Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори - Сторінка 7

Міркують тролі повільно й страшенно підозріливо ставляться до всього нового.

— Яке викрагобітові діло до моєї кишені, га? — поцікавився Вільям.

І чи годяться викратобіти в страву? — докинув Том.

— Можеш випробувати його,— сказав Берт, хапаючи невеликий рожен.

— Та там нічого буде і в рот укинути,— заперечив Вільям, що вже добряче повечеряв.— А ще як здерти шкуру та відкинути кісточки...

— А, може, довкола вештаються ще такі, як воно, і ми б зробили пиріг,— міркував Берт.— Слухай, ти, чи багато твого роду бродить тут, у лісі, ти, бридкий кролику? — І, взявши Більбо за п'яти й роздивляючись його пухнасті ноги, троль потрусив його.

— Так, багато,— встиг сказати Більбо, поки згадав, що не можна виказувати друзів.— Ні, більш нікого, жодного,— додав квапливо.

— Що ти цим хочеш сказати? — спитав Берт, цього разу тримаючи гобіта прямовисно за чуприну.

— Те, що кажу,— видихнув Більбо.— І ще прошу, не смажте мене, добродії! Я сам неабиякий куховар і вмію куховарити краще за самого себе, розумієте? Я вам наварю смачно-смачно, зварю смачнюще снідання для вас, якщо тільки ви не повечеряєте мною.

— Ох ти ж, нещасне,— зітхнув Вільям (я вже казав, що він навечерявся по саму зав'язку та й пива чимало випив).— Ох, нещасне! Пусти його!

— Ні — хай скаже спочатку, що то значить: "багато" й "жодного",— заперечив Берт.— Я не хочу щоб мені уві сні горлянку перерізали! Ану, підсмажмо йому п'яти, поки заговорить!

— Я цього не робитиму,— сказав Вільям.— Досить того, що я його спіймав.

— Дурень ти гладкий, Вільяме,— кинув Берт,— як я вже казав цього вечора.

— А ти — мугиряка!

— А я не стерплю такого від тебе, Білле Хеггінсе,— відказав Берт і — кулаком Вільямові під око.

І зчинилася у них розкішна бійка. Коли тролі впустили Більбо на землю, в нього тільки й лишилося тями, щоб відповзти з-під їхніх ніг. А вони зчепилися, мов пси, громовими голосами обзиваючи один одного всякими дуже доречними й підхожими іменами. Ось вони попадали й покотились трохи не в саме багаття, брикаючись і тупочучи, а Том, щоб розхолодити їх, хльоскав обох гіллякою.

Під цю хвилину накивати б нашому гобітові п'ятами! Коли ж Ті п'яти були такі нам'яті Берто-вим лапищем, та й дух Більбо ледве зводив, і голова йому обертом ішла,— тож якусь хвилину він лежав, відсапуючись, за краєм освітленого вогнищем кола. В розпалі того побоїща надійшов Балін. Звіддалік гноми зачули гамір і, почекавши якийсь час, чи не вернеться Більбо або ж чи не крикне совою, вони почали тихенько, як тільки могли, один по одному скрадатися до вогню. Як тільки Том побачив Баліна, що вийшов на світло, він аж завив, та так жахливо! Тролі просто не зносять самого вигляду гномів (несмажених). Берт із Вільямом ураз припинили бійку і водно крикнули:

— Мішок, Томе, мішок!

І перш ніж Балін, що стояв, видивляючись, де в цьому сум'ятті Більбо, дібрав, що й до чого, він уже опинився в мішку, на землі, — їх ще прийде більше,— запевнив Том,— або ж я дуже помиляюся. Багато й жодного — ось воно! Ніяких тобі викрагобітів, зате повно гномів. Десь отак воно і є!

— Твоя правда,— погодився Берт.— Отож краще ходімо сховаймося далі від світла.

