Герої пустинних горизонтів - Сторінка 25

Але тепер його опанувала така байдужість, що він навіть не вжив ніяких заходів, щоб повернути покрадені речі або налагодити дисципліну в таборі, як того вимагали міркування безпеки.

У Гордона не залишалося нічого — ні авторитету, ні інтересів, ні ідеї — і саме тоді, коли йому слід було кинути своє в'йсько в бій, бо дальше зволікання ставало небезпечним. Азмі знав, що кочовики розташувались табором у Ваді. Кількома рішучими кидками він міг би оточити Гордона і розтрощити його військо, бомбардуючи з повітря.

Про це знав Сміт, про це знали Ва-уль, Алі і Бекр, але до Гордона неможливо було підступитися. Здавалося, після від'їзду Таліба йому відібрало мову. Він вилазив на Стовп Іакова, лягав там на сонці і читав свої англійські книжки, а тим часом його військо внизу перетворювалося поступово на буйне зборище. Бродягам передавався його розпач. Але замість того, щоб гнітити їх, він викликав ще більшу безтурботність, бешкетництво та веселість, і табір дзвенів від їхнього реготу, зойків і блазенських витівок.

Гордон не розумів, що з ним діється. Може, після того, як всі його сподівання зазнали краху, його мучило оце очікування, оце затишшя перед великим, вирішальним кроком? Ні— він знав, що не зробив би цього кроку навіть тоді, коли б міг завтра напасти на аеродром і покінчити з ним... За цими думками Гордон почав, нарешті, відчувати, що він уже не проводир, який веде за собою людей, а просто Гордон — голий, самотній, такий, який він насправді є. Щирий і неприкрашений Гордон, справжній Гордон, нікому не потрібний, усіма забутий. Це відчуття раптом сповнило його гострим бажанням втекти від самого себе, стати кимсь іншим—тільки не Гордоном!

Він захопився цією думкою. Може, здійснивши її, він позбудеться своєї безмежної зневіри? Гордон болісно прагнув цього, і тому покинув усіх, покинув своїх ван-далів-воїнів і, не сказавши нікому й слова, зник з Ваді на тонконогому верблюді. Він попрямував на північ, до прикордонних селкщ, до селянського Поріччя — туди, де можна легко втекти від самого себе, бо ніхто тебе там не знає і нікому немає до тебе діла.

Голодний і промоклий після пізньої зимової бурі, він приїхав у прикордонне селище. Це була купка глинобитних халуп, що тулилися біля устеленого галькою струмка, який десь далі впадав у велику річку Бахразу. З десяток селянських сімей обробляли неродючі поля, серед яких протікав струмок. Вирушити на розшуки кращих земель вони не могли, бо нижче по річці береги належали бахразьким поміщикам, які б, звичайно, вигнали пришельців з своїх володінь. На думку Гордона, жителі села уже не були кочовикам", хоч і не стали— ще землеробами. В село він в'їхав з смиренним виглядом, не як повелитель, а як убогий кочовик.

Селяни зустріли Гордона з настороженістю, бо він з'ят вився з пустині й до того ж не відповідав на їхні розпити; але присікатись не наважилися, бо він був верхи на верблюді. Гордону припала до душі їхня ворожість, і він влаштувався на ніч разом із своїм верблюдом під прикриттям якоїсь глинобитної стіни.

Незабаром до нього підійшов зодягнений в лахміття селянин, ведучи за собою жінку з змарнілим обличчям. Вона була без паранджі, — як і всі жінки в прикордонних селищах, — і єдиним одягом її було широке ситцьове плаття, яке здувалося кулею на вітру, спотворюючи її фігуру.

Селянину був потрібний верблюд Гордона.

— Ось! — сказав він, вказуючи на жінку. — Я даю тобі дружину. Вона молода і досить уміла, і вона народить тобі синів. Дай мені свого верблюда, і можеш забирати її з собою.

Гордону було тепер не до арабського сарказму, але його розлютив цей брутальний торг.

— Мій верблюд — старий і хворий, — з ущипливим презирством відповів він. — Подивись, як звисає у нього горб. А твоя дружина така вродлива, вона — твоя окраса. Як можна міняти її на тварину?

Селянин відповів, що йому потрібний верблюд — носити воду на поле й орати землю.

— У мене нема нічого, кочовику, крім цієї жінки. Звідки мені взяти гроші? Що ще я можу дати в обмін на тварину, крім своєї дружини?

Гордон звернувся до молодої жінки:

— А ти що скажеш, жінко? Станеш ти спати з кочовиком, у якого немає нічого за душею і який завжди бродить голодний, нещасний, усім ненависний?

— Володарю! — закричала вона, вищирівши дрібні зуби. — Жінка для араба, як та собака. Оцей ось мій чоловік — не кращий за тебе. Хіба жінці не однаково, хто оволодіває нею? Всі ми — лише власність, копачки колодязів, нас б'ють, як ослиць, і з нами поводяться, як з козами. Ахххх! — надривно завила вона.— Візьми мене, візьми мене, тварину. Гіршим, ніж цей мій чоловік, ти не будеш. Я піду з тобою-ю-ю!...

Гордон бачив, як муки рабського життя спотворюють її обличчя, передчасно змарніле, висушене нуждою, але все ще таке жіночне й таке вольове. І в ньому прокинулось жадання втратити останню гідність і взяти жінку—купити за верблюда і злигатися з нею, і потім бродяжити і злиднювати разом, щоб кінець кінцем кинути її, опустившись ще нижче. Все потворне й хтиве, що розкривалося в цьому, вабило до себе Гордона — прагнення занепасти благало його, наполягало погодитися, пірнути на саме дно, примусити Волю відступити і в цьому... Хай плоть візьме гору над розумом, хай зганьбить і споганить розум навіки — це звільнить Гордона від самого себе! Він цього хотів!

