Голос неба - Сторінка 13

Усе це разом узяте анітрохи мене не тішило, хоча я маю досить розвинене почуття гумору.

Іні репрезентував надто реальні сили, тому ні його гарні манери, ні захоплення філософією Гуссерля найменшою мірою не робили його симпатичним. Він дуже добре розумів, що дотепи, шпильки й дріб'язкова неввічливість тих, хто його оточує, спричинені їхнім бажанням чимось компенсувати своє становище, бо, щиро кажучи, це він був мовчазно усміхненим spiritus movens Проекту чи, швидше, його господарем у білих рукавичках. Іні почувався дипломатом серед тубільців, які намагаються відігратися на цій шанованій персоні за свою безпорадність і часом, у нападі люті, можуть навіть щось пошматувати й пошкодити, але дипломат легко зносить ці демонстрації ворожості, бо задля цього його й поставлено, і він знає, що коли б його навіть поранили, це призначалося б не йому особисто, а репрезентованій ним владі. Отже, він може ототожнювати себе з нею, що йому дуже вигідно, — адже стан деперсоналізації дає відчуття надійно забезпеченої вищості.

Я щиро не терплю людей, які не є самими собою, а наче певним відчутним на дотик, матеріальним символом (по суті, все ж абстрактним, хоча й у підтяжках і з краваткою) організації, що відає особами як речами, і я не здатен замінити такі свої почуття їхнім жартівливим чи ущипливим еквівалентом. Тому з самого початку Іні обминав мене як лихого пса, бо дуже добре це відчував; інакше він не міг би виконувати своїх функцій. Я зневажав його, а він, напевне, відповідав мені тим самим, ще й з верхом, у властивий йому безособовий спосіб, хоча завжди був запобігливо люб'язний зі мною, що мене, певна річ, ще більше дратувало. Для таких людей, як він, моя людська сутність була тільки прикриттям інструменту, потрібного для вищих, їм відомих, а для мене недосяжних цілей. Найбільше дивувало мене те, що, здається, Іні й справді мав якісь свої погляди. Втім, може, то була лише їхня досконала імітація.

Ще більш "неамериканським", "неспортивним" було ставлення до Іні доктора Сола Раппопорта, першовідкривача зоряної звістки. Якось він прочитав мені уривок виданої у минулому столітті книжки, де йшлося про способи вирощування й дресирування свиней для пошуку трюфелів; це був дуже гарний фрагмент, в якому піднесеним стилем, властивим для тої доби, говорилося про те, як розум людини, згідно із своїм високим призначенням, використовує зажерливість свиней, — коли вони вириють трюфелі, їм у нагороду кидають жолуді.

На думку Раппопорта, таке ж раціональне вирощування чекало нас — учених, і воно, власне, вже запроваджувалося, підтвердженням чого був наш приклад. Цей прогноз Раппопорт висловив мені цілком поважно. Оптового торговця не цікавить світ душевних переживань дресированого кабана, який вишукує трюфелі, цей світ для нього не існує поза наслідками діяльності свиней; так само стоять справи і з нами, і з нашими опікунами.

Щоправда, раціоналізацію годівлі вчених утруднювали залишки традицій, отих божевільних поглядів, що вели свій родовід від Французької революції, але можна було сподіватися, що це триватиме недовго. Крім досконало обладнаних сажів, чи то пак, розкішних лабораторій, треба було підготувати ще такі пристрої, що убезпечували б нас від будь-якого вияву фрустрації. Наприклад, науковий працівник задовольняв би свої агресивні інстинкти в залі з манекенами, що зображували б генералів та інших великих начальників, і були призначені для биття, а в разі потреби відвідував би такі місця, де поглиналася б сексуальна енергія і т. ін. Витративши належним чином тут і там свою енергію, вчений кнур, — як казав Раппопорт, — уже без будь-яких завад зможе цілком присвятити себе пошуку трюфелів на користь володарям і на згубу людству, чого й вимагає від нього нова історична доба.

Поглядів своїх Раппопорт зовсім не приховував, і я з цікавістю спостерігав за реакцією колег на подібні його висловлювання — певна річ, не на офіційних зібраннях. Молодші, ті просто лягали зо сміху, а Раппопорт страшенно сердився, бо по суті він думав і говорив цілком поважно. Але на це не було ради: власний життєвий досвід у принципі не можна передати, ба навіть переказати іншим людям. Раппопорт походив з Європи; а її магічне "генеральське" й "сенаторське" (за його висловом) мислення ототожнює з огидним для них червоним кольором. Отож він ніколи не потрапив би до Проекту, якби мимоволі не став одним з його творців. Тільки для того, щоб запобігти витоку інформації, його включили до нашої команди.

Він емігрував до Штатів 1945 року. Прізвище його було відоме лише вузькому колу фахівців, які пам'ятали його ще з довоєнних часів. Філософів із по-справжньому глибокою математичною і природознавчою підготовкою небагато; він належав саме до таких і тому дуже підходив для роботи в Проекті. У селищному готелі ми з Раппопортом жили по сусідству й незабаром заприязнилися. Він покинув рідний край, коли йому було тридцять, сам-один, бо вся його сім'я загинула. Він ніколи про це не розповідав; винятком був той вечір, коли я розкрив йому — лише йому одному — нашу з Протеро таємницю. Щоправда, я дещо забігаю наперед, розповідаючи тут цю історію, але, на мою думку, це треба зробити.

