Герої пустинних горизонтів - Сторінка 22

Потім вони наблизилися до колючого дроту, щоб розгледіти якісь земляні споруди, і поки вопи, спішившись, обговорювали їх призначення, Гордон сів на землю, зняв свій головний убір і краєм його почав обтирати і чистити ноги. Ця пристрасть Гордона при кожній нагоді чистити ноги завжди дратувала і вражала Сміта. Особливо шокувало механіка те, що, коли поблизу не було" води, Гордон не гребував витирати ступні своїм головним убором. Гордон оберігав свої ноги, наче якусь дорогоцінність; брудні або запорошені сандалі дратували його — наче вони заважали йому рухатися.

Один з вартових, побачивши з сторожової вишк'и двох волоцюг, що сиділи біля верблюдів, вистрілив у повітря. Але Гордон не припинив свого заняття, аж доки не відчув на ,собі пильного погляду Сміта. Гордон вирішив, що той виявляє зайву цікавість до вигляду його непокритої голови, і, потерши маківку, промовив:

— Проклята річ оцей червоний пісок. Через нього я, видно, скидаюся вже на червоношкірого індійця!

Припущення, ніби Сміт зацікавився його головою, було, мабуть, трохи самовпевненим, проте слова Гордона справді привернули увагу Сміта до непокритої голови супутника, і механік подумав, що йому досі рідко доводилось бачити Гордона без головного убору. Кусок полотна не міг приховати розмірів його голови, але непокритою Сміт її майже не бачив, хіба крім тих випадків, коли Гордон обливався водою біля колодязів або коли Мінка стриг і і олив його. Поки Гордон закутував голову, пролунало ще кілька попереджувальних пострілів. Англійці посідаи на верблюдів і повільно поїхали геть — їм ще треба було оглянути навколишню місцевість і два колодязі, якими давно вже ніхто не користувався, але в яких ще могла бути вода. Зробивши цей об'їзд, вони повернули до пісковикового пагорба, що височів майже над самим аеродромом, і спішилися на його гребені.

— Поставити сюди двох добрих кулеметників, — сказав Гордон, — і жодний літак не злетить з аеродрому і не сяде на нього. Вірно я кажу?

Сміт прикинув відстань.

— Коли б іще встановити кулемет і на тому пагорку,— він вказав на піщаний горб, поїдений і поборознений вітром, але тривкий і досить-таки високий,— то все це місце було б під чудовим перехресним вогнем. Однак з аеродрому нас теж легко б накрили. '

Вони полічили літаки.

— Подивіться тільки на ці машини—стоять собі і ржа-

віють без діла на сонці, — обурився Гордон. — Чому вони не в повітрі, чому вони не ганяються за Гамідом, не висліджують мене?

— Літаки не можуть весь час бути в польоті, — промовив Сміт.

— Чому?

— Вони потребують догляду, бензину...

— Ні, тут причина не та. Я добре знаю це місце. Бачите отой перший плоский будинок? То офіцерська їдальня. Зараз десять офіцерів п'ють там каву й холодний "ле-мун" і читають американські журнали. А їхній начальник, розкинувшись на кушетці в своєму кабінеті, слухає приймач і чекає, доки з Бахраза надійде який-небудь наказ. Жодний літак не злетить з аеродрому без наказу з столиці. Персонал спить, вартові стомлені, солдати нечисленної Служби охорони роблять те, що їм належить робити: стовбичать на своїх постах. Ніхто і ніщо не зрушить з місця, аж доки не прийде наказ від якого-небудь дурня з Бахраза. Протирачі штанів! Та ці квачі — наші найкращі союзники! Коли взятися за діло як слід, вони віддадуть нам аеродром напевно.

— А що ж, по-вашому, означає "як слід"? — спитав Сміт. Він і досі не вірив, що аеродром можна буде захопити без підтримки з боку прикордонних племен.

— Не знаю. Насамперед, доведеться забрати звідти Службу охорони. І краще б це здійснити в темряві. На цих літаках можна піднятися вночі?

— Важко, але можна.

— Тоді треба зробити так, щоб зовсім не можна було. Однак, головна проблема для нас — це знешкодження Служби охорони.

Гордон дав Сміту польовий бінокль, щоб він подивився на солдатські палатки, розташовані акуратними рядами поза площадкою аеродрому. Палатки утворювали квадрат, обкладений по внутрішній лінії побіленими камінцями. В центрі квадрата стирчав флагшток — там був учбовий плац. Захопити цей плац і було найважчою справою.

— Як викурити звідти бахразців?

— Шкода, що з нами нема того механіка, якого ми зустріли в старого Асіка, — промовив Сміт. — Можливо, він зумів би допомогти нам. Серед солдатів цієї Служби охорони, певно, є всілякі революціонери.

— Зеїн? Ха! Цей завзятий догматист прийшов би до

них з червоним прапором, назвав би їх громадянами та товаришами, вигукнув: "Повстаньте!" І — о, чудо! — вони б повстали, знищили своїх гнобителів, організували комітет і обрали копача канав в президенти!

Механік засміявся: Гордон виявив ідейну ворожість (а може, навіть, і страх), яку Сміт цілком поділяв з ним.

— І; все ж він міг би стати нам в пригоді.

— В пригоді! — Гордон лежав на вершині пагорба, під яким починався аеродром. — Якщо ви коли-небудь побачите, Сміт, що я заграю з бахразькими марксистами тому, що вони можуть стати в пригоді, застріліть мене, як скаженого собаку.

— А що, коли Гамід послухається їх? Адже рано чи пізно вони доберуться до нього.

— Якщо Гамід послухається їх, однаково застріліть мене, бо з мене тоді більше не буде ніякої користі. Як тільки я ще раз зневірюся, втрачу останню надію на здійснення своєї божевільної справи — я охоче прийму смерть.

