Герої пустинних горизонтів - Сторінка 65

Але сидіти й ждати я теж не можу, Недді. Бога ради, виріш що-небудь. Чому ти тиняєшся в розшуках істини, коли саме життя підказує її тобі, кидає її тобі в очі?

— Це ти кажеш про свою істину,— похмуро відказав Гордон.

— Хай вона буде моєю чи твоєю, хай вона буде будь-чиєю! Але зупинись на ній. Випробуй її. Прийми чи відкинь її. Мені вже однаково, що це буде за істина.—аби ти визначив собі мету і попрямував до неї!

За вікном густа поросль соковитої трави збігала до завороженої зеленої гладіні стоячого ставка й поринала в нього. Волога щедро окропила дорогоцінними камінцями різнобарвне віття, і один бук жеврів міддю в тумані, немо© оповитий павутинням. Просочений росою Гемпшір повільно плив під низько навислим небом.

— О, я вже наближаюся до кінця своїх шукань,—сказав Гордон весело, але обережно, відчуваючи, що обережність тепер уже буде постійним його супутником.— І віришг Тесс, сам не знаючи чому, я починаю думати, що твою класову війну можна прийняти якщо не за істину, то за'мету, скоріше, ніж усі інші ідеї, які мені довелося вислухати за цей час. О, мене вона не приваблює, ні. Але, як це не дивно, твоє братерство трудящих я розумію і відчуваю краще за Мак Куїна. Тепер мені цілком зрозуміло, за ким сила в класовій війні і кому від неї найбільша вигода. Біда в тому, що навряд чи я зможу примусити себе полюбити твій класовий світ. Правду кажучи, я боюсь, що був би в ньому зайвою людиною.

Однак це визнання не зацікавило Тесе, бо згадка про Мак Куїна знов викликала образ міністра перед її очима, і вона повеонулася, щоб залишити Гордона, втекти.

Але Гордон не відпустив її. Тримаючи її міцніше, він промовив:

— Розумію, Тесе! Розумію! Але зажди трохи. Мені треба зустрітися з представником ще одного світу. Тільки одного! — Це було сказано всерйоз, але з хлоп'ячим завзяттям.— Дай мені ще трошки часу.

Тесе не намагалася вирватися з його рук. Сльози вже не котилися з її очей, вона тільки закусила губи, немов на* пружено вирішуючи щось. її руки стомлено опустилися, вони здавалися на диво знесиленими і — жадаючими ніжності. Так вона стояла нерухомо, затамувавши подих, доки тепла рука Гордона не доторкнулася ненавмисне до її грудей. І коли це сталося, вона здригнулась й притулилася до нього, а потім зітхнула — і пристрасть згасла. Жадання пройшло, пройшла потреба в жалю.

Тесе повиснула на плечі Гордона і дозволила йому розмазати огрубілим пальцем напіввисохлі сльози на її почервонілих щоках.

Місіс Гордон спитала в Тесе, де Нед.

— Де він, Тесс? Я так рідко бачу його останнім часом. Він у Лондоні? Він усе ще наймає ту жахливу кімнату на Фулгем Род? Він там тепер?

— Ні. Він відмовився від неї. На мою думку, він тепер у Лондоні з Везубі.

— Така чудна, посередня людина цей Везубі. Як ви гадаєте, у Неда все гаразд, Тесе?

— Так. Не переживайте за нього.

Задушевне, материнське ставлення до Тесе сповнювало зараз теплотою слова місіс Гордон. У відповідь Тесе виказувала до неї лагідну повагу, в якій відчувалося розуміння нерівностей, що існують між матір'ю і сином, і готовність допомогти в згладжуванні цих нерівностей. А до того, що самих жінок розділяють цілі світи, їм зараз не було діла, бо обом хотілося невимушеності. З кошиками в руках вони прямували за покупками в село; за чудовими, традиційними покупками.

