Герої пустинних горизонтів - Сторінка 5

Рушаймо!

— Навіщо? І чому саме зараз?— з підозрою запитав Сміт.

Він не зрушив з місця, тільки ударом ноги перекинув кам'яний "м'яч" через виїмку в базальті.— Зараз небезпечно наближатися до нафтопроводу у броньовику.

— Сьогодні це безпечно,— благодушно відповів Гордон.— Ми поїдемо на побачення з нашим колегою —з англійським другом наших ворогів, старим, витрішкуватим Мартіном.

— З генералом Мартіном?—Сміт поперхнувся. — Що йому від нас треба?_

Гордон любив дражнити Сміта, посилюючи його страх перед англійцями.

— Генерал скаже нам, щоб ми перестали втручатися у Повстання племен. Він порадить нам також забиратися додому, поки ми не накоїли дурниць — поки не опинилися, скажімо, серед учасників нападу на англійський нафтопромисел.

— Х:ба Гамід уже вирішив?..

— Ще ні, але, певно, вибере саме нафтопромисел.

— Навіщо він йому дався? Адже Гамід знає, до чого усе це призведе! Та й взагалі, при чому тут англійці з їхнім промислом?

— Йдеться про визволення арабів.

— Але...

Та раптом Сміт відчув, що вести далі цю розмову немає рації — його попередив про це твердий, усмішливий погляд співбесідника, різкий поворот голови... Гордон вже радів з можливості почати суперечку, ладен був ухопитися за слова Сміта і, жонглюючи ними, перетворити їх на іскрометний каскад вогняних ядер. Тому Сміт зупинився на півслові і запитав інше:

— Як вдалося гeнepaлv Мартіну зв'язатися з вами?

— Він знає пустиню. Передав листа Гаміду.

— І як поставився до цього Гамід?

— А як йому ставитись? Адже для нас це — можливість дізнатися, наскільки розгадали наші плани генерал

Мартін і гладкий Азмі-паша. Та й вивідати дещо відносно їхніх планів.

— Нічого хорошого ми не вивідаємо,— похмуро промовив Сміт.

— От і чудово!—єхидно відказав Гордон; проте він відчув жаль до Сміта. Гордона завжди вражала загадковість цієї людини. Сміт потрапив у пустиню під час війни як офіцер технічної служби. Але що затримало його тут на цілих чотири роки після закінчення війни, що спонукало його на служіння Справі племен — було таємницею для Гордона і завжди дивувало його. Пояснити це звичайними причинами він не міг. Сміт не шукав у пустині порятунку від буденщини життя, він не був честолюбцем і ним не керувало прагнення здійснити якісь ідеали свободи. Усе це вимагало інтелекту, а Сміт його не мав. Не можна було також припустити, що Сміта приваблювала пустиня: навпаки, він одверто ненавидів її. Любов до арабів? — але вони завжди залишались для нього чужинцями. Навряд чи Сміту могли припасти до вподоби і аравійські погоди, які день у день приносили йому незчисленні муки і страждання. Таким чином, жодне з цих припущень не пояснювало перебування Сміта в Аравії, і хоч протягом останніх років Гордон не раз вважав, що розкрив таємницю Сміта, душа цієї людини, як і раніш, залишалась для нього загадкою. І оскільки Сміт не відзначався глибиною мислення або потягом до романтики, Гордон схилявся до думки, що саме у його натурі типового городянина крилася причина, яка спонукала цього англійця приєднатися до Справи племен. Недарма араби дали йому прізвисько Сміт-пагаа! Механіку не бракувало сміливості, але, знову ж таки, сміливості, властивої жителю міста. А взагалі він завжди був замкнутий, весь сповнений побоювань — особливо, коли мав зустрічатися з своїми англійськими співвітчизниками.

— Та хай він вас не лякає, цей Мартін!— ска:4аа Гордон, тицьнувши Сміта пальцем у бік.— Згадайте хоча б, що ви у два рази вищий за нього.

Але це не звеселило механіка.

