Голос неба - Сторінка 36

Цивілізації мають змогу обрати як той, так і інший шлях — атакуючи Космос чи ізолювавшись від нього. Нейтринний сигнал принаймні засвідчує те, що деякі цивілізації не ізолюють себе від світу.

Цивілізації, настільки технологічно й економічно "розтягнутій" як наша, з авангардом, що потопає в розкошах, й периферією, яка мре з голоду, певний напрямок дальшого розвитку вже задано саме цією її "розтягнутістю". Насамперед тому, що відсталі відгалуження намагаються наздогнати авангард з його матеріальним багатством, яке тільки через свою тимчасову недосяжність видається їм достатнім виправданням витрачених у гонитві зусиль; тим самим багатий авангард як об'єкт заздрощів і суперництва утверджується в своїй вищості. Якщо інші наслідують цей авангард, значить, те, що він робить, не тільки добре, а просто видатне! Отже, процес стає циклічним — бо утворюється немов позитивний зв'язок мотивів, що прискорюють дальший рух уперед, підкріплений ще й гострими політичними антагонізмами.

Далі, — замкнене коло виникає ще й тому, що найважче знайти нові підходи до розв'язання завдання, яке вже певним чином розв'язане. Сполучені Штати, незважаючи на те, що про них можна сказати поганого, напевно існують, разом із своїми "хайвеями" , ілюмінованими плавальними басейнами, супермаркетами та іншими виявами засліплюючої розкоші. Коли б навіть можна було вигадати зовсім відмінний різновид благополуччя і добробуту, то хіба що в лоні цивілізації водночас і різнорідної, і — в цілому — не бідної. Але цивілізація, яка досягла б такої рівноваги і стала гомогенною, є для нас чимось зовсім невідомим. То була б цивілізація, що змогла б задовольнити елементарні біологічні потреби усіх своїх членів; і тоді, в її національних секторах, почалися б пошуки дальших різноманітних шляхів у майбутнє, вже вільне від економічного тиску. Однак тепер ми знаємо напевно, що коли по чужих планетах будуть прогулюватися перші посланці Землі, інші її сини мріятимуть не про такі мандрівки, а про шматок хліба.

XVII

Незважаючи на різницю поглядів щодо проблем Проекту, ми — я маю на увазі не лише Наукову Раду — становили досить згуртований колектив, аби новоприбулі, яких скрізь уже називали "наймитами Пентагону", могли бути впевнені — їхні висновки будуть сприйняті нами в штики. Хоч і я був скоріше неприхильно настроєний щодо них, але мусив визнати, що Лірні та його колега — молодий біолог (астробіолог, як він казав) досягли, однак, видатного успіху, бо просто в голові не вміщалося — їм пощастило, після усіх наших мук, що тривали рік, після колективного пресу, що вичавлював наші мізки, висунути зовсім нові гіпотези про "Голос Неба", яких ми й не торкалися, до того ж іще відмінні одна від одної і досить переконливо підкріплені солідним математичним апаратом (з фактографічним було гірше). Неймовірно, але це було так! Більше того, частково взаємовиключаючи одна одну, ці нові концепції давали змогу визначити своєрідну "золоту середину", знайти оригінальний компроміс, який їх непогано поєднував.

Белойн, може, тому, що вирішив, — не слід, зустрівшися з представниками Контрпроекту, дотримуватися нашої попередньої "аристократичної" структури — поділу на всезнаючу еліту і погано поінформовані окремі колективи, — а може, лише тому, що вірив у сенсаційність того, що ми мали почути, організував лекцію-зустріч аж для тисячі з гаком наших працівників. Якщо Лірні й Сінестер відчували певну ворожість аудиторії, цього по них не було помітно. Втім, саме так їм і слід було повестись.

У вступному слові Лірні наголосив, що їхні праці мали суто теоретичний характер, бо, поза самим зоряним кодом і загальними відомостями про Жаб'ячу Ікру, їм не було повідомлено жодних подробиць; і зовсім не йшлося про якусь "паралельну спробу", про бажання випередити нас, а тільки про інший підхід до "Голосу Неба", з думкою саме про таку конфронтацію різних поглядів, яка, власне, зараз відбувається.

Він не зробив перерви для оплесків, і слушно, бо їх напевно не було б, і одразу перейшов до суті справи, досить чітко виклавши її; і мене, й весь зал, судячи з його реакції, Лірні захопив як своєю розповіддю, так і своєю непересічною особистістю.

Фахівець з космогонії, він і зайнявся нею — у варіанті Хаббла й модифікації Хайякави (отже, якщо дозволите, і в моїй, хоча я тільки плів математичні кошики для бутлів, у які Хайякава наливав нове вино). Спробую коротко навести його висновки й передати, якщо це мені вдасться, темпераментний характер його викладу, що не раз переривався вигуками з залу, бо сухий лаконічний переказ основних положень лекції позбавив би концепцію Лірні всієї її чарівності. Математичний бік справи, зрозуміло, обмину, — хоча він відіграв свою роль.

— Мій погляд на проблему такий, — почав Лірні. — Космос — пульсуюче утворення, він стискається й розширюється періодично, кожні тридцять мільярдів років. Коли Космос стискається, кінець кінцем утворюється прірва, в якій розпадається простір, закручений, замкнений вже не тільки навколо зірок, як у сфері Шварцшільда , а й навколо всіх частинок, навіть елементарних! Оскільки "спільний простір" атомів перестає існувати, зникає, ясна річ, і вся відома нам фізика, її закони порушуються. Цей безпросторовий вир стискається, стягується й далі, і тоді — образно кажучи — усе вивертається навиворіт, у сферу заборонених для нас енергетичних станів, у "мінусовий простір", тобто це вже не є ніщо, це навіть менше, ніж ніщо, — принаймні з математичної точки зору!

