Герої пустинних горизонтів - Сторінка 4

Чому ми повинні платити за свободу своїм життям? Чому? Скільки безглуздя в цьому і скільки гіркоти!..

— І ненависті...— підхопив Гордон, здригаючись усім своїм маленьким тілом.

— Ненависті?— перепитав Гамід, ніби хотів ще раз почути, як вимовляється це слово.— Ні. Я більше не відчуваю її. Я не хочу воювати з Бахргазом, не бажаю воювати з англійцями. Навіщо це ,мені? У мене немає ненависті до них. Я відчуваю лише одне — їх присутність на моїй землі, і за це я ладен убивати їх. Проте я не можу сказати, що я їх ненавиджу. Ні, навіть про Азмі-пашу і його кривавий легіон я не скажу цього. Слухай, Гордон, якби я був певний, що, зупинившись зараз і залишивши англійцям їхню нафту, а Бахразу — прикордонну смугу, я все одно здобуду волю, — клянусь аллахом, я повернув би назад і не чіпав би їхніх жалюгідних володінь.

— Оце так мрії!— похмуро буркнув Гордон.

— Але цього не буде, і примиритися з цим я не можу. Я мушу діяти далі до розв'язки, до кінця, до певного завершення того, що я розпочав, що розпочали англійці і бахразці, і чого ніхто з нас вже не в силі припинити.

— Це бог історії знову зводить голову, — промовив Гордон і сам підвів голову, немов він і був тим богом.— Ми не можемо відірватись від минулого: ми висимо на иньому, як різані вівці на гаку. Але наша боротьба — це справжня боротьба, Гамід! Ми воюємо проти самої історії! І це моя боротьба, бо я мушу перемогти історію. Знищення неминучості — ось у чому мета всякої свободи.

— Так ось до чого я йду!—трохи іронічно сказав Гамід, глузуючи з ідей Гордона, і потім, за звичкою всіх арабів, підняв очі до нічного неба, немов шукаючи там розради і вищої справедливості. Знайшовши** на ньому Плеяди, він розвів руками і промовив:

— О ніч, яка ти чудова! Якби ти зуміла вказати шлях твоїм улюбленцям арабам! Якби тільки можна було зробити правильний вибір за допомогою інструментів, математики, навігації! Південь чи північ? А он і сама Полярна зоря... Схід, захід, південь чи північ? Де шукати волю, зоре? Де криється воля араба, який за незрозумілим приреченням мусить терпіти від зажерливих і жорстоких чужинців? Нафта, кулемети, боягузливі літаки! Що спільного між ними і арабами? Навіщо вони потрібні тут, на

нашій землі? І чому, о ніч, наша доля повинна залежати від цього вибору?

— Обережніше, Гамід,— сказав Гордон лукаво.— Дивись, щоб, бува, від твоїх благань ця ясна ніч не пролилася дощем!

— Що ж, хай піде дощ. І в цьому теж буде якесь приречення! Чи не завжди готова доля вилити на нас яку-не-будь біду?..— І, щоб підтвердити це, він проспівав зіркам рядок з Гаріфа 4:

Спокійно ми чекаємо на тебе...

І, спускаючись схилом, вони виспівували піввірші з однієї мулаакатської5 поеми, в якій мовилося про "дощові зорі" і ніжних ягняток у долині, про порох руїн і розставання на світанку з жінками, вродливими, як дикі буйволиці Тузіху, як лані, що мчать до своїх малят.

Бо таку долю віщували їм аравійські зірки.

РОЗДІЛ III

Привал зробили мил^ за тридцять на північ від Джам-марської височини, після переходу, що тривав цілу ніч. Бекра залишили вартовим, і він розбудив усіх криком:

— Сміт-паша їде!

Вимахуючи гвинтівкою, охоронець гнав свого клишоногого верблюда назустріч невеликому, вкритому маскувальними плямами броньовику. Слідом за ним стрімголов неслися хлопчаки — Мінка і маленький Нурі, і всі троє палили в повітря, порушуючи цим найсуворіший наказ Гордона не стріляти на території Джаммару.

