Голландська мужність - Сторінка 2

- Джек Лондон -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Повіривши в цілющу силу віскі, як засобу проти укусів гадюк, вони поклали в подорожню аптечку чималий запас цього трунку. Щоправда, досі його не чіпали.

— Хильнемо трохи перед дорогою? — спитав Газард. Гас глянув у прірву й покрутив головою.

— Краще почекаймо, поки опинимось вище й деріися стане важче.

Перший гак стримів на якихось сімдесят футів вище від них. Лід, що накопичувався взимку, скрутив його й пригнув донизу так, що він виставав не більше як на півтора дюйма над стіною, і з такої віддалі закинути на нього зашморга було вельми нелегко.

Знову й знову Газард вправно, по-ковбойському, кидав змотаний кільцями мотуз, і знову й знову йому не щастило зачепити зашморга на гак. Не вдалося це й Гасові. Скориставшись нерівною поверхнею, хлопці видерлися на двадцять футів угору по схилу Бані й залягли тут у міленькій заглибинці перепочити. Круча Бані, розколеної навпіл, обривалася мало не поруч, і вони зі своєї заглибники дивилися через край на прямовисну стіну, що спадала вниз на добрих дві тисячі футів. Далі зір не сягав, бо нижче лежав ще напівморок.

Тепер гак був від них за п'ятдесят футів, але шлях до нього пролягав цілком рівний, з нахилом у п'ятдесят градусів. На тому відтинку, здавалося, не було місця, де перепочити, і його треба було взяти одним махом, бо якщо спинитись, то можна зірватися й полетіти вниз. В цьому ж і полягала небезпека. Баня формою сфериста, і якщо почнеш сунутись униз, то поїдеш не до того місця, з якого почав дертися і де Сідловина підхопила б, а на південь, у напрямі Малого Йосеміту. А це означало впасти з височини у цілих півмилі.

— Давай спробую, — промовив Гас запросто.

Вони зв'язали дві мотузки докупи, а кінцями кожен обв'язав себе в поясі. Тепер їх з'єднувало сто футів мотузки.

— Як я посунуся вниз, — застеріг Гас, — вибирай мотузку й держися щосили. А не вдержишся, полетиш услід за мною, і тоді капець нам обом.

— Авжеж, — погодився Газард. — Тільки, мабуть, спершу хильни трошки!

Гас глянув на флягу, що простягав йому товариш. Він добре знав себе й свою спромогу.

— Зачекаймо, поки я доберусь до гака й ти видерешся до мене. Все готове?

— Так.

Гас рвонувся вгору, наче кіт, і щосили подерся вперед, а його товариш помалу попускав мотузку. Спочатку Гас рухався досить швидко, тоді повільніше і повільніше. Ось йому залишилося п'ятнадцять футів до гака, потім десять, вісім… та посувався він тепер зовсім повільно. Газард дивився на Гаса з заглибини, і його поймали зневага до товариша й прикре розчарування. Адже, як дивитися — це таке легке діло! Ось Гасові лишилося п'ять футів, а тоді ще одне напружене до болю зусилля — і всього чотири. Та як зостався йому до гака тільки один ярд, Гас зовсім спинився, тобто не те, що спинився — він крутивсь як вивірка в колесі, — але не посувався далі, а лише втримувався, відчайдушно чіпляючись, на поверхні Бані.

Було очевидно, що спроба не вдалася. Тепер постало питання, як урятуватися. Раптовим рухом, як кішка, Гас перевернувся спиною до кручі, вперся п'ятою в невеличку, мов блюдечко, ямку й сів. Мужність його раптом де й поділася. День нарешті проник і на дно долини, і хлопця перелякала страшенна височина.

— Вперед, хапайся за гак! — наказав Газард, але Гас тільки покрутив головою.

— Тоді спускайся!

І знову Гас покрутив головою. То було тяжке випробування: сидіти на краю безодні, втративши звагу й надію.