— Ми як — удвох поїдемо?

— Ні. Візьмемо з собою Бекра і одного з хлопчаків.

— Броньовик усіх не забере — я склав усередині каністри з пальним. Перевантажимо машину — не потягне мотор.

— А ці штуковини не можна поскидати?— Вони підійшли до броньовика, і Гордон показав на лопатки, гусениці для їзди по піску і інший інструмент.

— Ні. Краще вже викинути боєприпаси,— їдко відказав Сміт.— Вони найважчі.

— Е, ні, тільки не боєприпаси, — заперечив Гордон неприродно високим, ламким голосом. — А може, каністри?..

— Без них ми не те що назад, а й до станції не доберемося.

— Викидайте пальне,— сказав Гордон,— залиште лише стільки, щоб вистачило доїхати туди.

— А назад як?

— О господи! Украдемо де-небудь на станції!

Сміт знизав плечима і почав виносити каністри, а Гордон тим часом попередив Бекра, що той поїде з ним у броньовику.

З двох маленьких борців Гордон вибрав Мінку і звелів йому готуватися. Він вирішив залишити Нурі через те, що, подібно до Алі, цей хлопчик був природженим погоничем верблюдів і охоронець потребував його допомоги. Але маленький Нурі став просити, щоб його теж узяли, і його дівоче обличчя сповнилося тихого, жалісного благання. Гордон терпеливо слухав, зацікавлений благальним виразом на обличчі хлопця — глузувати з Нурі він не міг. Серцю Гордона було любо все, що втілювало у собі незайману, кезаплямлену чистоту пустині, а Нурі був справжнім породженням її — англієць знайшов хлопчика серед скотарів найвіддаленішої частини ель-Кітаабу. Нурі пас верблюдів і любив своє стадо самозабутньою любов'ю, що межувала з анімалізмом, іноді властивим кочовикам. Навіть зараз супутники дражнили його "козолюбом". Але Гордон умів розпізнавати істоту, яка цілком піддана чистим, природним інстинктам. Маленький Нурі, з його простою, примітивною душею, був саме такою істотою. Інстинкт керував ним у всьому, а незіпсована, сприйнятлива вдача робила пастушка завжди лагідним і щасливим. Лише зрідка його гарячий арабський темперамент брав верх над лагідністю, і тоді він спалахував нестямним, буйним шаленством.

Чим більше Нурі благав, щоб його взяли з собою, тим зухваліше ПОЕОДИВ себе Мінка. Він вертівся навколо, як забіякуватий півень, і на всі заставки лаяв Гордона, обвинувачуючи англійця в намірі покарати його любимого

Нурі за те, що той при зустрічі Сміта плигнув на башту броньовика. Мінка брав провину на себе.

— Це я плигав! Я! Я! — задирливо кричав він, б'ючи себе долонею у вкриті лахміттям груди.

— Значить, ти хочеш залишитися тут разом з Нурі?— Гордон не пропускав нагоди, щоб не випробувати міцність їхньої дружби, і він навмисне запропонував зухвалому Мінці цей болісний вибір — або їхати на машині самому, або з відданості до приятеля залишитися з ним.

— Ара Ош!—образливо вигукнув Мінка, показуючи цим, що як колишній житель столиці він добре обізнаний з історією Ара Оша, двоєдушного судді.

У цьому і полягала різниця між Мінкою і його приятелем, бо Мінка був базарним нігілістом, дитиною кривих вулиць Істабал Антара — столиці Гаміда. Його повадки вуличного бешкетника діяли, як всепоглинаючий вогонь на природжене благородство маленького Нурі. Безпритульний Мінка не підкорявся ніяким законам суспільства, і ніякі кари не могли знищити в ньому потяг до привільного, веселого і буйного життя. Він жив, керований хлоп'ячими поривами, і жертвою одного з них став Гордон, втративши свій кинджал і туфлі. Однак на цей раз і сам Гордон піддався пориву, врятував Мінку від палацової тюрми і привіз у пустиню. Тут хлопчик одержав нарешті змогу вільно розряджати свою нестримну енергію, яку досі так безглуздо витрачав на дрібні базарні подвиги.