— Гассіб!

Гордон застережливо скрикнув, коли ROHH почали плигати з верблюдів на башту броньовика. Щоб удержатися, вони по черзі хапалися за короткий ствол кулемета, і Гордон з задоволенням уявив собі, яке обличчя мусить зараз бути у Сміта і які прокльони той насилає на голови арабів з гарячої утроби своєї машини.

Тільки зморшкуватий Алі залишився сидіти біля Гордона, незворушний і сповнений презирства до всіх. І коли Гордон став докоряти охоронцю за його похмуру байдужість до нещодавно здобутого трофея, Ал} знизав плечима і пробубонів:

— Аллах створив араба. Потім аллах створив пустиню. Потім він подумав ще трохи і створив верблюда.— Алі склав долоні чашею, щоб зобразити досконалість цієї трійці.— А ця штука не для араба,— прогарчав він,—і не для пустині.

Гордон розсміявся—випустив якесь зловтішне "хи-хи-хи!" крізь рідкі жовтуваті зуби—і почав глузувати з філософії погонича верблюдів. Любов до верблюда Алі увібрав разом з молоком матері, і зберігати відданість цій тварині велів йому інстинкт.

А втім, у глибині душі Гордон, так само, як і Алі, відчував, що броньовик є образою для пустині: і не тільки тому, що ця залізна потвора робить верблюда непотрібним. Сама зовнішність броньовика бридка, і своєю появою він знову нагадує про те, що весь світ схибнувся на машинах. Навіть незайману пустиню оскверняють їхні геометричні форми.

— Стривай, скоро і ти в мене їздитимеш на цій потворі, — піддрочив Гордон араба.

Алі сплюнув і пішов геть, щоб залишити Гордона удвох з Смітом. Висока постать водія броньовика наближалася до Гордона. Сміт був мокрий від поту. Він на ходу витирав обличчя і шию, відривав "прилиплий до тіла промоклий бурнус.

Гордон сидів, підгорнувши ноги під себе. У цій позі він нагадував гриб, і ця схожість підсилювалась непомірно великою головою. Звівши очі, він тільки промовив: "О. хел-ло, Сміт!"—начебто і справді при зустрічі з Смітом йому нічого бу.ло сказати, крім короткого англійського привітання.

— Я шукав вас по всій пустині,— відповів Сміт, усе ще витираючи обличчя. Воно було в нього, як у дорослої дитини — м'яке, круглощоке, без будь-якого сліду бурхливих переживань. Арабський одяг, що був на ньому, нг міг приховали незграбної ходи звиклого до тоотуарів городянина. Побачивши Сміта на весь зріст, Г^одон подумав, що той дедалі більше нагадує полісмена. Його поставі бракувало лише синього мундира. Ось хіба тільки обличчя в останню мить дали йому інше, бо воно начебто подавало якісь надії, хоч, якщо придивитися, рисам його бракувало рішучості, необхідної для того, щоб ці надії справдилися І зараз Сміт височів над Гормоном сповнений статечності і вагання — як полісмен, що затримав джентльмена.

— Усе гаразд?—не підводячись, запитав Гордон. Він нетерпляче чекав, щоб високий Сміт сів на базальт поруч нього.

— Так. Другу машину я залишив у Ваді Джаммар — заховав у печері... Але вони можуть помітити мої сліди навколо Джаммарської височини, якщо почнуть вистежувати нас з літака.

Гордон нарешті подивився вгору, і, здалося, небо і він осліпили одне одного.

— Сідайте,—кинув він Сміту.—Чи, може, ви думаєте, що я весь час сидітиму, задравши голову? Яким шляхом ви їхали?

— Повз Ваді,— відповів Сміт і, присунувши до себе плоский камінь, сів поруч Гордона, виказуючи, таким чином, певну незалежність.

— Я казав вам їхати через Ваді Джаммар, а не повз нього,— промовив Гордон.— Не диво, що ви залишили сліди.

