Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори - Сторінка 47

Вовк і вовчий вершник падали або втікали перед ними. Торін завдавав могутніх ударів бойовою сокирою, і здавалося, ніщо не здатне зупинити чи уразити його.

— До мене! До мене, ельфи й люди! До мене, о мої родичі!— гукав він, і голос його розлягався в долині, мов гук ловецького рога.

Безладно сипонули вниз йому на поміч усі Даїнові гноми. Вниз, слідом за гномами, збігло чимало озерян, яких Бард не зміг утримати. А з другого боку долини до Торіна перейшло багато ельфів-списоносців. І ще раз купно вдарили на гоблінів посеред долини, й скоро Діл потемнів від огидних ворожих трупів. Уоржа зграя розбіглась, і Торін пішов просто на особисту охорону Болга. Але не здолав пробитися крізь той заслін.

Уже позад короля Самітної гори поміж забитих гоблінів лежало багато мертвих озерян, і чимало гномів, і не один гожий ельф, що мав би ще жити довго-довго й весело у своєму лісі. Долина далі ширшала, і Торінів наступ уповільнювався помалу. Надто нечисленний був його загін. Фланги його були не прикриті.

Незабаром від наступу вони перейшли до оборони — до кругової оборони, бо зусібіч їх тіснили гобліни й вовки-уорги. Завиваючи, налетіла на них Болгова особиста охорона, б'ючись об їхні лави, неначе хвилі об піщані пагорби. Друзі не могли прийти їм на поміч, адже з подвійною міццю вдарили знову гобліни зі схилу гори, і коло обох відног люди й ельфи помалу відступали, втрачаючи на силі.

З жалем дивився на все це Більбо. Він вибрав собі місце на Круковому бескиді серед ельфів — почасти тому, що з того поста легше було втекти, а почасти тому, що волів (туківською половиною серця) захищати лісового короля, коли дійде до останньої відчайдушної сутички. Гандальф теж був там — сидів на землі, ніби поринувши в глибоку задуму, й ладнав, певне, який-небудь останній чарівний спалах перед остаточною поразкою.

І здавалося, що та поразка, той кінець уже й недалеко.

"Скоро гобліни вдеруться до брами, а нас усіх переб'ють чи візьмуть у бран,— сумно думав Більбо.— Просто хоч сядь та й плач! І це після всього того, що довелося зазнати! Краще б уже старий Смауг лежав собі живий на своєму триклятому скарбі, аніж його загребуть оті підлі поторочі, а бідолашний старий Бомбур, а Балін, а Філі й Кілі і вся решта загинуть, і з ними Бард, і озеряни, й веселі ельфи! Лихо мені! Я чув багато пісень про битви і знав з тих пісень, що поразка може бути славною. Д це ж так невтішно, так невесело! Хотів би я нічого цього не бачити й не чути..."

Раптом вітер розірвав запону хмар, і пурпурова заграва розтяла крайнебо на заході. Вражений тим раптовим проблиском серед мороку, Більбо роззирнувся і голосно скрикнув. Він побачив щось таке, від чого його серденько стрепенулося:

темні обриси птахів, малі ще, але величні проти далекої заграви.

— Орли! Орли!— закричав він.— Орли летять!

Гобітові очі рідко помилялися. Орли летіли за вітром, ключ за ключем, і їх було так багато — мабуть, зібралися від усіх гнізд півночі.

— Орли! Орли!— вигукував Більбо, танцюючи й махаючи руками. Ельфи не могли його бачити, але могли чути. Скоро й вони підхопили той крик, і луна полинула над долиною. Не один воїн звів очі до неба, але поки що благородних птахів можна було бачити лише від південної відноги Самітної гори.

— Орли!— ще раз вигукнув Більбо, але тієї миті камінь, кинутий згори, важко вдарив по його шоломі; гобіт гримнувся на землю і не пам'ятав більше нічого.

