Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори - Сторінка 9

Ми покажемо дорогу, але вам краще спішитися, поки перейдете місток. Ви побудете з нами й поспіваєте трохи, чи попростуєте далі? На тому березі он готують вечерю,— додав він.— Я чую дим від вогнищ.

Більбо, попри всю втому, залюбки побув би хвилинку з цими ельфами. Співи ельфів, та ще під червневими зорями,— як пропустити таку цікавинку? І чом би не перемовитися тихим слівцем із цим плем'ям, яке, здавалося, знало не тільки його ім'я, а й все про нього, дарма що він їх зроду не бачив? Яка ж то в них склалася думка про його пригоду? Ельфи знають чимало і напрочуд швидко підхоплюють усілякі новини — що та де діється в краї — швидко, як ото вода тече, або й швидше.

Але всім гномам забажалося вечері, та ще й негайно,— де вже тут зупинятись?

Спішившись, рушили вони далі, ведучи своїх поні за поводи, аж поки вийшли на добру стежку, а далі й до берега річки добулися. Бистра й шумлива була та річка, як і всі гірські потоки бувають літнього вечора, коли сонце за цілий день розтопить стільки снігу в горах. Був тут лише один вузенький кам'яний місток без поруччя — такий вузький, що по ньому міг пройти всього один поні. Що діяти?

Пішли вони через той місток: один по одному, повільно, обережно, кожен ведучи свого поні за вуздечку. А ельфи принесли на берег яскраві ліхтарі й поставали, виспівуючи веселої пісні, поки мандрівники переходили на той берег.

— Батечку, не вмочай бороди в піну! — кричали вони Торінові, що посувався зігнувшись, мало не стаючи навкарачки.— Вона й так довга — не треба її поливати!

— Глядіть, щоб ваш Більбо не поїв усі коржики! — гукали інші.— А то не пролізе ні в яку замкову шпарину!

— Тихо! Тихо, люди добрі! І на добраніч вам! — сказав Гандальф, що переправлявся останній.— Долини мають вуха, а в декого з ельфів надто веселі язики. На добраніч!

Отак нарешті добилися наші мандрівники до Останнього затишного дому, і двері того дому були гостинно розчинені навстіж.

Дивна річ, але про гарні речі та щасливі дні завжди розповідають похапцем, ніби й слухати там нема чого, тимчасом як із чогось тривожного, страшного й навіть жахливого може вийти добра оповідь і оповідач добряче натомиться, поки добереться до кінця. Довгенько вони пробули в тому затишному домі, тижнів два щонайменше, і їм немила була навіть думка про те, щоб колись вирушити звідти.

Ну, а Більбо — так той залишився б там і навіки, навіть якби міг, побажавши, без турбот опинитися вдома, у своїй гобітівській норі. І все-таки небагато чого можна розказати про те їхнє гостювання.

Господар дому був друг ельфів — один із тих людей, чиї предки згадуються в дивних легендах ще доісторичних часів, переказах про те, як воювалися з лихими гоблінами перші люди північного краю та ельфи. У ті дні, про які наша мова, ще жило трохи людей, що мали предками ельфів і північних героїв. Елронд, господар дому, якраз і був вождем тих людей.

Він був шляхетний та вродливий з лиця, мов володар ельфів, дужий, як воїн, по-чарівницьки мудрий, шанований, ніби король гномів, і добрий, наче літо. Про нього складено багато переказів, але в нашій історії про велику Злоткінсову пригоду його роль невеличка, хоч і важлива, як ми побачимо наприкінці, коли взагалі до того кінця доберемося. Його дім був просто чудовий. Чи ти хочеш їсти, чи спати, чи попрацювати, чи послухати історії, чи поспівати, чи посидіти та помріяти любенько, чи й змішати всі ті заняття в одну приємну суміш — будь ласка, роби що хочеш. Лихі речі просто не потрапляли в ту долину.

Якби ж то я мав час розповісти вам хоч кілька з тих історій чи пісень, які наші подорожани почули в тому домі! Всі вони, і коненята їхні теж, відпочили, відсвіжились і подужчали за прожиті там дні. Одежа їхня полаталася за цей час, загоїлися синці, вдачі покращали, а надії посвітлішали, їхні мішки наповнилися харчами та всякими припасами — легкими на вагу, та досить тривними, щоб шукачам пригод стало витривалості подолати всі гірські перевали. Щонайкращі поради поліпшили їхні плани. Отак підійшла й середина літа. Назавтра рано-вранці, на Купала, мандрівники мали рушати в дорогу.

Елронд знав усе про будь-які руни. Того вечора він оглянув мечі, що їх Торін і Гандальф узяли в тролячому лігвищі, й мовив:— Не тролі їх зробили. Це старі-прастарі мечі — ще тих ельфів, яких тепер називають глибинними або карликами. Викували їх у Гондоліні для гоблінських війн. Перш ніж попасти до тролів, вони, певне, полежали серед награбованих скарбів якого-небудь дракона чи гобліна, адже дракони з гоблінами багато віків, тому зруйнували те місто. Цей меч, Торіне, руни називають Оркрістом, що стародавньою мовою Гондоліна означає "Гобліноруб". Вельми славний меч! Це, Гандальфе, Гламдрінг — "Врагоріз", якого носив колись гондолінський король. Бережіть їх, шануйте!

— Хотів би я знати, де тролі натрапили на ці мечі? спитав Торін, розглядаючи свій меч з новим інтересом.

— Не скажу напевне,— відповів Елронд, — але можні здогадуватися, що ваші тролі пограбували інших грабіжників, або ж назнали десь у горах півночі рештки якогось старого підземельного складовиська. Чув я, що є чимало забутих, незнайдених скарбів у занедбаних руднях, печерах Морії, що їх покинули гноми в часи гномо-гоблінської війни.