Так вони й зробили. З мішками в руках, якими вони звичайно тягали баранину та всяке інше награбоване добро, тролі поставали в затінку. Гном за гномом виходив з лісу, зачудовано дивився на вогнище, перекинуті жбани та обгризені костомахи, і враз: — Шшу! — падав йому на голову бридкий смердючий мішок, збиваючи з ніг.

Скоро Двалін лежав біля Баліна, і Філі й Кілі разом, і Дорі, Норі й Орі вкупі, а Біфур, Бофур і Бомбур були поскидані одне на одного біля самісінького вогню.

— Щоб не були такі гарячі,— сказав Том — бо ж Біфур з Бомбуром завдали тролям мороки, билися мов несамовиті (а гноми, коли їх загнати в безвихідь, завжди б'ються до загину).

Торін прийшов останнім, і його не захопили зненацька. Він запідозрив лихе, і йому не треба було бачити ноги друзів, що стирчали з мішків, аби переконатися:

скоїлася біда. Він став віддалік у затінку й голосно спитав:

— Що це за лихо? Хто побиває моїх людей?

— Це тролі! — озвався Більбо з-за дерева. Всі забули про нього! І додав: — Вони поховалися з мішками в кущах!

— О! Невже? — вигукнув Торін і, перш ніж тролі встигли накинутися на нього, стрибнув уперед до вогню. Вихопивши з вогню велику гілку, що горіла з одного кінця, він тим кінцем влучив Бертові в око — Берт на мить став небоєздатний.

Більбо теж старався, як міг. Він обіруч ухопив Тома за ногу (що була завтовшки як стовбур молодого дерева), та полетів перевертом у верхівки якихось кущів, коли троль тією ногою підбив Торінову гілку, аж іскри полетіли гномові в обличчя.

Том за те дістав гілкою в зуби і втратив одного переднього різця. Як же він завив! Але в цю мить Вільям зайшов ззаду й накрив Торіна мішком — усього зразу, з голови до п'ят. На тому битва й скінчилася. В добрячу халепу вскочили шукачі пригод! Гноми були гарненько пов'язані й запхані в мішки, а над ними троє розлючених тролів (двоє з пам'ятними опіками й синцями) сперечалися, чи засмажити бранців на невеликому вогні, чи посікти їх дрібненько та зварити, чи просто сідати на кожного по черзі, щоб зробилося з них желе; а Більбо високо в гіллі, пошарпаний і подряпаний, не смів і ворухнутися, боячись, що його почують.

Якраз тоді повернувся Гандальф. Але ніхто його не побачив. Тролі саме дійшли згоди: вирішили засмажити гномів негайно, а з'їсти потім. Придумав це Берт, і, довгенько посперечавшись, решта двоє пристали на його думку.

— Не варто смажити їх зараз, це забере всю ніч,— мовив голос, як Бертові здалося, Вільямів.

— Білле, не заводь знов суперечки,— сказав він,— бо суперечка таки забере ніч.

— Хто ж сперечається? — здивувався Вільям, який подумав, що перший заговорив, передумавши, Берт.

— Ти сперечаєшся,— відказав Берт.

— Брешеш,— на те йому Вільям, і суперечка спалахнула знову. Зрештою ухвалили посікти гномів дрібненько і зварити.

Отож вони наготували великого чорного горшка й подіставали свої ножі.

— Не варто їх варити! У нас немає води, а до криниці далеко,— мовив голос. Берт із Вільямом подумали, що говорить Том.

— Замовкни! — сказали вони йому.— А то ми так нічого й не зробимо. Піди та принеси води сам, коли кажеш, що її в нас нема.

— Сам замовкни! — огризнувся Том, який подумав, що про воду заговорив Вільям.— Скажи, будь ласка, хто ще сперечається, крім тебе?

— Ти телепень,— кинув Вільям.

— Сам ти телепень! — повернув йому Том.

Отак суперечка розпочалася знову з самого початку і розгорялася дедалі дужче, аж поки нарешті вирішили сідати на кожен мішок по черзі, щоб почавити гномів, а вже потім їх поварити.

— На кого ж першого сідати? — спитав голос.

— Краще спершу сідати на останнього,— сказав Берт, якому Торін пошкодив око.