— Не терплю я оті сумки-сітки, що ввійшли зараз у моду,— промовила місіс Гордон, даючи свого кошика Тесе.— Через них життя починає скидатися на суцільне рвацтво. Ніби не люди купують їжу, а якісь звірі нишпорять, шукаючи здобич.

Тесе несла свій кошик на мармуровобілій руці, розмахуючи ним, як бідоном для молока.

— Якщо ви нестимете його на такий манер, — сказала місіс Гордон, — ви повинні бігти вистрибом по алеї. Давайте, Тесс! Я так люблю дивитися, як люди1 бігають вистрибом! А в наші дні, здається, навіть діти забули, як це робиться.

Тесе засміялася і взяла її за дебелу руку.

— Ви б подивились на Неда, коли його раптом охоплює бажання перестрибувати через хвіртки. Воно ще не згасло в ньому.

Місіс Гордон трохи сумовито кивнула головою:

— Ніщо в ньому не згасає, Тесе. Ніщо. По-моєму, він пам'ятає кожну хвилинку в своєму житті і те, що він відчував в цю хвилинку. Мабуть, тому він і не любить згадувати про своє минуле.

Вони не могли розмовляти ні про що інше — тільки про Гордона, бо обидві хотіли поділитися своїми потаємними думками.

— Хіба він ненавидить своє минуле?—з сумнівом у голосі спитала Тесе.

— По-моєму, так,— відповіла місіс Гордон.— Ви ніколи не замислювалися над тим, чому в Неда немає справжніх друзів?

— Чому ж, вони в нього є. Ось Сміт, а тепер ще Везубі і... Мак Куїн... — Навіть від самого цього імені Тесе ставало боляче.

— Дивно, що ви вважаєте Сміта його другом,— критично зауважила мати Гордона.— Сміт для Неда — тільки диковинка, не більше.

— Ні, ні. Сміт — його друг. Мед, мабуть, і сам не знає цього, але він любить Сміта, цінує його і має потребу в ньому.

— Я рада, що ви так думаєте. Я, власне, коли говорила, мала на увазі його старих друзів. Деякі з них приходили до нього, коли він повернувся, але Нед віднадив їх своєю насмішкуватістю.

— Можливо,' Нед по-справжньому щирий ів своїми арабськими друзями,— обережно припустила Тесе. — Вони, здається, залишаються для нього найближчими людьми. Адже він все ще більше араб, ніж англієць. Насправді він в засланні тут, в Англії.

— Та, бога ради, як він може бути в засланні, перебуваючи в себе на батьківщині, Тесс? Я не можу зрозуміти його. Адже він удома. У своїй країні.

— Ходімте через цей вигін,— раптом запропонувала Тесе і умовила місіс Гордон протиснутися крізь просвіт у кущах глоду. По той бік кущів починалося грязьке пасовисько, через яке вела утоптана стежка. Але місіс Гордон одразу повернула назад, на обсаджену глодом алею.

— Я не хочу іти цим полем. Я вже побачила за ним місіс Джоллі, а вона завжди намагається продати мені яєчка й масло понад картковий пайок — і навіть сметану. А, по-моєму, це нечесно. Ми всі повинні бути рівними в цій справі нестачі їжі і терпіти від неї однаково з усіма. Я завжди ледве стримуюсь, щоб не сказати їй, як нечесно вона робить.

— В Ланкашірі,— сказала Тесе,— ми щонеділі вирушали в села на розшуки яєчок, масла і сметани. А щодо моральності цього, то вона нас не обходила. І вас теж хай не обходить! Ходімо! Давайте накупимо всього і влаштуємо великий бенкет!

— Ну, у ваших ланкашірських друзів, напевно, є діти. Це інша річ.

Вони так і не з'ясували, яка розбіжність існує між мораллю вільного вибору і мораллю необхідності, бо на якийсь час втратили цікавість одна до одної. Вони пішли далі мовчки, але кінець кінцем знову відчули потребу повернутися до розмови про Гордона-вигнанця — кемов перерви не можна було робити*

— Мені здається, що в Гордоні вже немає відчуття батьківщини,— сказала Тесе з сумом.

