Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори - Сторінка 46

Ми йдемо далі, тож дайте дорогу, а то ми вдаримо на вас!" Гноми гадали пробитися між відногою гори й коліном річки — по тій вузькій смужці землі, де, як їм здавалося, заслін був не дуже сильний.

Бард, звісна річ, відмовився пропустити Даїнове військо. Спочатку він хотів дочекатися, поки з гори буде винесено золото й срібло в обмін на Гори-камінь, бо не вірив, що Торін дотримає обіцянки, хай-но зміцнить свою фортецю такою численною і войовничою залогою. Даїнове плем'я принесло чимало припасів: чи не кожен воїн, окрім зброї, ніс ще й великого клунка за плечима — гноми можуть переносити дуже важкі тягарі. Тоді б вони витримали облогу не одного тижня, а на той час надійшло б іще й ще більше гномів: адже Торін мав багато родичів. А ще обложені могли відкрити знову інші брами, тож людям і ельфам довелося б тоді облягати цілу гору, для чого вони мали замало війська.

І справді — саме такі, точнісінько, й були плани гномів (бо ж круки-гінці безперестанку снували поміж Торіном і Даїном); але поки що дорога була заслонена, й гноми-посланці, обмінявшися з Бардом сердитими словами, вернулися назад, буркочучи собі в бороди. А Бард негайно послав людей до брами, але там не було ні золота, ні якої іншої плати. Стріли полетіли в озерян, коли ті підійшли на відстань пострілу; налякані посланці поспішили назад до табору. А там уже все заворушилося, мов перед битвою; адже Даїнові гноми рушили далі понад східним берегом.

— Дурні!— засміявся Бард.— Підійшли під саму відногу! Може, вони й тямлять щось у підземних битвах, але не знають, як воювати на поверхні землі. Серед скель заховано багато наших лучників і списоносців, і вони щомиті готові ударити в їхній правий фланг. Може, й міцні гномівські кольчуги, але й вони їх не порятують. Нападімо на них з обох боків, поки вони стомлені з дороги!

Але король ельфів заявив:

— Я зволікатиму до останку, перш ніж почну цю війну за золото. Гноми все одно не пройдуть, дюки ми не захочемо їх пропустити, і не зроблять нічого такого, чого б ми не помітили. Ще сподіваймося — може, щось та принесе замирення. За нами чисельна перевага, тож, коли все-таки дійде до лиха й почнеться бій, ми однаково переможемо.

Але він не врахував бойового запалу гномів.

Думка про те, що Гори-камінь перебуває в руках у обложників, просто не давала їм спокою. А ще вони здогадувалися про вагання Барда і його союзників — тож і вирішили напасти, поки ті радяться.

Несподівано, без ніякого сигналу до бою, вони кинулися вперед. Забриніли тятиви, засвистіли стріли — ось-ось мала початися битва.

Та ще несподіваніше, з жахливою швидкістю, насунула пітьма! Небом котилася чорна хмара. Налетів вихор, загримів грім, озвавшись луною в підземеллях гори, і блискавка осяяла вершину. Але попід хмарою клубочилася інша чорнота, і не вітер її гнав — з півночі, мов неосяжна пташина зграя, мчала вона, така щільна, що крізь неї не прозирав жоден промінчик світла.

— Стійте!— крикнув Гандальф, що зненацька з'явився і став з піднесеними руками — поміж гномами, які наступали, й супротивними їм лавами.

— Стійте!— гукнув він громовим голосом, і його патериця спалахнула ніби блискавкою.— Страшна небезпека спіткала вас усіх! Лихо вам! І прийшло воно швидше, ніж я передбачав. Гобліни сунуть на вас! Болг іде з півночі, о Даїне!

Той Болг, чийого батька ти вбив у Морії. Гляньте! Кажани летять над його полчищами, як море сарани. Гобліни їдуть на вовках, і за ними теж мчать вовчі зграї!

Подив і сум'яття охопили три війська. Поки промовляв Гандальф, пітьма ставала все чорніша. Гноми зупинились і задивилися на небо. Багатого-лосо закричали ельфи.

— Прийдіть!— закликав Гандальф.— Ще є час для ради. Хай Даїн, син Наїна, негайно прийде до нас!..

Отак розпочалася битва, якої ніхто не сподівався; дістала вона назву Битви п'яти військ, і дуже була вона жахлива. З одного боку були гобліни й дикі уорги, а з другого — ельфи, люди і гноми. Ось як воно все склалося. Відколи загинув Великий Гоблін з Імлистих гір, одвічна ненависть тих потороч до гномів спалахнула знову з небувалою силою — вони аж казилися з люті. Туди-сюди забігали гінці між усіма їхніми містами, селищами й твердинями, бо ж надумали гобліни заволодіти всіма північними землями. Таємно збирали вони відомості й скрізь по всіх горах кували зброю та озброювались. Далі почали гуртуватися в єдине військо, їхні загони йшли по горах, збиралися в долинах і все тунелями чи під покриттям ночі, аж поки довкола Гундабада, великої гори півночі, де була гоблінська столиця, скупчилося незліченне військо, готове з першою бурею навалитися на південний край. Тут вони довідалися про смерть Смауга, і серця їхні переповнилися радістю. З ночі в ніч поспішали вони горами, й зненацька вигулькнули з півночі, мало не наздогнавши Даїна. Навіть круки не знали про їхнє наближення, поки гобліни не виринули в горбистій місцевості, яка відділяла Самітну гору від північних гір. Не можу сказати, скільки про це знав Гандальф, але зрозуміло, що й він не сподівався такого раптового нападу.