Гордон жартував, але Сміт бачив, що світлі очі його нерухомо і зосереджено дивляться в пустоту. Щось бентежило його. Сміт не міг збагнути, чому Гордон надає такого значення ідеям бахразького революціонера. Однак, було ясно, іцо ідеї Зеїна бентежили Гордона, не давали йому спокою — немов бахразець весь цей час ані на крок не відходив від нього і безперестану смикав його.

Та раптом задума Гордона зникла — до нього знову повернувся запал.

— Сміт! Ми можемо піднести аеродром в подарунок Гаміду. Наші волоцюги можуть це зробити.

— Сумніваюся

— Та не бійтеся ви так цього місця. Хто боїться, той не перемагає. Ми так чи так захопимо його — хоча б з допомогою самого лише натхнення. Ну, і ваших броньовиків.

— А команди до них? —— Створіть їх!

— А провіант, транспорт?

— Ах, не топіть ви мету в своїй техніці пересування та постачання. Ми здобудемо все, що потрібно. Повертаймо до Ваді. Та швидше, щоб завтра ввечері бути на місці.

Вони обрали найкоротший шлях — через Східну пустиню, вздовж англійського нафтопроводу. Це було рисковано: вони могли наразитись на бахразький патруль. І справді, так воно і сталося: під'їхавши до нафтопроводу, англійці

т

побачили, що до них наближається "вілліс" з чотирма бах-разькими солдатами.

— Чотири розморених бахразці, — промовив Гордон. — Відберемо, у них машину?

— Як хочете, — стомлено відповів Сміт.

Гордон витер обличчя, висякався і вдарив свого верблюда кийком по шиї, щоб той обернувся мордою до автомобіля.

— Ні, — промовив він по-англійськи. — Я надто поспішаю, і в мене нема часу вбивати ради розваги. Коли вони під'їдуть, не говоріть ні слова.

Гордон завдав солдатам такого страху, що вони раді були відпустити його. Він повідомив бахразців, що перед ними жебрущий вчитель, хаджі, і якщо вони мають намір хоча б пальцем доторкнутися до святої людини, до його книг або помічника, то хай заздалегідь зречуться своєї віри. А коли солдати почали тискати черево верблюда і встромляти під хвіст тварини ломачки, сподіваючись знайти там схований гашиш, Гордон вилаяв їх, магічним рухом вихопив книжку із складок свого бурнуса і сказав, що нашле на їхні голови прокляття чотирьох джинів Джаммару. Він гарячково, з пронизливими криками почав перегортати сторінки, очевидне шукаючи прокляття, і, знайшовши потрібне місце, оголосив по-арабськи (в той час, як бахразці обмацували черево верблюда, на якому сидів Сміт), що розпочинає чаклувати. Книжка була оксфордською збіркою поезій. Гордон прочитав дві строфи з вірша Бернса про блоху і, коли перейшов до третьої, переляканий незрозумілою тарабарщиною сержант тицьнув верблюда Сміта прикладом і крикнув хаджі, щоб той їхав своєю дорогою і проклинав гяурів та крадіїв чужих жінок, а не бідних солдатів, яким і так світ не милий.

— Видно, це завжди виручає, — похмуро промовив Сміт, коли вони від'їхали.

— Що? Що виручає?

— Та оця ваша хитрість — казати мало не всю правду про те, хто ми такі.

— Яка ж це хитрість?—промовив Гордон. — Запам'ятайте, Сміт, раз і назавжди: коли в очі людині кидають правду, це осліплює її. А взагалі, якщо копнути глибше, всі ми дурні.

Але Сміт був дуже стомлений і йому було не до мудрощів Гордона. Гордон завжди під час таких подорожей по-

8. Д. Олдрідж

113

водився безглуздо. Маленькій людині зовсім не важко було годинами гойдатися на спині верблюда, але довгов'язому Сміту після кожного струсу сідла здавалося, що хтось б'є його ззаду по шиї. Він відстав.

— У вас там все гаразд?—гукнув Гордон.

— Так-так, усе, їдьте далі. — Сміт забарився, поправ-ляючи на собі одежу — на спині в нього здулися два нариви, і від болю його аж трусило. "Я захворюю, — тужливо твердив він собі, — але з верблюда не злізу. Щоб Гордон з мене потішався? Ні, хай вже мене краще чорт візьме".

Деякий час Сміт ще тримався. Але задовго до того, як вони наблизилися до Ваді Джаммар, він почав марити, і Гордону довелося сісти позад механіка, щоб підтримувати його. Так вони й в'їхали в Ваді, після п'ятнадцятигодинно-го переїзду. Гордону хотілося сповзти з верблюда, опустити занімілі руки, але замість цього він жваво зскочив і помахав здерев'янілими пальцями в бік Сміта.

— Зніми його і поклади в спальний мішок, — наказав він маленькому Нурі, який тримав верблюда. — І не здумай лікувати його своїм блювотним або гарячими цеглинами. Дай йому супу, якщо він зможе їсти. І мені теж принеси. Я голодний.

Гордон був голодний і знесилений, і до того ж тепер, опинившись в Ваді, він раптом знову втратив віру в здійсненність свого одчайдушного плану. Але він був надто знесилений, щоб уболівати з цього приводу, і кінець кінцем заснув.

Незабаром, однак, його розбудив своєю ранковою молитвою Алі.

— Прокинься, лежень! Аллах є всюди навколо тебе!

Табір мирно розкинувся на піщаному дні Ваді. В промінні ранкового сонця гребені гір червоніли, як стрічка великих бусин, простягнутих з самих неб'ес, і повітря, здавалося, ллється з якоїсь невичерпної чаші.