— В такому разі це його трагічна помилка. Вся біда в тому, Тесе, що Нед шукає якусь незвичайну Справу, досить велику, щоб відвернути катастрофу людства, досить велику, щоб віддати їй усе своє життя, чи що там ще він ладний віддати...

— Але це благородно!..— палко промовила Тесе.

— Так,— чим глибше мати аналізувала прагнення свого сина, тим тривожніше звучав її голос.— Але його горизонт стає зараз небезпечно віддаленим і туманним, і ми мусимо слідкувати за ним. Якось недавно він прийшов до мене, щоб поговорити про Фукса — знаєте, того нещасного німця, якого судили за те, що він виказав якісь секрети росіянам. Здається, Нед вважає Фукса людиною, що зробила спробу розв'язати проблему проблем людства. Нед переконаний, ніби людина мусить визначити, що є справедливим для її мети і для її віри, а потім віддатися цілком боротьбі за ствердження своєї справи — нехтуючи такими факторами, як батьківщина тощо. І я боюся, що саме до цього він зараз готується.

Тесе уже чула від Гордона його думки щодо Фукса. Вона пригадала, що з цією готовністю до самовідданої дії він поїхав тепер у Лондон, щоб побачитися з американцем і росіянином, яких обрав для нього терпеливий Везубі. І зараз Гордонова теорія крайностей і можливість того, що він запропонує себе тому чи тому співбесідникові, сповнила її страхом. Тимчасом його мати стурбованим голосом (що так скидається на його власний — такий само чіткий, обурений, доказовий і холодний) перестерігала її:

— Існує небезпека, Тесе, що Нед надто захопиться роллю Прометея; що він піде на яку-небудь непоправну дурницю в своїх шуканнях героїчного засобу до освічування людства. А я передчуваю, що коли він не спуститься з олімпійської височини, то ніколи не знайде того, що шукає. Джек стоїть ближче за нього до істини. Нед надто амбітний у своїх шуканнях. Ви спробували б якось вгамувати його, зробити скромнішим. А то...

Тесе відчула тяжке передчуття і страх у твердому голосі цієї педантичної жінки — страх тим більш вражаючий,.

шо його було висловлено таким холодним тоном. Цією обережною недоговореністю мати попереджала, що її син наближається до занепаду, до якогось акту насильства, до трагічного вибуху. І вона дала зрозуміти Тесе, що Гордон сприймає вчинок Фукса не як зраду, а як приклад справжнього, глибоко самовідданого служіння обраній справі.

Думки про приреченість Гордона справили приголомшливе враження на Тесе, і нею оволоділа паніка — немов їй був уготований той самий шлях, що і йому. її сповнив гнів на Гордона за те, що він затягнув її в таку пастку, і вона знов відчула, що мусить втекти. Але наважитись на втечу не могла — їй не було звідки почерпнути сили на це.

Місіс Гордон м'яко доторкнулася до руки Тесе:

— Ви така ж відчужена, як і Нед. Така ж віддалена. Тесе розсміялася, і їй здалося, що єдиною реальністю я

усьому, що зараз відбувається, є сірий теплий день.

Купуючи "законне" масло і "законні" яєчка, вони розмовляли про собак. ("Вам слід було б завести собі собаку", порадила Тесе матері Гордона).

Джек показав Тесе свій заводик — кілька розумних верстатів, уміло й акуратно зіставлених в ряд під потоком зеленого проміння, що струменіло з даху.

— Чому ви не використовуєте жінок для сидячої праці?— спитала Тесе.

— Бо є досить чоловіків,— відповів Джек, знизавши плечима.

Тесе зрозуміла, що означає цей рух плечима. Джек просто не хотів звільняти своїх робітників, хоч роботи для них майже не було.