Спочатку Мінка нудьгував — йому бракувало вуличної штовханини, недозволених розваг. Але поява маленького Нурі змінила все. Буйний Мінка раптом пізнав почуття ніжності, бо нового друга він полюбив так, як нікого і нічого не любив за тринадцять років свого безпритульного, бешкетного життя. Нурі відповів йому взаємністю, і Гордон зрозумів, що вони доповнили один одного — Мінка вдиxнvв у Нурі вогонь, Нурі наділив Мінку душею. Згодом Мінка зжився і з пустинею, бо маленький Нурі розкрив йому очі на багаті дари, які пустиня підносить волелюбній душі і гарячому серцю — і Гордон уже сумнівався, чи знайдеться в світі місто, яке зможе знс^у привернути до себе цього вуличного шибеника.

— Нурі треба залишитися, щоб разом з Алі доглядати верблюдів,— сказав англієць, щоб якось утихомирити Мінку.

— Гаразді Я залишуся!— покірливо зітхнув маленький Нурі.

— Ні! Ходімо зі мною!— наказав Мінка, заліз у броньовик і поманив до себе Нурі.

На обличчі пастушка знову з'явилося благання, і Гордон промовив:

— Ну, добре, добре, залазь. Я їхатиму нагорі.

— А Бекр?— спитав Сміт, виносячи останні каністри.

— Поїде з вами у кабіні.

— Нам доведеться їхати п'ятдесят миль. Вас трястиме, якщо ви сидітимете на башті. Хай краще хтось інший вилізе туди.

— Я хочу їхати нагорі, — нетерпляче промовив Гордон.— Там у вас, як у тюрмі. Ну, давайте, давайте, — їдьмо!

Коли машина зрушила з місця і почала набирати швидкості по рівному базальту, Алі помчав поруч з нею на своєму найбистрішому верблюді, лаючи Гордона, порівнюючи його з вошею на спині собаки. Гордон відповідав ущипливими насмішками, і так вони глузували один з бдного, аж поки Алі не відстав.

Вони не встигли ще далеко від'їхати, коли Гордон помітив скорчену людську фігуру, що лежала біля купки сухого верблюжого гною. Гордон звелів Сміту зупинити броньовик, сплигнув на землю і побачив жалюгідний, укритий мухами труп худого, жовтого бахразця. Видно було, що помер він недавно. Убивця всадив йому кулю точнісінько в середину лоба.

Гордон знав, у чиїй звичці було вбивати так.

— Хто це?— крикнув він Бекру. Сміт заглушив мотор.

— Якийсь бідолаха,— відповів Бекр. — Чогось йому треба було забрести в пустиню. Я наткнувся на нього. Подумати тільки — щоб бахразець отак узяв і заблукав у пустиню! І навіть не солдат. Мені було дуже жалко його. Я спитав, що йому тут треба. А в нього вистачило зухвальства відповісти, що він шукає Гаміда! Самого Гаміда! Ну, тут я розсміявся і порішив нещасного.

— Сам ти нещасний! Чому ти не збудив мене?

— А що б ти став робити з ним?— спитав Бекр, і сумний вираз на його обличчі раптом змінився дитячим обуренням.

Гордон знову поглянув на труп. Бахразець був не селянином, а робітником, одягненим по-міському — у сорочку і штани кольору хакі. Це було незвичайно, бо у пустиню здебільшого забивалися селяни з прирічкових районів,— і вмирали тут від голоду і непогоди. Гордон сам не раз добивав їх. Але поява цього робітника крила в собі якусь таємницю. Гордон знизав плечима.

— А, ти маєш рацію!— погодився він і звелів іншш? допомогти маленькому Нурі, який, співчутливо хитаюч головою і прицмокуючи язиком, вже п*>чав закривати об личчя бахразця маленькими камінцями.