Але й Газарда, що лежав досі безпечно в розколині, теж чекало не легше випробування, хоча й інакшого характеру. Коли Гас почне спускатися вниз, — а йому незабаром доведеться, — то чи зможе він, Газард, вчасно вибрати ослаблену мотузку і потім чи втримається на місці, коли Гас рвоне його, летячи в безодню?

Навряд… Ось він лежить тут, ніби в безпеці, а насправді теж приречений на смерть. Потім у нього зродилася спокуса: а чом не відв'язати мотузку від себе? І він буде врятований, хоч би там що. Це був дуже простий спосіб викрутитись. Навіщо гинути обом? Однак така спокуса не могла побороти гордої натури його раси, та й власної його честі. Тож він і не відв'язав мотузки.

— Спускайся! — наказав Газард. Але Гас наче закам'янів.

— Спускайся! — погрозив Газард — Або я сам стягну тебе вниз. — І злегка потяг за мотузку, щоб показати, що він не жартує.

— Не смій! — просичав Гас крізь зціплені зуби.

— Ще й як насмію, якщо сам не спустишся! — І Газард знову смикнув за мотузку.

Щось розпачливо буркнувши, Гас рушив униз, намагаючись держатися чимдалі від краю, щоб не зірватись у прірву.

Майже в захваті від власного самовладання, Газард, напруживши всі почуття, змотував ослаблений мотуз моторно й швидко. Потім, коли мотуз почав натягатися, він зібрав докупи всю силу й уперся. Його до половини витягло з заглибини. Але він тримався міцно, і Гас, описавши коло, в якому Газард правив за центр, а мотузка за радіус, приземлився на самісінькому краю Сідловини з південного боку. За кілька секунд Газард уже простягав йому флягу.

— Випий ти, — сказав Гас.

— Ні, ти пий, мені не треба.

— Ну, й мені вже не треба.

Видно, Гас не дуже вірив у флягу та її вміст. Газард сховав віскі в кишеню.

— Що, вже не боїшся? — спитав він. — Чи хочеш покинути це діло?

— Нізащо! — обурився Гас. — Я не боюся. Жоден Лефі не був боягузом. То мені лише на мить забракло духу там угорі, ніби морська хвороба напала. Але я вже оговтався і можу хоч зараз дертися до самого верху.

— Гаразд, — підбадьорливо промовив товариш. — Тільки цей раз ти ляжеш у заглибину, а я покажу тобі, як легко воно робиться.

Але Гас не погодився. Він вважав, що легше й безпечніше знову спробувати йому, бо ж не так важко тягти по гладенькій скелі свої сто шістнадцять фунтів, ніж Газардові його сто шістдесят п'ять, і що сто шістдесяти п'яти фунтам легше спинити в падінні сто шістнадцять фунтів, аніж навпаки. А крім того, він уже раз пробував дертися туди, отож має досвід. Газард мусив визнати, що це правда, хоч поступався вкрай неохоче.

Гас за другим разом таки домігся успіху. Коли вже здавалося, що невдача повториться, він ще раз відчайдушно напружився й ухопився за жаданий гак. Підтягшись на мотузці, Газард незабаром опинився біля Гаса. Дальший гак був на яких шістдесят футів вище від них. Ллє майже до середини цього відтинку якийсь льодовик у прадавні часи проорав неглибоку борозну. Скориставшись тією борозною, Гас відразу заарканив дальший гак, і тепер здавалося, — та воно й насправді так було, — що найважчу частину шляху поборено. Правда, схил над ними ще покрутішав, сягаючи шістдесяти градусів, але тепер на хлопців чекала майже суцільна лінія гаків, що стирчали за шість футів один від одного. Їм навіть відпала потреба вдаватися до аркана. Стоячи на одному гаку, дитячою забавкою було накинути складену вдвоє мотузку на вищий гак і видертися до нього.