Йому здалося, що питав Том.

— Не розмовляй сам із собою! — мовив Том.— Та якщо ти хочеш посидіти на останньому, то й сідай на нього. Котрий же він?

— Той, що в жовтих панчохах,— сказав Берт.

— Дурниці — той, що в сірих панчохах! — заперечив голос, схожий на Вільямів.

— Я добре пам'ятаю: жовті панчохи,— наполягав Берт.

— Жовті, жовті,— підтвердив Вільям.

— То чого ж ти казав: "сірі"? — спитав Берт.

— Я цього не казав. Це Том!

— Ні, я не казав! — обурився Том.— Це ти сказав!

— Двоє проти одного — тож помовч! — крикнув Берт.

— З ким ви розмовляєте? — спитав Вільям.

— Та годі вже! — разом сказали Берт і Том.— Скоро минає ніч, незабаром світанок.

Берімося до діла!

— Світанок хай візьме вас усіх і каменем вам стане! — промовив голос, що скидався на Вільямів. Але то був не Вільямів голос. Бо саме в цю мить над пагорбом засяяло світло і в гіллі щосили защебетало птаство. Вільям так і не встиг відповісти, бо як нахилився, так і закляк, перетворений на камінь, а Берт із Томом, що витріщилися на товариша, поробилися двома бескидами. Там вони й досі стоять собі самотою, хіба пташки сядуть коли на них,— адже тролі, як ви, напевне, знаєте, до світу мусять заховатися під землею, а коли не встигнуть, то знову стануть каменем, з якого складаються гори й з якого вони самі зроблені, й тоді вже заклякнуть навіки. Ось що скоїлося з Бертом, Вільямом і Томом.

— Чудово! — вигукнув Гандальф, виходячи з-за кущів, і допоміг гобітові спуститися з куща глоду.

І тут Більбо все зрозумів. То ж чарівників голос змушував тролів сваритися та сперечатися, поки прийшов світанок і приніс їм погибель.

Потім Гандальф порозв'язував мішки — випустив гномів. Ті мало не подушилися, а що вже були сердиті! Їм аж ніяк не припало до вподоби лежати в тих мішках і слухати, як тролі радяться, чи то посмажити їх, чи почавити, чи посікти дрібненько. Вони змусили Більбо двічі розповісти, що трапилося з ним, поки задовольнилися.

— Що за дурість — практикуватися в злодійському ремеслі, коли нам потрібні були тільки вогонь та їжа! — сказав Бомбур.

— А саме цього ті здоровила й не віддали б так просто, без бою,— заперечив Гандальф.— Так чи так, а ми даремно гаємо час. Невже ви не розумієте, що в тролів має десь поблизу бути печера чи нора, де б вони ховалися від сонця? Варто б нам заглянути в ту печеру!

Пошукали навколо й скоро знайшли ступаки тролівських кам'яних чобіт, що вели кудись поміж дерев. Пішли тими слідами вгору схилом і незабаром натрапили на замасковані кущами великі кам'яні двері печери. Та відчинити їх мандрівники не змогли, хоч як усі напружувалися, а Гандальф випробовував усілякі закляття.

— Може, ось це знадобиться?—спитав Більбо, коли всі вже потомились і почали сердитися.— Я знайшов його на землі, там, де билися тролі.

І простяг чарівникові чималенького ключа, хоча Вільям, безперечно, вважав його дуже маленьким і секретним. На превелике щастя наших мандрівників, ключ цей, напевне, випав з тролевої кишені до того, як господар його перетворився на камінь.

— Чого ж ти досі мовчав? — загукали гноми.

Гандальф вихопив ключ із гобітових рук і встромив у замкову шпарину. Всі налягли на двері, й ось вони розчинилися. Зайшли досередини. На долівці валялися кістки, а в повітрі стояв бридкий дух. Але там було багато їжі, розкиданої недбало на полицях і на долівці, впереміш із награбованою всячиною: від мідних гудзиків до горщиків із червінцями в кутку.