотирьох годин він проспав лише дві.

— Коли, ти одішлеш Мінку і Нурі,—сказав Алі,—тобі не треба буде вставати через годину. Навіщо цей виклик?

Гордон подався вперед.

— А йавіщо ждати годину? Ми виїдемо зараз і дістанемось до Джаммарської височини раніше за самого Гаміда! /

Згадка про виклик ще більш під'юджила Гордона, і він мав підозру, що незворушний Алі зробив це свідомо. Охоронець, здавалось, навмисне провокував його, випробовуючи його гру в араба з витонченою жорстокістю, що готова була перейти в насмішку, коли Гордон не здійснить якого-небудь з своїх арабських вихвалянь. Його супутники і тепер ще тільки наполовину вірили йому.

— Підіймайсь!— гукнув він протяжно, і його високий, типово англійський голос залунав, як чудовий арабський заклик — збиратися і вирушати в путь. Цей заклик вабив Гордона своєю безшабашністю і самозабуттям, але передусім англієць любив його за те, що він не відлунювався в навколишньому просторі, зникав, не повертаючись назад нікчемним, немічним відгуком його тонкого, пронизливого голосу.

— Вставай!— крикнув він знову і ретельно, вже без будь-якого самозабуття, по-жіночому обсмикнув бурнус, поправив поли під поясом і, нарешті, немов на довершення свого туалету, підняв по черзі ноги в сандалях носками вниз, щоб з-під пальців висипався пісок.

Бекру не хотілося їхати, і він почав ганити Алі за те, що той своїми каверзами позбавив їх спочинку. Потім він став благати Гордона поспати ще трохи, доводячи користь одногодинного привалу перед шестигодинним переїздом. Після цього він знову напустився на Алі. Але Гордон уже нетерпляче підганяв інших, гукав крізь браму до нерозлучних друзів — Мінки і маленького Нурі,— щоб ті взяли його сідло і підготували верблюдів. Охоронці Гордона попрямували до брами. У розпалі суперечки БОНИ вимахували палицями, і Гордон, дивлячись їм усмд, замислився над тим, хто з цих головорізів уб'є його або свого напарника, і чи скоро це трапиться.

З цими думками про недовідомість шляхів людських він о третій годині сліпучоясного дня сів, нарешті, на верблюда і рушив у холодну вітряну пустиню на чолі шістнадцяти невдоволених арабів. Гордон тримався в сідлі тільки напруженням волі — у нього боліло в грудях, оу" ки і ноги набрякли, затерпли, повіки раз у раз опускалися, доки очі зовсім не закрилися, і він впав у дрімоту.