На вершині їх зустрів засмаглий, мов бронза, бородань. Він по-братньому потис їм руки.

— А ще балакають про якісь там Монблани! — радісно вигукнув він, урвавши своє вітання і окидаючи очима пишну панораму. — Та на всій землі, ні над нею, ні під нею, ніде нема нічого рівного цьому краєвидові! — Потім він, спохопившись, подякував їм за допомогу. Ні, з ним нічого страшного не сталося. Просто вчора через власну необережність, щойно ступивши на вершину, він випустив з рук мотузку. А без неї не можна спуститися. То вони обізнані з геліографією? Ні? Дивно! Як же вони тоді…

— О, ми здогадалися, що тут щось не гаразд, — перебив його Гас, — коли побачили, як заблискав зайчик після наших пострілів.

— А дуже холодно було вночі без укривала? — спитав Газард.

— Ще б пак. І досі як слід не нагрівся.

— То, може, хильнете трошки? — Газард простяг йому флягу.

Незнайомець якусь мить дивився на нього дуже серйозно, а потім промовив:

— Друже мій любий! Чи ти не бачиш цього ряду гаків? Я маю щирий намір негайно спуститися ними вниз, отож мушу відмовитися. Ні-ні, дуже вам вдячний, але волію обійтися без цього.

Газард зиркнув на Гаса й сховав флягу в кишеню. Та коли вони скинули складену вдвоє мотузку з останнього гака й відчули під ногами надійний грунт Сідловини, він знову вийняв флягу.

— Тепер, коли ми спустилися, вона нам не потрібна, — сказав він рішуче. — Та й узагалі я дійшов висновку, що з цієї "голландської мужності" не багато пуття. — Він звів погляд на грандіозну опуклість Бані. — Гляньте лишень, що ми зробили без неї!

А за кілька секунд гурт туристів, що зібралися на березі Дзеркального озера, був украй вражений незрозумілим явищем — їм на голови, наче комета з ясного неба, впала фляга віскі. І всю дорогу назад до готелю вони зчудовано розмовляли про дива природи й зокрема метеорити.

ЗНИКЛИЙ БРАКОНЬЄР

— Хто там слухатиме ваших пробачень та виправдовувань! Вас спіймано по їхньому боці — й цього досить. Візьмуть — і зразу до Сибіру, в соляні копальні. Ну, а дядько Сем хіба конче мусить усе знати? І в Штатах про нас більш ані слова не почують. "Мері Томас", напишуть газети, пропала безвісти з усією командою, імовірно, в японських водах під час тайфуну. Ось що напишуть газети, та й люди те саме скажуть. Л вас запровадять до Сибіру в соляні копальні. І ви будете мертві для цілого світу і для рідних, хоч, може, й по п'ятдесят років ще житимете.

Так виклав питання Джон Люїс, відомий під прізвиськом Морський Законник.

Справді-таки, в кубрику "Мері Томас" ішлося про дуже серйозну справу. І тільки-но підвахтові заговорили про свій клопіт, як і чергова вахта спустилася вниз і приєдналась до розмови, бо стояв штиль і роботи на палубі не було. Самий стерничий стояв за штурвалом, та й то тільки для годиться. Навіть "Синаш" Рассел, кают-юпга, і той скрався сюди, щоб послухати.

А хвилина таки була серйозна, і про те свідчили похмурі обличчя матросів.

Цілих три місяці "Мері Томас", мисливська шхуна, полювала на котиків понад узбережжям Японії і далі на північ, до Берінгового моря. Ближче до материка в цьому морі вони мусили припиняти промисел, а то й зовсім у ті води не заходити, бо там починалася заборонена зона — місця, де міг спокійно плодитися хутровий звір, і де патрулювали російські сторожові судна.

Тиждень тому шхуна потрапила в густий туман, а на додачу ще й запало цілковите безвітря. Відтоді туман уже не розходився, і лиш коли-не-коли налітали подмухи майже нечутного вітерця.