Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори - Сторінка 5

- Джон Толкін -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Після цього всередині гори не лишилося жодного живого гнома, і Смауг загріб собі все їхнє багатство. Напевно, як

ведеться воно у драконів, склав його все на велику купу глибоко в надрах гори і спить на тій купі, мов на ліжку. Помалу він узяв звичку вилазити великою брамою і поночі летіти в Діл — хапати там людей, особливо дівчат, собі на з'їжу, аж поки Діл геть спустошився, а люди — хто загинув, хто покинув місто. Що там діється нині, я не знаю напевне, але не думаю, щоб хтось жив ближче до гори, ніж на дальньому краї Довгого озера.

Жменька нас, що були на безпечній віддалі від гори, сиділи й плакали в криївці, проклинаючи Смауга, і там до нас несподівано приєдналися батько мій та дід із обсмаленими бородами. Вигляд у них був дуже похмурий, і говорили вони дуже мало.

Коли я спитав, як вони врятувалися, батько з дідом звеліли мені тримати язика за зубами і сказали, що колись у належний час я про це дізнаюся. Потім ми подалися геть, поневірялися по різних краях і мусили заробляти собі на прожиття всякою роботою, досить часто опускаючись до простого ковальства чи навіть до видобування вугілля. Але ми ніколи не забували про вкрадений у нас скарб. І навіть тепер, коли, признаюся, ми заощадили дещо й не такі вже злиденні,— Торін погладив золотий ланцюжок у себе на шиї,— ми досі прагнемо повернути скарб і, можливо, помститися проклятому Смаугу.

Я часто міркував над тим, як батькові й дідові пощастило врятуватись. Тепер я розумію, що в них мали бути потаємні бічні двері, про які знали тільки вони двоє. Але, очевидно, карту склали теж вони, і хотів би я знати, як заволодів нею Гандальф та чому вона не дісталась у спадок мені, законному спадкоємцеві.

— Я не "заволодів" нею,— мені її дали,— пояснив чарівник.— Ти ж пам'ятаєш, діда твого вбив у копальнях Морії гоблін...

— Так, будь він проклятий,— поквапливо вставив Торін.

— А твій батько подався в мандри третього березня (минулого четверга якраз було сто років), і відтоді ти його ніколи не бачив...

— Правда, правда,— підтвердив Торін.

— Ну, то твій батько дав мені оце, щоб я передав тобі; і, якщо я вибрав зручний для мене час і спосіб передачі, то навряд чи ти маєш осуджувати мене за це, зваживши, як нелегко було мені тебе розшукати. Батько твій, передаючи мені цей папір, не міг пригадати свого імені й твого при цьому не назвав,— отож, думаю, в цілому я заслужив на похвалу й подяку! Ось вона, ця карта,— мовив Гандальф, вручаючи карту гномові.

— Я не розумію,— сказав Торін, і Більбо сказав би те саме. Пояснення ніби нічого не пояснювало.

— Твій дід,— повільно й сердито заговорив чарівник,— вирушаючи до копалень Морії, віддав карту на збереження своєму синові. Після загибелі твого діда той вирушив сам спробувати щастя з картою, і його спіткало багато щонайприкріших пригод, та тільки він і близько не дістався до гори. Не знаю, як він попався в'язнем до темниць Некромансера, але я знайшов його саме там.

— А що ви там робили? — запитав Торін, здригнувшись, і всі гноми затремтіли.

— Байдуже, що я там робив. Як завжди, вивідував, що й до чого. Препаскудна, небезпечна то була справа! Навіть я, Гандальф, ледве звідти вирвався. Хотів я врятувати твого батька, та було запізно. Він був без тями і забалакувався, забувши майже все, крім карти й ключа.

— Ми давно відплатили гоблінам Морії,— сказав Торін,— а тепер слід подумати про Некромансера.

