Гордубал - Сторінка 5

От як мені треба було зробити, Андрею. А я... у мене, як бачиш, не вийшло; вона перелякалася, наче побачила перед собою якусь мару. І Га-фія теж, здається, перелякалась. І ти, Пйосо, по-моєму, теж. Та я приїхав, і нічого тут уже не зміниш. Якщо крига не скресне зразу, то вона розтопиться поволі. За твоє здоров'я, Андрею!"

Андрей Пйоса, на прізвисько Гусар, підводиться і йде до дверей, наче зовсім не бачить Гордувала; на порозі він раптом обертається, стріляє в нього очима й каже:

— Здоров повернувся, Юраю!

"Дивак ти, Гусаре! Чому не присядеш до мого столу? Може, ти думаєш, що я повернувся жебраком? О, ні, я привіз кілька сотень доларів, про які навіть Полана ще не знає. Отже, Пйосо, ти таки впізнав мене. Не зразу, правда, але впізнав. Помалу-помалу владнається і все інше".

Гордубал повеселів:

— Налий-но мені ще одну, корчмарю!

Двері раптом розчахнулися, і до корчми, наче повінь, вдерся якийсь чоловік. О, та ж то Василь Герич!

— Василю!

— Друже вірний!

Побачив Юрая — і відразу ж до столу.

— Василю!

— Юраю!

Колючий чоловічий поцілунок; тютюном смердить, зате ж радість яка!

— Василю!

— Друже!

— Здоров був, Юраю! — вітається Герич якось наче стурбовано.— Вернувся, значить?

— А по-твоєму, я мав там померти, дурна твоя голово? — регоче Гордубал.

— Ну,— мимрить ухильно Герич,— нині нелегко жити на світі. Ти здоровий? Ну, дякувати богові й за те.

"Чудний ти якийсь, Василю: сів скраєчку на лаві й мерщій перевертаєш чарку денцем догори".

— Що нового?

— Ну, що нового, першого тижня після великодня помер старий Кекерчук, дай йому боже царство небесне, а в неділю молодий Гороленко побрався з Михаль-чуковою дочкою. Торік нам лихий ящура наслав... А мене, Юраю, тут старостою обрали. Певне, на зло. Я тепер тут велике начальство...

Розмова уривається, Василь не знає, про що б іще розповісти Гордубалові, тому за хвилину підводиться й подає йому руку:

— Най тобі бог помагає, Юраю. Я вже мушу йти.

Юрай усміхається й крутить чарку в обважнілих

пальцях.

"Не той уже Василь, що був колись! Ах, царю небесний, як він умів пити — аж шибки деренчали! Але прийшов і обійняв — ото товариш! "Най тобі бог помагає, Юраю"... Та чи в мене на лобі написано, що вдома мене зустріли не так, як треба? Не велика біда — якось уладнається, помаленьку, помаленьку, потрошку, потрошку, дивись — і я знову стану вдома своїм. У мене є гроші, Василю; я й поля можу прикупити, і корів хоч дванадцять, як тілько захочу; сам пожену їх на пашу, аж на самісінький Воловий Хребет, дванадцять дзвіночків увечері задзеленчать, і Полана швидко, мов дівчина, кинеться відчиняти ворота..."

В корчмі тихо, корчмар дрімає за шинквасом.

"Що ж, іноді корисно й на самоті побути; у голові паморочиться, але від того, брате мій, тілько краще вкладаються в ній думки. Додому я піду поволі, крок за кроком, як вертається череда з паші; а може, примчати, як цуговий запряг, вихорем удертися на подвір'я, щоб аж іскри посипалися, випростатись на весь зріст, гордо напнувши віжки, й зіскочити на землю: "А ось і я, Полано, тепер я вже тебе не відпущу. А підніму високо на руки, віднесу до хати й пригорну так міцно, що тобі аж дух заб'є... Яка ж бо ти м'яка, Полано. Вісім років... вісім років я думав про свою Полану й ось тепер нарешті піду до неї".

Гордубал зціплює зуби, аж під вилицями випинаються жовна. "Вйо, вороні, вйо! Най побачить нас Полана, най коліна затремтять у неї з переляку і з радості; най зрозуміє нарешті, що вернувся її чоловік!"