Розділ вісімнадцятий

ПОВЕРНЕННЯ

Коли гобіт прийшов до тями, то побачив, що зостався один-однісінький. Він лежав на кам'яному майданчику Крукового бескиду, й поблизу не було нікого. Безхмарний, але холодний день сяяв над ним. Більбо весь трусився і почувався нахололим, як камінець, от тільки голова горіла вогнем.

— Хотів би я знати, що скоїлося?— мовив він сам до себе.— Принаймні я не став полеглим героєм, але, гадаю, ще встигну ним стати!

З болісним зусиллям сів. Глянув у долину й не побачив там живих гоблінів. За хвилину голова йому трохи проясніла, й він начебто розгледів ельфів, що ходили поміж скель унизу. Протер очі. Таки напевне досі стояв табір посеред рівнини трохи віддалік, і... що то за рух біля брами? Нібито гноми розбирали мур. Але ця мертва тиша довкола! Ніхто не гукав, не співав. Навіть повітря, здавалось, було напоєне скорботою.

— Мабуть, перемога все-таки!— сказав він, мацаючи болючу свою голову.— Ну, як на мене, то все це виглядає вельми невесело.

Раптом він помітив чоловіка, що видерся стеж.кою на бескид і прямував до нього.

— Гей там!— погукав він тремтливим голоском.— Агей! Які новини?

— Що за голос промовляє серед каменів?— здивувався чоловік і, ставши, почав розглядатися довкола неподалік від того місця, де сидів Більбо.

І тоді гобіт згадав про свого перстеника!

— Яке ж я дурне!— мовив сам до себе.— Не завжди й добре бути невидимим. Якби не це, може, цю ніч я спав би в теплому й вигідному ліжку!

— Це я, Більбо Злоткінс, товариш Торіна! — сказав він голосно, квапливо скидаючи персня.

— Добре, що я тебе знайшов,— зрадів чоловік, підходячи.— Ти дуже потрібен, і ми тебе довго шукали. Тебе замалим не порахували серед загиблих, яких багато, але чарівник Гандальф сказав, що востаннє чув твій голос у цьому місці. Це востаннє мене послано тебе шукати. Тяжка в тебе рана?

— Здається, добрячий удар по голові,— признався Більбо.— Та в мене шолом, і череп міцний. А проте я себе почуваю зле, і ноги наче солом'яні.

— Я віднесу тебе до табору в долину,— запевнив чоловік і легко взяв його на руки.

Чоловік ступав швидко і впевнено. Скоро він, поставив Більбо на землю перед наметом у Долі, а там стояв Гандальф із рукою на перев'язі. Навіть чарівник був поранений, і взагалі з усього війська мало хто лишився неушкоджений.

Побачивши Більбо, чарівник страшенно зрадів.

— Злоткінс!— вигукнув він.— Очам своїм не вірю! Живий після всього! Ти й не уявляєш, як я радий! Я вже й сам почав сумніватися, чи навіть твій талан пронесе тебе крізь це лихо. Жорстока була битва й трохи не скінчилася поразкою. Але всі ці розмови можуть почекати. Увійди!— закликав він поважнішим голосом.— Тебе ждуть.

І завів гобіта в намет.

— Ось, Торіне,— сказав він, увійшовши.— Я привів його.

В наметі на ложі лежав Торін Дубощит, весь ізранений, а його порубана кольчуга й пощерблена бойова сокира були кинуті на долівку. Коли Більбо став поруч нього, ватажок гномів звів на нього очі.

— Прощавай, добрий злодію,— мовив він.— Нині я йду в покої чекання, де сидітиму поруч моїх предків, аж поки оновиться світ. А що полишаю все золото й срібло, бо йду туди, де воно нічого не варте, то хочу розлучитися з тобою в дружбі й забрати назад прикрі слова, які сказав тобі при брамі.

Більбо опустився на коліно, сповнений скорботи.