— Пусте! Ця справа понад сили всіх гномів, навіть якби їх знову зібрати докупи з усіх чотирьох сторін світу. Єдине, чого бажав для тебе твій батько,— це щоб ти прочитав карту і скористався ключем. Аби ви впоралися з драконом і горою — цього для вас більш ніж досить.

— Слухайте, слухайте! — вихопилось у Більбо.

— Слухайте — що? — запитали всі, обернувшись раптом до нього, а гобіт так збентежився, що відповів:

— Слухайте, що я маю сказати!

— Що ж саме? — спитали.

— Ну, я хотів би сказати, що вам слід піти туди, на схід, і там обдивитися.

Зрештою, є ті бічні двері, й драконам, гадаю, треба ж колись спати. Як посидите на порозі, то, напевне, й придумаєте щось. Ну, а ще, знаєте, мені здається, для однієї ночі ми тут розмовляли досить — якщо ви розумієте, що я хочу сказати. Що ви скажете про те, щоб полягати спати, раненько встати і таке інше? Поки вам вирушати, я приготую для вас добрий сніданок.

— Поки нам вирушати — сподіваюся, хотіли ви сказати,— виправив Торін.— Чи ви не Викрадач? І чи не ваша це робота — посидіти на порозі, не кажучи вже про те, щоб пройти в двері? Але щодо сну й сніданку, то я згоден. Коли я вирушаю в дорогу, то люблю з'їсти шестеро яєць із шинкою — смажених яєць, та глядіть, щоб жовтки були цілі!

Після того, як решта позамовляла свої сніданки (без ніякого там "будь ласка" чи "прошу", що прикро вразило Більбо), усі повставали з-за столу. Гобітові довелося шукати, де б їх усіх обложити; він постелив на кріслах і диванах у всіх своїх вільних кімнатах. Поки-то всі обляглися, і гобіт, дуже стомлений і не зовсім щасливий, ліг у своє маленьке ліжечко. Тільки одне він знав напевне: не буде він уставати так рано, щоб приготувати кожному з них ті нещасні сніданки. Туківський настрій десь розвіювався, і Більбо вже й не був такий певний, що вранці вирушить у якусь там подорож.

У ліжку він ще почув, як Торін наспівує собі в суміжній, найкращій спальні:

Далеко, за Імлисті гори,

Де наші предковічні створи,

Рушати нам, гей, ковалям,—

Згадаймо золоті комори!

Під цю мелодію Більбо й заснув, і через це йому снилися дуже незатишні сни. Коли він прокинувся, був пізній ранок.

Розділ другий

СМАЖЕНА БАРАНИНА

Більбо вискочив з ліжка й, надягнувши халат, поспішив до їдальні. Нікого там він не застав, лише побачив сліди щедрого й квапливого сніданку. В кімнаті панувало страшенне безладдя, а в кухні височіли гори немитого посуду. Здавалося, використано було чи не кожен його горщик і сковорідку. На Злоткінса чекало таке грандіозне миття посуду, що він хоч-не-хоч, мусив повірити, що вчорашні гості не наснилися йому (а так хотілося в це повірити). А втім, він відчув полегкість, подумавши, що гноми вирушили без нього, навіть не розбудили,— але ж, з другого боку, навіть спасибі не сказали. І все-таки трішки-трішки він був розчарований.

Аж здивувався, що розчарувався.

— Не будь дурнем, Більбо Злоткінсе! — сказав він сам собі.— У твоєму віці та ще думати про драконів і всяку таку чужоземну нісенітницю!

Отож він надягнув фартуха, запалив вогонь, скип'ятив води й помив увесь посуд.

Тоді гарненько в кухні поснідав, а потім заходився прибирати в їдальні. Сонце вже пригрівало, в розчинені вхідні двері залітав теплий весняний вітрець. Більбо голосно засвистав, помалу забуваючи про вчорашню ніч. Він якраз сідав за невеличкий підобідок у їдальні при розчиненому вікні, коли до нього увійшов Гандальф.