Торін задумався, а тоді сказав:

— Я шануватиму цього меча. Хай же він знову почне рубати гоблінів!

— Це бажання може здійснитися дуже скоро, хай-но ви опинитеся в горах! — засміявся Елронд. — Але покажіть мені вашу карту!

Господар узяв карту й довго розглядав, хитаючи головою; він недолюблював гномів за їхню пристрасть до золота, але драконів за їхню жорстоку лютість — ненавидів, і посмутнів, згадавши зруйноване місто Діл з його веселими дзвонами та спалені береги світлої річки Бистрої. Місяць блищав на небі широким срібним серпом.

Елронд підніс карту догори й подивився крізь неї на молочне світло.

— Що це? — здивувався він.— Тут є місячні літери — поряд із простими рунами, які говорять: "П'ять футів заввишки, і троє можуть увійти попліч".

— А що воно за місячні літери? — схвильовано запитав гобіт. Як я вже казав раніше, Більбо полюбляв карти, а ще руни, літери та хитромудре письмо, хоч у нього самого, коли він писав, виходили ніби якісь тоненькі павутинки.

— Місячні літери — такі самі літери, як і руни, тільки ви їх не побачите, коли будете просто на них дивитися,— пояснив Елронд.—їх можна побачити лише тоді, коли карту просвічує місячне проміння, а буває ще й така секретність, коли треба, щоб місяць мав ті самі обриси й щоб був той самий день і пора року, якого ті літери нанесено на карту. Винайшли ці літери гноми; вони писали їх срібними перами — ваші друзі можуть це підтвердити. На цю карту літери нанесено, мабуть, у переддень середини літа при молодику — давно-давно.

— Що ж там написано? — водно запитали Гандальф і Торін, сприкрені, певно, трохи тим, що саме Елронд перший добачив ті літери, хоч, сказати правду, досі й не траплялося такої нагоди і хтозна, чи трапилася б колись іще.

— "Стань біля сірого каменя, де стукає дрізд,— прочитав Елронд,— і призахідне сонце останнім променем Дурінового дня вкаже замкову шпарину".

— Дурін, Дурін! — вигукнув Торін.— Він був прабатько одного з двох племен гномів — Довгобородих — і предок мого діда.

— То що ж тоді таке Дурінів день? — поцікавився Елронд.

— Це перший день гном'ячого Нового року,— пояснив Торін.— Як усі знають, він є першим днем останнього місяця осені на порозі зими. Ми досі звемо Дуріновим той день, коли востаннє осінню місяць і сонце бувають на небі разом. Але ця порада навряд чи багато нам допоможе, адже нині нашого знання замало, щоб угадати, коли знову це повториться.

— Це ми ще побачимо,— заявив Гандальф.— Чи написано там ще щось?

— Нічого такого, що можна б розгледіти при цьому місяці,— відказав Елронд, віддаючи карту Торінові.

Потім усі повставали з-за столу й пішли до річки подивитись, як ельфи танцюють і співають у ніч на Купала.

Наступний ранок — ранок купальського дня — був такий гарний та свіжий, про який можна тільки мріяти: ані хмариночки на блакитному небі й сонячні блищики на воді. Мандрівники вирушили в дорогу, а навздогін їм лунали пісні з побажаннями доброї та короткої мандрівки. В серцях у них була готовність зустріти ще не одну пригоду, а в головах — точне знання про дорогу, якою вони повинні перейти Імлисті гори й потрапити в загірні землі.

Розділ четвертий

ПО ГОРАХ І ПОПІД ГОРАМИ

Багато стежок вело в гори, багато було й перевалів через них. Але більшість тих стежок були оманливі, несправжні, бо вели в нікуди або в пастки, а перевали здебільшого кишіли лихими створіннями й жахливими небезпеками. Гноми та гобіт, за поміччю мудрих Елрондових порад та знання й пам'яті Гандальфа, вибрали потрібну дорогу до потрібного перевалу. Минали довгі дні за днями, миля за милею лишалися позаду, відколи мандрівники покинули Останній затишний дім і видерлися з долини на гору, а все так само — вгору, вгору, вгору — вела їх дорога чи то стежка: крута, небезпечна, покручена, пустельна і довга-довга. Іноді вони озиралися назад, на краї, залишені позаду і геть унизу. Далеко, далеко на заході, де все голубіло й розпливалося, десь там, знав Більбо, лежала його рідна країна надійних і милих речей, там була його маленька гобітівська нора. Гобіт тремтів. Що вище, то ставало холодніше; тут холод пронизував до кісток, поміж скель завивав вітер. А то опівденне сонце підтопить трохи сніг і то тут, то там зірветься камінь і пострибає вниз по схилу; котрий проскочить поміж них (то ще добре), а котрий — понад їхніми головами (ой-ой-ой!). Ночівлі були незатишні й студені, і мандрівники не сміли ані пісню заспівати, ані заговорити вголос, так моторошно відгукувалась луна, а тиша ніби не любила, щоб її порушувало що-небудь, крім шуму води, завивання вітру та лускання каменю.

"А там, унизу, літо в розпалі,— подумував Більбо,— там косять сіно, ходять на прогулянки в ліс. З такою швидкістю, поки ми почнемо спускатися з гір потойбіч, удома зажнивують і почнуть збирати смородину". Гномам думалися теж похмурі думи, хоч, прощаючися з Елройдом ясного купальського ранку, вони були сповнені райдужних надій, весело говорили про те, як швидко перейдуть через гори та проїдуть загірні краї.