— Прощавай, королю Самітної гори!— сказав він.— Жорстокий кінець у цієї пригоди, й не викупиться він і горою золота. А проте я радий, що ділив з тобою твої небезпеки,— це більше, ніж заслуговує гобіт із родини Злоткінсів.

— Ні!— заперечив Торін.— Ти й сам не знаєш, дитя затишного краю, скільки в тобі хорошого. Ти маєш мужність і мудрість, сплавлені в щасливій мірі. Якби всі цінували радість, пісню і добру їжу понад купи золота, світ був би веселіший.

Але сумний цей світ чи веселий, а я мушу залишити його нині. Прощавай!

І тоді Більбо пішов собі й, закутавшись у ковдру, сів на самоті, і — хочете вірте, хочете ні — заплакав, і плакав доти, доки очі почервоніли й голос захрип.

Малий гобіт мав добру душу.

Не скоро опісля спромігся він знову пожартувати...

— Добре ще,— сказав він нарешті сам собі,— що я хоч прийшов до тями вчасно.

Хотів би я, щоб Торін зостався живий, але я радий, що ми з ним розлучилися добрими друзями. Ти, Більбо Злоткінсе, дурень, що заварив таку кашу з отим каменем! Однаково скоїлася битва, попри всі твої зусилля купити мир і спокій,— але навряд чи в тому є твоя вина.

Про все, що сталося після того, як його оглушило, Більбо довідався згодом. Але та розповідь сповнила його не так радістю, як скорботою. Вся пригода стомила його до краю. Душею і серцем він поривався вирушити додому. Одначе вирушити негайно не зміг, то я тим часом перекажу події.

Орли давно завважили гоблінські муштрування і приготування; хоч як ховалися поторочі, а не змогли приховати всі свої дії від зірких орлиних очей. Тож орли й собі згуртувалися у велике військо, яке очолив повелитель орлів з Імлистих гір.

Зачувши здаля, що заходиться на битву, вони поспішили слідом за бурею і прилетіли дуже вчасно. Саме вони звільнили схили від гоблінів; частину поскидали в урвища, а частину їх, спантеличених і верескливих, погнали просто на мечі й списи їхніх ворогів. Скоро жодного гобліна не зосталося на Самітній горі, і люди й ельфи з обох країв долини змогли нарешті втрутитися в битву, що точилася в низині.

Але навіть укупі з орлами сили були все одно нерівні. Останньої години наспів сам Беорн — ніхто й не знав як і звідкіля. Прийшов сам-один і в ведмежій подобі; його переповнювала така лють, що, здавалося, він виріс до гігантських розмірів.

Рев його розлягався, мов били барабани й гули гармати. Вовків та гоблінів він змітав зі свого шляху, наче то були соломинки й пір'їнки. Напосівши з тилу, блискавично прорвав гоблінське кільце, всередині якого на невисокому округлому пагорбі скупчилися довкола своїх ватажків гноми. Тоді Беорн нахилився, підняв Торіна, що впав, пронизаний списами, й виніс його з гущі бою.

Він швидко повернувся, і гнів його подвоївся, так що ніхто не міг устояти проти нього й ніяка зброя начебто його не брала. Розметавши Болгову особисту охорону, він схопив самого Болга, гримнув ним об землю й розтоптав його. Тоді невимовний страх пойняв гоблінів, і вони сипонули врозтіч хто куди. Але з їхніх ворогів утому як рукою зняло — відродилася-бо надія на перемогу!— і вони кинулися переслідувати потвор по п'ятах. Мало який гоблін урятувався. Частина лихого війська потопилася в річці Бистрій, а тих, що втікали на південь чи на захід, переслідувачі загнали в болота обабіч Лісової річки. У тих болотах більшість утікачів і погинула, а хто все-таки виблукав на межі королівства лісових ельфів, того ельфи або вбивали, або заманювали на певну смерть у непрохідні темні нетрі Чорного лісу.