— Я намагався пройти навпростець, але в мене нічого не вийшло,— поскаржився Сміт.— Ці машини не призначалися для важкої роботи.

Сперечатися із Смітом, коли йдеться про машини, Гордон не міг. Якщо Сміт вважав за неможливе провести броньовик через Ваді Джаммар, то це дійсно означало, що броньовику слід було шукати інший шлях, бо щодо машин Сміт був неперевершеним авторитетом. І все ж Гордон знав, що сам він проїхав би. Сам він не тільки провів би броньовик по диких кручах Джаммару, а й подолав би всяку перешкоду, щоб доставити його сюди. І при цьому він дбав би не про те, що саме можна, а чого не можна здійснити з цією машиною, а про те, як досягти поставленої мети. А втім, Гордона не так дратувало прагнення Сміта пристосуватися до машини, як розпливчаста, про-вінціальна безладність механіка, його невміння будь-що добиватися здійснення мети, навіть всупереч міркуванням корисності.

— "Для важкої роботи"!—обурено повторив Гордон.— Авжеж, по міських вулицях вони роз'їжджали б як слід!

Він висякався на землю, як це роблять араби — спочатку з однієї ніздрі, потім з другої — і задоволено подумав: "Це його завжди шокує". Цілком можливо, що Сміт не мав у себе хусточки (хоч Гордон часом не був певним цього), та завжди, коли механікові треба було досхочу прочистити носа, вїн ішов у пустиню і сякався там на самоті.

— Ми поїдемо до насосної станції з зеленим будинком,— сказав Гордон,— тієї, що на англійському нафтопроводі.

— Це — станція п'ятдесят чотири.

— Так вона зветься?

— Ви чудово знаєте, що саме так,—роздратовано промовив Сміт.— Я не можу збагнути, чому ви ніколи не називаєте речі їх власними іменами.

— Пізнаю старину Сміта!— весело вигукнув Гордон. І, щоб якось підтвердити свою благодушність, додав: — Дивіться, ось чудовий м'ячик!

З цими словами Гордон схопився і приставив ногу до великого круглого каменя, немов запрошуючи Сміта скористатися з рідкої нагоди і погратися з ним. Сміт важко підвівся і поставив ліву ногу з другого боку каменя. Потім вони відхилилися один від одного, затиснувши камінь кісточками. Переможцем ставав той, хто звільнить і відкине камінь. Це було справжнє змагання, хоч кожний з гравців ішов на поступки противникові — вони грали лівими ногами, тому що у Сміта ліва нога була сильніша за праву, і відхилялися назад, щоб не торкатися один одного, бо Гордон терпіти цього не міг.

На якусь мить вони завмерли, як два коти, потім Гордон, зробивши спритний рух, майже звільнив камінь. Щоправда, Сміт іще мав змогу перехопити ініціативу — для цього йому лише слід було рвучко і сильно провести своєю величезною ногою вздовж тендітної кісточки Гордона. Але Сміт завагався, і Гордон, підстрибнувши, як балерина в танці, відкинув камінь.

— Треба вміти керувати своїми ногами! Змусити їх слухатися!— промовив Гордон з тріумфом.— І як ви могли бути таким запеклим футболістом, не знаючи цього правила?

Такі змагання вони проводили вже не раз — після того, як Сміт побіжно зазначив, що непогано грає у футбол. Зараз він шкодував, що сказав таке. Почувши зауваження Сміта, Гордон одразу ж задирливо відповів, що сам він ніколи не грав у жодну гру, але завжди готовий провчити будь-якого майстра у будь-якій грі. І він тут-таки на місці запропонував Сміту позмагатися в м'яча. А тепер те, що колись почалося, як глузування з Сміта, перетворилося на улюблену захоплюючу розвагу для Гордона, і він починав її, коли заманеться, завжди примушуючи Смі-та грати з собою і — завжди перемагаючи.

Та з грою було покінчено, і Гордон заговорив діловим тоном:

— Треба їхати на станцію п'ятдесят чотири.