Може, бажаючи бути щирим зі мною у відповідь на мою довіру до нього, а може, з інших, хтозна-яких, причин, Раппопорт розповів мені тоді про те, як на його очах — здається, десь 1942 року — в його рідному місті відбувалася масова екзекуція.

Його схопили на вулиці разом з іншими випадковими перехожими; розстрілювали їх групами, на подвір'ї щойно зруйнованої бомбами в'язниці, одне крило якої було ще охоплене полум'ям. Раппопорт розповідав про подробиці цієї операції дуже спокійно; самої екзекуції, збившись до купи під розпеченим, наче величезна піч, муром, вони не бачили, бо стріляли за напівзруйнованою стіною; дехто з тих, що, як і він, чекав на свою чергу, стояв у якомусь заціпенінні, інші шукали способів порятунку — будь-яких, навіть божевільних.

Він запам'ятав юнака, котрий, підбігши до німця-поліцая, кричав, що він не єврей, — але кричав це по-єврейському (на ідиш), бо, певно, не знав німецької. Раппопорт відчув божевільний комізм цієї ситуації і раптом зрозумів, що найважливіше для нього тепер — це до останньої миті зберегти ясний розум, що дасть йому сили з інтелектуальної дистанції ставитися до вищеописаної сцени. Для цього він повинен був — Раппопорт не поспішаючи, діловито пояснював мені це як людині "з іншого континенту", котра в принципі не здатна анічогісінько зрозуміти в таких переживаннях, — знайти у навколишньому світі якусь цінність, те, на що можна було б спертися, а оскільки це було абсолютно неможливо, він вирішив повірити у перевтілення. Йому досить було не втратити цієї віри якихось п'ятнадцять-двадцять хвилин. Але, абстрагуючись від усього, він не зміг би цього досягти, тому в групі офіцерів, які стояли трохи віддалік від місця екзекуції, Раппопорт вибрав одного, що на вигляд чимось вирізнявся з-поміж інших.

Він змалював його мені так, наче бачив його перед собою на фотографії, — молодий, досконалої статури бог війни, високий, ставний, у польовому кителі, срібна облямівка якого немовби трохи посіріла чи обсмалилася від жару; офіцер був у повній амуніції — на шиї, під коміром, залізний хрест, на грудях бінокль у футлярі, на голові каска, револьвер у кобурі, для зручності зсунутий до пряжки пояса; рукою у рукавичці він тримав носовичок, чистенький, акуратно складений, час від часу прикладаючи його до носа, бо екзекуція тривала вже так довго — з самого ранку, — що полум'я у кутку подвір'я охопило трупи розстріляних раніше, і звідти тягло гарячим смородом горілого тіла. Втім, — Раппопорт не забув навіть про це, — солодкавий трупний чад у повітрі він зауважив аж тоді, коли побачив отой носовичок у руці обраного ним офіцера. Раппопорт сказав собі, що у ту ж мить, коли його застрелять, він перевтілиться в цього німця.

Він прекрасно усвідомлював, що його задум — цілковите безглуздя, навіть з погляду будь-якої метафізичної доктрини, зокрема, й учення про переселення душ, бо "місце в тілі" було вже зайняте. Але чомусь це йому не заважало, навпаки, що довше й жадібніше вдивлявся він у свого обранця, то міцніше чіплявся за ту свою думку, яка мала бути його опорою до останньої хвилини, так, наче й справді дістав підтримку від того молодика. Той повинен був йому допомогти.

Раппопорт говорив цілком спокійно, але мені здалося, що в його словах вчувалося наче якесь захоплення "молодим богом", котрий так досконало диригував усією операцією, стоячи на місці, не горлаючи, не впадаючи у напівп'яний транс биття й знущання, в якому перебували його підлеглі з залізними бляхами на грудях. У ту хвилину Раппопорт збагнув навіть те, що солдати чинять так, щоб заховатись від своїх жертв у ненависті до них, а викликати у собі ненависть без брутальних дій вони не змогли б. Вони били євреїв прикладами, бо кров мала текти з розчереплених голів, засихаючи корою на обличчях і роблячи їх потворними, нелюдськими, — бо інакше (я повторюю Раппопортові слова) у душах катів могла б утворитися шпаринка, звідки вихлюпнулися б жах або жалість.

Проте молодий бог у кітелі із сріблясто-сірою облямівкою не потребував жодних особливих прийомів, щоб діяти досконало. Він стояв на невеликому підвищенні, із своїм білим носовичком і тулив його до носа рухом, в якому було щось салонно-дуельне, — добрий господар і вождь у одній особі. У повітрі літала сажа, роздмухана жаром від пожежі; за грубими мурами, у заґратованих вікнах без шиб гоготіло полум'я, але жодний пластівець сажі не впав на офіцера й на його білий носовичок.

Спостерігаючи таку досконалість, Раппопорт на якусь часину забув про себе, аж тут раптом розчинилася брама і на подвір'я в'їхала група кінооператорів. По-німецькому було віддано якісь накази, й постріли одразу ж затихли. Раппопорт так і не дізнався, що сталося, — ні тоді, ні згодом. Можливо, німці мали намір зняти гору трупів, щоб вставити ці кадри до кінохроніки, яка приписала б цю екзекуцію ворогові (усе це відбувалося поблизу Східного фронту). Розстріляних євреїв видали б за жертв більшовиків. Може, знімальна група й приїхала з цією метою, Раппопорт, однак, навіть не пробував щось пояснити, а тільки розповідав про те, що бачив.

Одразу після цього його спіткала невдача.