Ось який план запропонував чарівник на раді, де були Бард і лісовий король, а також Даїн, бо проводир гномів нині пристав до них: гобліни були спільним ворогом ельфів, людей і гномів, і з їхньою появою всі чвари було забуто. Єдиною надією союзників було заманити гоблінів у долину поміж двох відног Самітної гори, а вони самі мали зайняти великі південну й східну відноги. Цей план мав одну слабинку: якщо потороч дуже-дуже багато, вони можуть видертися й на гору і, отже, напасти на союзників ззаду і згори. Але ніколи було придумувати інші плани чи кликати ще когось на допомогу.

Гроза скоро відгриміла, покотилася на південний схід, але кажаняча хмара перелетіла через схил гори й, спустившись нижче, завихрила над головами воїнів, затуливши світло й сповнивши жахом серця.

— До гори!— закричав Бард.— До гори! Всі хай займуть свої місця, поки ще є час!

На південній віднозі, по її нижчих схилах і поміж скель при долині стали ельфи; на східній віднозі були озеряни й гноми. Бард і ще дехто з найметкіших людей та ельфів вилізли на вершину східної відноги, щоб глянути на північ. Там щось чорне, покриваючи всю землю біля підніжжя Самітної гори, нестримно котилося вперед. Скоро передні лави обтекли край відноги й ринули в Діл. То мчали найзавзятіші гобліни на найпрудкіших вовках-уоргах, і їхнє гейкання й виття роздирало повітря, лунало по всій долині. Жменька хоробрих воїнів-озерян розсипалася перед ними, щоб справити враження шаленого опору, і чимало з них там загинуло, поки решта відступила й розбіглася — хто до однієї відноги, хто до другої. Як і сподівався Гандальф, гоблінське військо скупчилося позад чільних лав, що наштовхнулися на опір, і нині в сліпій люті посунуло вперед, заповнюючи простір між відногами гори й шукаючи ворога. Незліченні були їхні чорно-багряні прапори. Безладна й несамовита, розкочувалась ворожа лавина.

Жахлива то була битва. Найстрахітніша з усіх гобітових пригод і найосоружніша йому в ті хвилини — а це означає, що нею він найдужче пишався і що про неї найбільше любив згодом розказувати, хоч сам він у тій січі не відіграв аніякісінької ролі. Скажу лише, що він надягнув свого перстеника ще напочатку і сховався від усіх очей,— але не від усієї небезпеки. Такий перстень не може захистити повністю під час гоблінського наскоку, ані відвернути заблукану стрілу чи списа, що випадково летить у тебе, але він не дозволить якому-небудь рубаці-гобліняці вибрати твою голову ціллю для замашного удару мечем.

Перші вдарили на ворога ельфи, їхня ненависть до гоблінів люта й нещадна, їхні списи й мечі сяяли серед мороку холодним полум'ям, такий смертоносний гнів був у руках, що їх стискали. Коли від ворожого війська стало тісно в долині, ельфи послали в нього град стріл, і кожна з них миготіла в польоті жалючим вогнем. За стрілами в долину скочила тисяча списоносців і напала на гоблінів. Залунали оглушливі зойки потвор. Скелі поплямилися чорною гоблінячою кров'ю.

Гобліни ще тільки почали отямлюватись і стримувати натиск ельфів, коли з протилежного краю долини почувся горловий рев. З криками: "Морія!" і "Даїн, Даїн!"— в гущу ворогів уклинилися гноми із Залізних гір, завдаючи удари своїми кайлами; поруч них озеряни косили потороч довгими мечами.

Сум'яття пойняло гоблінів. Ледве обернулися, щоб відбити напад гномів і людей, як ельфи напосіли із свіжими силами. Уже чимало потвор тікало назад, униз за течією річки, щоб вислизнути з пастки, а їхні ж вовки-уорги накидалися на них, роздираючи і мертвих, і поранених. Близька вже нібито була перемога, коли це з висоти залунав крик.

Частина гоблінів видерлася на гору з другого боку, й чимало їх було вже на схилі над передньою брамою, а ззаду безтямно напирали на передніх, не звертаючи уваги на тих, що з вереском зривалися в урвище,— і потоками ринули вниз, щоб напасти на відноги згори. На кожен з тих кряжів можна було зійти згори стежками, що спускалися з головного громадища гори. Захисників там було надто мало, щоб вони могли довго стримувати ворога. Надія на перемогу розвіялась. Поки що вони вистояли тільки перший натиск чорної навали.

День почав хилитися до вечора. Гобліни знову згуртувалися в долині. Наперед вискочила, лютуючи, величезна зграя уоргів, а за ними — особиста охорона Болга, здоровезні гобліняки з кривими шаблями. Скоро буряне небо ще дужче стемніло, а великі кажани досі кружляли над головами, коло вух ельфів і людей, впивалися, як вампіри, в тіла загиблих. Бард тепер захищав східний кряж, поволі відступаючи, в той час як ельфи-ватажки скупчилися навколо свого короля, притиснуті до скель південної відноги, неподалік від Крукового бескиду.

Несподівано почувся гучний крик, і від брами долинув звук сурми. Всі забули про Торіна! Частина муру, підважена важелями, похилилася наперед і з гуркотом упала в плесо. Із брами вискочив король Самітної гори, а за ним вибігли його товариші.

Ніяких тобі каптурів та плащів — нащадки Дуріна були в сяйливих обладунках, багряним полум'ям жаріли їхні очі. Серед мороку Торін виглядав таким величним і осяйним, неначе золото в меркнучому вогнищі.

Згори гобліни жбурляли в них камінням, але Торінові гноми не злякалися; ось вони збігли до підніжжя водоспаду і рвонулися до бою.