Гордубал - Сторінка 4

"Так, так, торгівля тут завжди йшла кепсько, гуси й кури — ще сяк-так. Тут якийсь зовсім інший світ. А Полана вміє дати собі ради, що правда, то правда".

— Товар можна продати й десь далі,— розмірковує Штефан,— але тілько такий, що ціниться. Ну, скажіть мені, хто піде на ринок з грудкою масла? Та вже по самому твоєму носі видно, що за душею в тебе нема нічого, тож скидай ціну або забирайся до дідькової матері!

— А ти сам звідкіля? — дивується Юрай.

— З долини, з Рибарів, знаєте?

Гордубал не знає, але киває головою: так, так, з Рибарів; бо як то газда може такого не знати?

— У нас інший край, пане, багатий. А рівнина яка! Взяти для прикладу бодай рибарський мочар — весь тутешній окіл поміститься в ньому, як цизорик у кишені; а трава, пане, трава аж по самісінькі груди.— Манья махає рукою.— Ех, вошивий тут край, ореш — і вивертаєш саме каміння. А в нас копаєш криницю — й аж до самісінької води чорнозем.

Гордубал похмурнів.

"Що ти знаєш, татарине... я, я тут орав і вивертав каміння; зате ліси які, боже ти мій, а пасовиська! — Похмурий Юрай виходить із стайні.— Вошивий край, кажеш? Тоді якого дідька ти сюди лізеш? А хіба погано тут худобі? Ну, слава богу, вона вже вертається додому".

На околиці вже дзеленчать-видзвонюють дзвіночки, тихі й неквапливі, як і коров'яча хода; хіба тонкоголосі дзвіночки на шиях у телят заливаються, наче кудись поспішають. "Ну-ну, ви теж станете коровами й будете ступати повагом і важко, як уся череда. Як і ми". Дзвіночки дедалі наближаються, і Юрай ладен скинути капелюха, наче то дзвонять до вечерні. "Отче наш, іже єси на небесі..." Дзенькіт наближається, наче ріка, розбивається на великі бризки, розливається по всьому селу; корови одна за одною відокремлюються від череди і — бім-бам! бім-бам! — завертають кожна до свого хліва, запах куряви й молока, бім-бам у воротях — і дві корівчини, киваючи головами, заходять до Гордубало-вого двору. Яка ж то розумна й лагідна живина! Корови неквапливо прямують до дверей хліва. Гордубал глибоко переводить дух: "Ну, нарешті я дома, слава тобі господи; ось воно — моє повернення додому".

Передзвін череди котиться селом і змовкає; кажан зигзагами гасає слідом за худобою — полює на мух. "Добрий вечір, газдо!" — протяжно мукає в хліві корова. "Ну, ну, вже йди!" — Юрай заходить до темного хліва, обмацує роги, твердий кошлатий лоб, мокрі губи й ніздрі, зморшки на шиї. Потім знаходить навпомацки бляшану дійницю і триніжок, сідає до повного вим'я й починає видоювати дійку за дійкою; молоко тонко дзюрчить у дійницю; Юрай тихо, півголосом починає співати.

На порозі вимальовується темна постать. Гордубал уриває свій спів.

— То я, Подано,— провинно мимрить він.— Хочу, щоб до мене швидше звикла худоба.

— Вечеряти будеш? — питає Подана.

— Спершу подою,— озивається з темряви Гордубал.— Штефан най теж сідає з нами.

V

Юрай Гордубал усідається на чільному місці за столом, складає долоні й проказує молитву. Так треба, бо він тепер газда. Подана стискає губи й згортає руки на грудях, Гафія витріщає очі й не знає, що їй робити, Штефан похмуро втупився в підлогу... "Ех ви, бачу, вже давно не молитеся, га, Подано? Ну, Штефан, мабуть, іншої віри, але за столом треба молитися. Ти тільки глянь, як усі троє набурмосились!"

Усі їдять швидко й мовчки, лиш Гафія знехотя копирсається в тарілці.

— їж, Гафіє,— сухо велить дочці Подана, хоч самій їй теж ніщо не лізе в рот; лише Штефан гучно сьорбає, нахилившись над тарілкою.