— Добродію,— заговорив він,— коли ж ви збираєтеся з'явитись? Хтось обіцяв "раненько встати" — і підобідує, чи як ви там це називаєте, о десятій тридцять!

Вони лишили вам записку, бо не могли чекати.

— Яку записку? — перепитав спантеличений Злоткінс.

— О небо! — вигукнув Гандальф.— Сьогодні ви сам не свій — не витерли пил на поличці каміна!

— До чого тут пил на поличці? Я мав досить клопоту, миючи посуд після чотирнадцятьох!

— Якби ви витерли пил на поличці каміна, ви б знайшли оце під годинником,— сказав Гандальф, подаючи Більбо записку (писану, звісно ж, на його папері для нотаток).

Ось що він прочитав:

"Торін і компанія вітають Викрадача Більбо! Наша найщиріша подяка вам за гостинність, а ще — вдячна згода на запропоновану вами фахову допомогу. Умови:

оплата по доставці товару, в розмірі до чотирнадцятої частини, але не більше, всього сподіваного прибутку; дорожні витрати гарантовані за будь-яких умов; витрати на похорон оплачуються нами або нашими представниками, якщо так складуться обставини і неможливо буде інакше залагодити справу.

Вважаючи за непотрібне уривати ваш шанований спочинок, ми вирушили перші, щоб зробити необхідні приготування, і чекатимемо вашу поважану особу біля харчівні "Зелений Дракон", над Водицею, рівно об 11-й годині. Сподіваючись на вашу пунктуальність, маємо честь лишатися щиро ваші Торін і К.".

— Отже, ти маєш десять хвилин. Тобі доведеться бігти бігом,— сказав Гандальф.

— Але...— почав Більбо.

— На це нема часу,— заперечив Гандальф.

— Але...— знову почав Більбо.

— І на це часу нема. Бігом!

До кінця своїх днів Більбо не міг згадати, як він опинився надворі без капелюха, ціпка, без грошей та всього того, що звичайно брав з собою, коли виходив з дому; як не кінчив підобідувати й зовсім не помив посуду, як тицьнув ключі Гандальфові в руки й побіг так прудко, як тільки могли нести його порослі вовною ноги: по доріжці, повз великий млин, через Водицю — добру милю біг, коли не більше.

Дуже захеканий пригнався він до "Зеленого Дракона" за якусь там мить до одинадцятої і тут пригадав, що вибрався без носової хустинки!

— Браво! — похвалив його Балін, що виглядав Злоткінса біля дверей харчівні.

Саме в цю мить з-за повороту дороги, що йшла від села, показалися інші гноми.

Вони їхали на поні, й кожна конячка була обвішана щонайрізноманітнішими клунками, пакунками, коробками та всякою всячиною. Був там і дуже маленький поні — очевидячки, для Більбо.

— На коней, ви двоє, і — поїхали! — скомандував Торін.

— Я дуже перепрошую,— заговорив Більбо,— але я прибув сюди без капелюха, і хустинку забув, і гроші. Вашу записку я отримав аж о 10.45, якщо бути точним.

— Не будь точним,— відказав Двалін,— і не турбуйся! Доведеться тобі обходитися без носовичків та багатьох інших речей, поки відбудеш цю мандрівку. А щодо капелюха, то в менеєдля тебе запасний каптур і плащ.

Отак вони й вирушили: потрюхикали одного чудового весняного ранку, перед самим травнем, на понав'ючуваних коненятах. На Злоткінсі був темно-зелений плащ і темно-зелений каптур, що їх позичив Викрадачеві Двалін. На нього вони, щоправда, були завеликі, й гобіт мав трохи кумедний вигляд. Не уявляю, що сказав би татусь Бунго, якби побачив нині свого синочка. Більбо тільки й тішився тим, що його, безбородого, все одно ніхто не обізвав би гномом.

Вони не встигли заїхати далеко, як хвацьким молодцем на білому коні наздогнав їх Гандальф.