Голос неба - Сторінка 29

Тут я його й розкусив.

Розмова відбувалася віч-на-віч, бо всьому сенаторовому почту показували тим часом ту частину лабораторій, яку ми називали "вітриною".

— І так, і ні, — відповів я. — Чи змогли б ви встановити контакт з дворічною дитиною? Звісно, змогли б, якщо ви зумисне звертаєтеся до неї, але що зрозуміє дитина з вашої доповіді про бюджет у сенаті?

— Нічого, — відказав Макмагон. — Але чому ви сказали "і так, і ні", коли є тільки "ні"?

— Бо щось ми все-таки знаємо. Ви ж бачили наші "експонати"...

— Я чув про ваш доказ. Ви довели, що "лист" є описом якогось об'єкту, чи не так? Ота ваша Жаб'яча Ікра становить, таким чином, частину цього об'єкту, — я не помиляюся?

— Сенаторе, — сказав я, — прошу не ображатися на мене, якщо те, що я говоритиму, прозвучить не досить ясно. Але цьому вже не зарадиш. Профанові видається найнезрозумілішим в нашій роботі — чи то пак, у безуспішності наших зусиль аж до цього часу — те, що ми частково ніби й розгадали код, а потім зайшли в глухий кут, хоча фахівці-шифрувальники твердять — коли шифр розгадати частково, далі вже робота йтиме як по маслу. Правда ж?

Він тільки кивнув; я бачив, що він слухає мене уважно.

— Якщо підходити найбільш узагальнено, існують два відомі нам різновиди мов. Це звичайні мови, якими послуговуються люди, і, крім того, — мови, не створені людьми. Такою мовою, наприклад, організм промовляє до організму; я кажу про так званий генетичний код. Він не є різновидом звичайної мови, бо не тільки передає інформацію про будову організму, а й може цю інформацію сам перетворити у такий організм. Отже, генетичний код перебуває поза межами будь-якої культури. Щоб зрозуміти природну людську мову, конче треба ознайомитись хоч трохи і з культурою людей. Натомість, аби зрозуміти генетичний код, знання будь-яких особливостей культури непотрібне. Для цього досить відповідних знань з галузі фізики, хімії і т. д.

— Отже, те, що вам частково вдалося розгадати шифр, свідчить — "лист" написано мовою, подібною до "мови" передачі спадковості?

— Якби так було, ми не мали б особливого клопоту. Насправді все не так просто, реальність, як завжди, складніша. Різниця між "культурною" й "позакультурною" мовою, на жаль, не абсолютна. Віра в її абсолютний характер — одна з тих ілюзій, яких нам найважче позбутися. Моє математичне доведення, про яке ви згадали, свідчить лише — "лист" не написаний мовою, котра належить до тієї самої категорії, що й мова, якою ми зараз послуговуємося. А з того, що, крім генетичного коду і звичайної людської мови, ми ніяких інших не знаємо, ще не випливає, що їх нема. Я припускаю — ці "інші мови" існують і однією з них і написано "лист".

— І яка ж вона, та "інша мова"?

— Я можу пояснити вам це лише в найзагальніших рисах. Говорячи спрощено, організми в процесі еволюції можуть "порозумітися", "вимовляючи" певні "фрази", які є генотипами, а відповідниками "слів" є хромосоми. Але коли вчений демонструє структурну схему генотипу, то перед вами вже не "позакультурний" код, бо спадкову інформацію перекладено на мову символів, скажімо, хімічних. Отже, — перейдемо одразу до суті справи, — ви вже здогадуєтеся, що "позакультурна" мова — це, приблизно, щось на кшталт "речі в собі" Канта. Не можна осягнути ані того коду, ані тої речі. Те, що має культурне походження, й те, що походить "від природи" чи від "світу як такого", у своєму довільному вияві є сумішшю двох складників. У мові династії Меровінгів чи мові політичних гасел республіканської партії процентний домішок "культури" дуже значний, а те, що від культури не залежить, або "складова частина, яка походить від навколишнього світу", становить невеликий відсоток. У мові, якою послуговується фізика, все навпаки, — багато "природного", такого, що йде від "самої натури", і мало сформованого культурою. Однак стану досконалої "позакультурної" чистоти в принципі не можна досягти. Цілком ілюзорним є уявлення, нібито, посилаючи іншій цивілізації у конверті схему будови атомів, можливо усунути з такого "листа" всі культурні домішки. Ці домішки можна значно зменшити, але ніхто, ніколи в усьому всесвіті не здатний звести їх нанівець.

— Лист, написаний "позакультурною" мовою, однак, має домішок культури Відправників? Так? У цьому полягає складність?

— В цьому одна із складностей. Відправники відрізняються від нас як культурою, так і рівнем знань, скажімо, про природу. Тому виникає щонайменше подвійна складність. Здогадатись, якою є їхня культура, ми не можемо, — ані тепер, ані, я певен, й через тисячу літ. Вони повинні це чудово розуміти. Тому вислали таку інформацію, для прочитання якої знання їхньої культури майже напевно непотрібне.

— Отже, культурний чинник не повинен нам заважати?