По вечері Манья хоче встати й піти.

— Посидь іще, Штефане,— зупиняє його Гордубал.— Щось хотів у тебе запитати... Ага, який цього року врожай?

— Отава буде непогана,— ухильно відповідає Манья.

— А жита?

Подана кидає швидкий погляд на Штефана.

— Жита...— нерішуче відповідає той.— Газдиня продала те поле, що нагорі. Шкода було праці, пане — там саме каміння.

У Гордувала аж серце тьохнуло.

— Саме каміння,— мимрить він.— Твоя правда, там саме каміння; але ж поле... то всьому основа, Подано...

Штефан самовпевнено щирить зуби.

— Вигоди з нього не було ніякої, газдо. Луки над річкою набагато ліпші. Кукурудза вигнала там у людський зріст.

— Над річкою, кажеш? — дивується Гордубал.— Ти купила, Подано, поле на рівнині?

Подана, хотіла щось відповісти, але вчасно стрималася.

— Панські луки, газдо,— пояснює Манья.— Земля там масна, глибока, хоч буряки сади... Але за буряки нині мало платять. І все інше теж не оплачується, щоб садити, пане. Краще вже поставити на коней: виплекаєш гарного коня — і одержиш більше грошей, ніж за рік тяжкої праці. Якби ще прикупити шмат рівнини й поставити там стайню... — У Штефана спалахують очі.— Кінь хоче рівнини, пане. Кінь — не коза.

— Граф продав би ті луки,— замислено мовить Подана і вголос підраховує, скільки довелося б за них викласти; але Горду бал не слухає, Горду бал думає про житню й картопляну ниви, які продала Подана. "То правда, що там було саме каміння, але ж воно було там споконвіку! Нічого не вдієш, голубе, така вже наша доля! За два роки до від'їзду я зорав ниву під пар... Ет, та що ти тямиш у нашій роботі!"

Гафія підкралася до Штефана й сперлася ліктем на його плече.

— Вуйку Штефане,— шепоче вона.

— Ну, чого тобі? — сміється Манья.

Дівча несміливо мнеться.

— Нічого, я просто так.

Штефан садовить її собі на коліна й починає гойдати.

— Ну, слухаю тебе, Гафіє: що ти хотіла мені сказати?

Гафія шепоче йому на вухо:

— Вуйку Штефане, а я сьогодні бачила такого гарного цуцика!

— Та невже? — вдавано дивується Манья.— А я бачив зайчиху з трьома зайчатками.

— Йой! — захоплено вигукує Гафія.— А де?

— В конюшині.

— А ти будеш їх восени полювати?

Шефан скоса зиркає на Горду бала:

— Та ще не знаю.

"Добра душа в цього парубка,— з полегкістю зітхає Гордубал.— Дитина його любить; до мене вона так не підійшла б. Та нічого, звикне; а про ті картинки, які я привіз їй з Америки, навіть не згадала. Треба б щось дати й Штефанові",— спадає йому на думку, і він шукає очима свою дерев'яну валізку.

— Усі твої речі я склала на лаві,— каже Полана.

"ьона завжди о ла така доаилива",— думає іираи і повагом підходить до свого американського скарбу.

— То тобі, Гафіє, картинки. А ось Тедді-бер...

— Що то, вуйку? — питає Гафійка в Штефана.

— То ведмідь,— пояснює їй той.— Ти бачила коли* небудь живого ведмедя? Вони водяться в горах.

— А ти їх бачив? — допитується Гафія.

— Певно, що бачив. Вони бурчать отак: брум-брум!

— То, Подано, тобі,— нерішуче мимрить Горду-бал.— Самі дрібнички, я не знав, що...— Він відвертається і порпається в речах, шукаючи щось для Маньї.— Штефане,— мовить він трохи розгублено,— то, гадаю, згодиться тобі. Американський ніж й американська люлька...

— Ох ти! — приглушено скрикує Подана, очі її наповнюються слізьми, і вона вибігає надвір. "Що з тобою, Подано?"