VII

Місячної ночі вертається п'яний Гордубал додому; вертається п'яний, бо відвик від горілки, відвик від таких думок, бо вертається до жінки. "Чого хмуришся, місяцю? Хіба я не йду тихенько, не ступаю так легко, що навіть росу з трави не збиваю? А собаки розбрехалися по всьому белу,— мовляв, Юрай Гордубал іде, вертається домів, де не був цілих вісім років, розставив руки й поспішає обняти жінку. Нарешті! Нарешті я обійняв тебе, Полано; але мені того замало, я хочу відчути тебе губами й стиснути коліньми, торкнутися пальцями, Полано, Полано! Чого ж ти хмуришся, місяцю? Твоя правда, я п'яний, бо випив для хоробрості, бо хочу вдертися додому, як вихор, заплющити очі, змахнути руками й підбігти до жінки — я тут, Полано, я тут, біля тебе, я скрізь, де твої руки, твої ноги, твої вуста... Яка ж ти велика і скілько в тобі розкоші! Коли ти нарешті будеш моя вся, до решти..."

Іде Гордубал місячної ночі й весь аж тремтить.

"Ні, ти не гукнеш її, не промовиш і слова, не потривожиш її спокою; ввійдеш тихо, нишком; он та світла тінь — то ти. Не називай мене на ім'я — то я. Так тихенько обійму тебе, як росте дерево. Я не потривожу твого спокою, не промовлю ані словечка й навіть не дихну; ах, Полано, ти зможеш навіть почути, як падає з неба зірка...

Але ні, місяць світить не нам, і не на нас він хмуриться; він світить над чорним лісом, а в нас дома пітьма, така пітьма, що, здається, наче аж дихає, як жива; доведеться в потемках мацати руками, щоб знайти жінку; чи спить вона, чи не спить — тобі не видно, але нею тут усе заповнено, вона нишком сміється з тебе й посувається, даючи тобі місце, але хіба його вистачить для такого здорованя? Нічого не вдієш, доведеться втиснутись у її обійми; а вона шепоче щось тобі на вухо, а що — ти й сам не розумієш, бо слова холодні, а шепіт теплий і приглушений, до того ж темрява тут дедалі густішає, вона вже зробилася така густа й важка, що до неї можна доторкнутись. О, то вже не темрява, то — Полана, ось її волосся, плечі, вона уривчасто, з присвистом дихає, дихає тобі просто в обличчя".

— Ох, Полано,— зітхає Гордубал,— Полано!

Він тихо відчиняє хвіртку й здригається. На ганку, залита місячним сяйвом, сидить Полана й чекає.

— Ти, Полано? — мимрить Гордубал, і серце в нього завмирає.— Чому не спиш?

Полана тремтить, наче від холоду.

— На тебе чекаю. Хотіла спитати тебе: торік ми взяли за пару коней сім тисяч: то як ти... як ти думаєш...

— Ах... он воно що,— нерішуче озивається Гордубал,— ну, добре, ми поговоримо про те завтра...

— Ні, я хочу зараз,— наполягає Полана.— Заради того я й чекала тебе. Я не хочу більше тримати корів... і тяжко гарувати в полі... ні, не хочу!

— А ти більше й не будеш,— каже Гордубал і дивиться на її руки, які біліють при місячному світлі.— Я вернувся додому, і тепер гарувати буду я.

— А Штефан?

Юрай мовчки зітхає. Нащо саме зараз говорити про нього?

— Ну,— бурмоче він,— для нас двох роботи тут не буде.

— А як же коні? — швидко заперечує Полана.— Хтось же мусить коло них ходити, а ти на конях не розумієшся...

— Твоя правда,— погоджується з нею Гордубал.— Та нічого, якось буде.

— Я хочу зараз знати,— наполягає Полана й стискує кулаки.

"Овва, яка швидка!"

— Як хочеш, Полано, як хочеш,— ледве чує Гордубал свій голос,— Штефан може лишитися тут, душко... Хочу тобі сказати, що я привіз гроші... Я зроблю для тебе все.