Світ, у якому ми живемо, не має антисвітів, — точніше, має їх періодично, раз на тридцять мільярдів років. "Античастинки" у нашому світі — це лише сліди тих катастроф, архаїчні релікти, вони, крім того, є провісниками майбутньої катастрофи. Та залишається — я повертаюся до мого образу — різновид "пуповини", попелище попереднього загиблого Космосу, де ще є рештки незгаслої матерії; то немов щілина між нашим зникаючим "плюсовим" простором і тим, "мінусовим". Щілина ця залишається відкритою, не "зростається", не закривається, бо її весь час розсуває випромінювання — і саме нейтринне! Воно — наче останні іскри вогнища, і з нього починається наступна фаза, бо коли те, "перевернуте", дійшло вже до кінця "нищівної" експансії, утворило антисвіт, розсунуло його, воно знову починає стискатися і вивалюватися через щілину, спершу — нейтринним випромінюванням, найбільш проникаючим і найтривкішим, — адже тоді ще немає світла, крім нейтринного, є лише гамма-випромінювання! Сферично поширювана нейтринна хвиля і починає знову роздимати Космос, надаючи йому форму кулі; водночас вона є матрицею утворення всіх частинок, які заповнять новонароджений Космос, несе їх усі в собі, але тільки як можливість, оскільки її енергії достатньо для такої матеріалізації!

Коли ж Космос уже перебуває у стадії повного розбігання туманностей, — саме як наш тепер, — в ньому ще чути відлуння тієї нейтринної хвилі, що його народила, це, власне, і є "Голос Неба"! 3 повіву, яким дмухнуло через щілину, з тієї нейтринної хвилі виникають атоми, зірки й планети, туманності й метагалактики, і тим самим ліквідується проблема "листа"... Інша цивілізація нічого не висилала нам "нейтринним телеграфом", нікого не було "на другому кінці", жодного передавача, — нічого й нікого, крім космічної пульсації, отого "пухиря". Є тільки емісія, викликана суто фізичними природними процесами, за повної відсутності людиноподібних істот, отже, позбавлена будь-якого мовного характеру, змісту, значення... Ця емісія становить тривкий елемент зв'язку між двома світами — попереднім і наступним, тим, що згасає, й тим, що знову створюється, вона енергетично та інформаційно пов'язує їх, завдяки їй вони зберігають спадкоємність, є не випадковими, а саме регулярними повтореннями; отже, можна сказати, що цей нейтринний струмінь — то "зародок" наступного Космосу, вияв "зміни поколінь" розділених у часі всесвітів, хоч у цій аналогії, природно, немає ніякого біологічного змісту. Нейтрино є зерном розпаду лише тому, що ці частинки найтривкіші з усіх. Їхня незнищенність є гарантією циклічного відновлення космогенезису, його повторень...

Лірні висловив усе це, звісно, набагато докладніше, обгрунтував, як міг, обчисленнями, під час його лекції в залі панувала тиша, а коли він закінчив, розпочався штурм.

Його закидали запитаннями: як він пояснює "животворність" сигналу? Звідки вона взялася? Чи, на його думку, то чиста випадковість? Але насамперед — звідки взялася Жаб'яча Ікра?

— Звичайно, я думав про це, — відповів Лірні. — Ви питаєте, хто запланував усе це, уклав і надіслав? Якби не ота "животворна" дія емісії, життя у галактиці було б надзвичайно рідкісним явищем! Тож, у свою чергу, я запитаю, — якими є на Землі фізичні властивості води? Якби вода температури мінус 4 °С не була легша за воду нульової температури і якби лід не плавав, усі водойми промерзли б до дна і ніякі водні створіння не могли б вижити поза межами екваторіального пояса. А якби вода мала іншу, не таку високу діелектричну константу, білкові грудочки не могли б у ній утворитися, отже, не було б і життя у білковій формі. Однак, хіба хтось з-поміж учених запитує — чиїй зичливості маємо цим завдячувати, як і хто зумовив саме таку діелектричну константу води або питому вагу льоду? Про це ніхто не питає, бо ми вважаємо подібні запитання безглуздими. Якби вода мала інші властивості, життя або виникло б у небілковій формі, або ніякого життя не було б. Так само не можна запитувати, хто вислав біофільну емісію. Вона збільшує можливість збереження високомолекулярних сполук, і це така ж випадковість чи, коли хочете, така ж необхідність, закладена в природу речей, як і те, що вода становить "сприятливу для життя" речовину. Усю проблему треба перевернути, поставити з голови на ноги, тоді вона виглядатиме так: завдяки тому, що вода має певні властивості, як і завдяки тому, що в Космосі існує випромінювання, яке стабілізує біогенезис, життя може виникати й протистояти зростанню ентропії успішніше, ніж за інших умов...

— А Жаб'яча Ікра! — чулися вигуки. — Жаб'яча Ікра! Я боявся, що за хвилину всі почнуть скандувати — атмосфера в залі розпалилася як на боксерському матчі.

— Жаб'яча Ікра? Ви краще за мене знаєте, що не вдалося прочитати так званий "лист" у цілому, а лише його фрагменти, — з них і утворилася Жаб'яча Ікра.