— Сенаторе, ми не знаємо навіть того, що, власне, найбільше нам заважає. Ми спробували дати "листу" оцінку з погляду його складності. Вона приблизно така сама, як і складність багатьох відомих нам систем — суспільних і біологічних. Ми не маємо ніякої загальної теорії суспільних систем, тому були змушені "приміряти" до "листа" моделі генотипів, скоріше навіть не самих генотипів, а того математичного апарату, який застосовують при їхньому вивченні. Ми дійшли висновку, що найподібнішим до коду об'єктом є жива клітина або й живий організм загалом. Це зовсім не означає, що лист і справді є якимось генотипом; просто з усіх відомих нам об'єктів, що їх ми для порівняння "приміряємо" до коду, генотип найбільш підхожий. Чи усвідомлюєте ви, пане сенатор, з яким величезним ризиком пов'язана ця ситуація?

— Не дуже. Увесь ризик може полягати хіба лише в тому, що коли це все-таки ніякий не генотип, вам не вдасться прочитати лист.

— Ми як той, хто шукає загублену річ не скрізь, а тільки під ліхтарем, бо під ним світло. Вам коли-небудь доводилося бачити стрічки для механічного фортепіано — піаноли?

— Звичайно. Це стрічки з відповідною перфорацією.

— До піаноли випадково може пасувати стрічка з комп'ютерною програмою, і хоча ця програма не має зовсім нічого спільного з музикою — стосується, скажімо, якогось рівняння п'ятого ступеня, — введена до піаноли, вона видобуватиме з неї звуки. Може статися й так, що не всі ці звуки будуть суцільним хаосом, інколи вони складуть якусь музичну фразу. Здогадуєтеся, чому я навів цей приклад?

— Здається, так. Ви вважаєте, що Жаб'яча Ікра і є "музична фраза", утворена внаслідок введення до піаноли комп'ютерної програми?

— Так. Саме так я вважаю. Той, хто використовує для піаноли комп'ютерну стрічку, робить помилку, і цілком можливо, що нам, власне, така помилка видається досягненням.

— Але ж дві групи науковців зовсім незалежно одна від одної одержали Жаб'ячу Ікру і Пана Мух, причому це та ж сама речовина!

— Якщо у вас і у вашого сусіда вдома є піанола й ви, як і він, не чули про існування комп'ютерів, то, знайшовши десь стрічку з комп'ютерною програмою, ви обидва, швидше за все, вважатимете стрічку призначеною для піаноли, бо про інші можливості вам просто нічого не відомо.

— Розумію. Це, напевно, і є ваша гіпотеза?

— Так, це і є моя гіпотеза.

— Ви щось казали про великий ризик. У чому він полягає?

— Заміна стрічки для комп'ютера на стрічку для піаноли, звісно, не такий уже ризик, це безневинне непорозуміння, але в нашому випадку може статися інакше, і наслідки помилки можуть бути непередбачувані.

— В якому розумінні?

— Цього я не знаю. Я маю на увазі помилку, подібну до тої, коли хтось у кулінарному рецепті замість слів "сильна кислота" прочитає "синильна кислота" і приготує соус, скуштувавши якого, всі гості помруть. Не забувайте, будь ласка, — ми зробили те, що здатні були зробити, і наші обмежені знання, наші спрощені чи помилкові уявлення нав'язали коду.

Макмагон висловив сумнів, чи могло таке статися, — адже багато що свідчило про успішну розгадку таємниці. Він бачив Пана Мух. Хіба можна, неправильно розшифрувавши код, одержати такі дивовижні результати? Чи може бути помилковим фрагмент перекладу, внаслідок якого постав Пан Мух?

— Може, — відповів я. — Якби ми вислали телеграфом генотип людського організму, а адресат зумів би на його основі синтезувати лише білі кров'яні тільця, він мав би перед собою щось подібне до амеб і велику кількість невикористаної інформації. Адже не можна твердити, що той, хто продукує клітини крові, маючи весь генотип людського організму, правильно прочитав телеграму.

— Невже помилка аж такого масштабу?

— Так. Ми використали від двох до чотирьох процентів усієї закодованої інформації, але й це ще не все, бо з-поміж тих кількох процентів, скажімо, третину становлять наші домисли, те, що ми самі вклали у переклад, завдяки нашим знанням у галузі стереохімії, фізики і т. ін. За такого ж низького ступеня прочитання генотипу людини, зрештою, не пощастило б відтворити навіть кров'яних тілець; у кращому випадку було б створено щось на зразок мертвої білкової речовини, не більше. Втім, я вважаю, що проведення саме таких експериментів з людським генотипом, — а його вже розшифровано десь відсотків на сімдесят, — було б для нас надзвичайно корисне, проте для цього немає ні часу, ні засобів.

Коли сенатор запитав, як я оцінюю різницю у розвитку між нами й Відправниками, я сказав, що хоча за статистичними даними фон Гьорнера та Брейсвелла найправдоподібнішим є перше зіткнення з космічною цивілізацією віком близько 12 000 років, на мою думку, реальний вік цивілізації Відправників може становити навіть мільярд років. Інакше передачу "животворного" сигналу неможливо було б раціонально пояснити, адже протягом тисячоліть він своєї дії не виявить.

— Їхній уряд, мабуть, має досить-таки тривалий строк повноважень, — усміхнувшись, зауважив Макмагон. Ще він хотів знати мою думку про доцільність подальшої праці за такого стану справ.

— Коли молодий злодюжка пограбує хазяїна, — відповів я, — вкраде чекову книжку й шістсот доларів готівкою, то, хоч він і не зможе скористатися з книжки і не зачепить мільйонів на хазяйському рахунку, він однаково не вважатиме, що вчинив по-дурному, бо для нього й шістсот доларів — купа грошей.

— Той молодий злодюжка — це ми?

— Так. Ми зможемо століття живитися крихтами зі столу високорозвиненої цивілізації...