— Штефан уміє ходити коло коней,— каже Подана,— другого такого наймита не знайдеш. Він уже цілих п'ять років служить у мене...— Вона підводиться, якась чудна й бліда при місячному світлі,— Добраніч. Іди тихіше, бо Гафія спить.

— А... а ти... куди? — здивовано питає Гордубал.

— На горище спати. Ти спи в кімнаті, бо ти — газда.— У виразі Поланиного обличчя з'являється щось уперте й колюче.— Штефан спить у стайні.

Гордубал непорушно сидить на ганку й дивиться в місячну ніч.

"Так, так. Голова не варить, зовсім отупіла: щось застрягло мені в горлі й не дає проковтнути слину. "Ти спи в кімнаті, бо ти — газда". Отак!"

Десь далеко дзяволить цуценя, в хліві дзенькнула ланцюгом корова. "Ти спи в кімнаті". Ех, Юраю, дурна твоя голова! Можеш крутити нею, кілько хочеш, а вона нічого, лиш іще дужче тупіє. Ти, мовляв, газда. Усе довкола твоє — білі стіни, двір — усе; ось який ти пан, ціла кімната для тебе, можеш сам розлягтися на ліжку, бо ти — газда! Але чому я ніяк не можу встати, чому в мене така тупа голова? Мабуть, від горілки — рудий корчмар підлив мені деревного спирту. Але хіба я не йшов з корчми пританцьовуючи?.. Значиться, в кімнаті. Значиться, Полана хоче вшанувати газду,— він буде спати, як гість...— Безмежна втома огортає Гордувала.— А й справді: Полана хоче, аби я відпочив, аби набрався сили після дороги; ба, я ніяк не можу встати, що за лиха година, ноги в мене, наче з холодцю... А місяць уже зайшов за дах.

"Вибила одинадцята го-ди-на, помолімося, люди, до бо-жо-го си-на!" — кричить нічний сторож.

"В Америці так не кричать. Дивна вона все ж таки, та Америка. Коби тілько не побачив мене сторож,— недобре якось,— злякався раптом Гордубал і тихо, наче злодій, крадеться до кімнати. Скидає піджак і чує тихе дихання.— Слава богу, Полана тілько пожартувала й спить тут; ох, який я дурень, що й досі стовбичу, наче пень посеред двору!" — Юрай тихенько підкрадається до ліжка й мацає: м'якенькі кіски, тоненькі й худі ручки... Гафія!

Дитина щось промимрила спросоння й уткнулася обличчям у подушку. Так, це справді Гафія. Юрай тихо сідає скраєчку на постелі, накриває Гафіїні ноги. "Ох, боже, як же 9 тут ляжу? Ще дитину розбуджу. Мабуть, Подана хоче, аби дитина звикла до батька. Так, так, батько й донечка в кімнаті, а вона — на горищі".

Якась нова думка зринула Юраєві в голові і вперто не дає йому спокою.

"Вона сказала: "Я йду спати на горище". А може, вона сказала так навмисно: "Дурненький, ти можеш прийти до мене. Адже ти знаєш, де я — йду спати на горище". На горищі нема Гафії.— Гордубал стоїть у потемках, наче стовп, і серце мало не вискочить у нього з грудей,— Подана — горда, вона не скаже: "Я твоя". Її треба домагатися, як дівчини, шукати поночі, а вона тихенько засміється: "Ох, Юраю, Юраю, який же ти дурненький! Та я вісім років чекала на тебе".

Тихо-тихо підіймається Юрай на горище.

"Ох, як тут темно, Подано, де ти, я чую, як б'ється твоє серце".

— Подано, Подано,— шепоче Гордубал і навпомацки шукає дружину.

— Іди геть, геть...— озивається з темряви чи то стогін, чи то плач.— Я не хочу тебе! Прошу тебе, Юраю, прошу тебе, прошу...

— Та я нічого, Подано,— мимрить розгублений Гордубал.— Я лише... запитати хотів, чи добре тут тобі спати...

— Прошу тебе, іди геть, іди,— тремтить у темряві сповнений жаху голос.

— Я хотів лише сказати тобі,— белькоче Гордубал,— усе буде, як ти забажаєш, душко...