Жінка теж хотіла цього. Він почував, що вона жадає якогось лиха, якогось струсу, який не просто розворушив би її життя, а ще більше надломив його. Шаленство і байдужість до себе сповнювали жінку — вона важко дихала, вона ловила повітря своїм маленьким гарним ротом і притискала додоні до вух — ось-ссь вона завиє і почне рвати на собі волосся. Слово згоди вже було на вустах Гордона. Навіть жага була в нього на вустах, якщо не жага, то принаймні голод. Жінка побачила це. Селянин теж побачив, і вираз щастя (тварина належить йому!) відбився на його обличчі. Він поклав руку на недоуздок і, намагаючись зрушити з місця верблюда, випустив радісний клич.

Гордон ударив його кийком.

— Забирайся! — закричав він. — Геть! Геть від мене, собако! Падлюка, скотолюб! Гей, жінко, жінко! Наплоди йому верблюдів, і, в ім'я аллаха, хай на них скінчиться рід арабів!

Гордон заходився лупцювати їх кийком, аж доки вони не втекли від нього.

— Бешкетник! Хаффа!—кричав йому селянин, а жінка презирливо сміялася з обох і розповідала селянам, що позбігалися на галас, як кочовик побив їх.

Гордон утік.

Не острах погнав його, ні, а ще одна поразка: він не зважився на самознищення! Залишаючи село, Гордон голосно лаявся, а діти кричали йому: "Хаффа!" — і кидали в нього камінцями.

Три дні Гордон їхав навмання, посуваючись уздовж кордону. Він проїжджав повз села і повз стійбища дрібних племен та родів, годуючись тільки там, де знаходив чашки з їжею для бідняків. Собі він не заводив такої чашки— надто тяжко було в нього на душі, щоб жебрувати. Його всюди підстерігала небезпека, бо він був сам-один, без рушниці і на верблюді, а в селах на своєму шляху він скрізь наражався на беззаконня. Доведені нуждою до розпачу, селяни чинили розбої і бунтували, а каральні загони Азмі-

паші намагалися підтримувати порядок кийками та шибеницями. Насильство панувало повсюди, і Гордона могли щохвилини пограбувати й вбити. Проте це не лякало його — адже смерть тільки поклала б край його смутку та спустошеності.

— Чи не знайдеться тут хто-небудь, хто б напав на мене! — ось що міг би кричати Гордон в темряві аравійської ночі.

Кінець кінцем на нього таки напали. Це несподівано трапилося в першому прирічковому селищі, яке вже було чисто бахразьким, а не напівкочівницьким. Жителі селища вирощували фініки в чудовій, зрошуваній долині, що вигиналася, як серп. Соковиті зелені барви долини тішили око після пустині, і від їх переливів серце у Гордона якось відтануло. На якусь мить він відчув болісну тугу за батьківщиною, за англійським краєвидом, за одноманітною перспективою, що насичена вологою і наче зливається з сірим небом... Але Гордон одразу-таки почав насміхатися з себе за цей спалах сентиментальності, і він навмисне зробив зупинку в долині, щоб, милуючись її красою, помучити себе — чи не розворушать його, часом, ці сентименти? Або, навпаки, чи не знайде він в них забуття?

Але йому недовго довелося втішатися цією ідилією. Ввечері його схопили селяни. З півдюжини обідраних чоловіків вчепилися в Гордона зашкарублими пальцями і, лаючись по-селянському та обзиваючи його злодієм і вбивцею, заходились бити, аж поки він не почав стогнати. Якийсь старий селянин, немилосердно б'ючи Гордона долонею, вимагав, щоб над ним учинили суд.

— Злодій і волоцюга! — репетував дідуган.— Краде верблюда, а потім ще з'являється на ньому сюди, щоб дражнити мене! Хіба я не знаю своєї тварини? Ось, подивіться на коліна задніх ніг — я на них повипалював мітки! Ах, собака! Бродяга! Пройдисвіт нещасний!

Гордона приволокли в село і вкинули в комору гончара. Прислухаючись до гомону знадвору, він, нарешті, добрав, у чому справа. Виявляється, це село уподобив для своїх наскоків Ва-уль. Поет орудував по-своєму: він тишком з'являвся в село і крав робочих верблюдів, фініки і навіть одежу, яка сушилася на дахах. Гордон засміявся, вирішивши, що селяни, певно, знущатимуться з нього. Незважаючи на це, незважаючи на сморід, що сповнював загиджену комору, він не занепав духом: надто багато іронії

т

було в усій цій пригоді. Незабаром галас знадвору посилився, і Гордона вивели на суд і розправу. По дорозі його нагородили кількома стусанами, знайшовши при цьому у нього пістолет. Кращого доказу для обвинувачення не могло й бути, бо хто ж, як не злодій, носитиме при собі зброю? На розпити селян Гордон нічого не відповідав, тільки кривив у посмішці своє брудне, неголене обличчя, ніби закликав, щоб його мучили далі. Його знову вштовхнули в комору.

Гордон не думав про втечу. Він жадав тільки одного: знайти де-небудь в стінці щілинку, щоб, припавши до неї, не дихати смородом своєї в'язниці і хоч трошки полегшити біль в голові. Але щілинки ніде не було, а зробити отвір було нічим — тому він просто став на коліна і притулився до глиняної стінки, ловлячи свіже повітря, що сочилося крізь неї, як крізь сухий фільтр.

Гордон страждав фізично, але розум його залишався ясним.