— Красненько дякую, газдо,— вклоняється Манья і, блиснувши в усмішці зубами, подає Юраєві руку.

"Ого, яка дужа в тебе рука! Може, давай поміряємося силою?.." — "Ну, слава богу,— зітхає подумай Горду-бал,— нарешті пороздавав".

— А покажи-но мені свого ножика, вуйку,— канючить Гафія.

— На, дивись,— хвалиться Штефан,— він аж із самісінької Америки. Я виріжу тобі ним американську ляльку, хочеш?

— Хочу, вуйку,— аж пищить від радості Гафія,— а ти не обдуриш?

Юраєве обличчя розпливається в широкій, щасливій усмішці. 39

— Я скоро повернуся, Подано, а ти лягай і не чекай на мене,— каже Юрай і темним селом бадьоро крокує до корчми. Чим тільки не пахне в селі — деревом і коровами, соломою і сіном, А ось запахло гусьми, а ото — тирличем і кропивою.

В корчмі вже нема старого Сало Берковича — якийсь рудий єврей підводиться з-за шинквасу й недовірливо питає:

— Що бажаєте, пане?

В кутку сидить усього один чоловік. Хто б то міг бути? Здається, Пйоса, ну звичайно ж, Андрей Пйоса, на прізвисько Гусар, дивиться на Юрая такими очима, ніби хоче закричати: "То ти, Юраю?" — "Та я, Андрею Гусаре, як видиш, я".

Ні, не закричав Пйоса, тільки пильно дивиться; а Гор-дубал, аби показати, що він тутешній, питає:

— Чи живий іще старий Беркович, корчмарю?

Веснянкуватий єврей ставить перед ним на стіл чарку горілки.

— Уже шість років, як поховали.

"Шість років? Ох, Пйосо, то таки немало; що може статися з людиною за шість років? А за вісім? Вісім років, корчмарю, не пив я горілки; іноді, бігме, мені так кортіло випити, залити свою біду, начхати на чужину, розумієш, тілько горілку в Америці заборонено. Зате я більше доларів посилав Подані; бачиш, коня купила, а поле продала. Саме, мовляв, каміння. А ти, Гусаре... ти своє поле не продав? Та що тут дивуватися — ти в Америці не був".

Корчмар стоїть біля шинквасу й позирає на Юрая. "Заговорити до нього чи що? — вагається він.— Видно, гість не балакучий, дивиться якось чудно, краще дати йому спокій. Хто то може бути? Матея Пагурка син десь у світах. Може, то він? А може, Гордубал, чоловік Полани Гордубалової, той, що в Америці?.."

Юрай примружився. Корчмар відвертається й переставляє чарки на шинквасі.

"А чого ти, Пйосо, очі ховаєш? Хочеш, аби я назвав тебе на ім'я? От як воно буває, Андрею Пйосо: за вісім років відвикаєш говорити, язик у тебе дерев'яніє, а... Так, навіть кінь і корова раді почути людське слово. Подана завжди була мовчазна, то правда, а вісім років розлуки не зробили її балакучою, самотність говорити не навчить; і сам не знаю, з чого почати: вона мене ні про що не питає — я мовчу, вона мовчить — мені теж не хочеться її питати. Ет, та що там — Штефан файний робітник, він і поговорить зі мною замість газдині. А газдиня... що газдиня — продала поле, купила землю на рівнині — ото тобі й усе".

Гордубал прикладається до чарки й покивує головою.

"Ну й пекуче ж, бісове зілля! Та людина до всього звикає. Штефан, здається, парубок добрий, розуміється на конях і Гафію любить; ну, а Полана... вона звикне, і те, що має прийти... прийде само. Ех, Пйосо! А на твою жінку іноді не находить? Ну, ти всиплеш їй, скільки влізе — і по всьому, а моя Полана — як графиня, отак-то воно, Андрею. Розумна, роботяща й охайна, хвалити бога! А те, що вона якась трохи чудна, то правда. Зате яка в неї хода, брате мій! Жодна інша жінка в селі так не ходить! Не вмію я з нею, Гусаре. Мені треба було вдертися додому, як вихор, і закрутити її, щоб аж дух забило.