Гордубал - Сторінка 9

"Ліпше б я під землю запався! А все через тебе, Полано, тілько ти одна винна... Боже, який гріх!"

Юрай біжить додому, затиснувши в руках при-ворот-зілля, біжить-поспішає, бо ось-ось почнеться гроза. Трюхикають корови, запряжені в вози зі снопами, ховаються по хатах діти, здіймаючи клуби куряви. Засапаний Гордубал відчиняє хвіртку й на хвилинку спирається на неї, бо серце калатає йому аж десь у горлі. "То через тебе, Полано!"

Зненацька зі стайні вискакує трирічний жеребець, зупиняється й, заіржавши, мчить чвалом до воріт.

— Тпру-у-у! — кричить Юрай і махає перед ним руками.

З хати вибігає Полана.

Жеребець звівся дибки, гасає по двору, високо підкидає передні ноги, дугою вигинає хребет, оре копитами землю.

Раптом де не візьмись Гафія, кидається через додвір'я до матері, вищить від жаху і падає. Зойкнула Полана, дико заревів Гордубал. "Ох, ноги мої як дерев'яні, невже не стрибну?.." Та зі стайні вже, метеляючи білими рукавами, вибігає Манья... Жеребець зіп'явся дибки, але парубок уже вчепився йому в гриву; жеребець хоче його струснути, ба ні, не струснеш — Штефан повис у нього на шиї, наче дикий кіт. Жеребець шарахається вбік, мотає головою, підкидає задом; бабах! — Манья падає на землю, але гриву з рук не випускає, стоїть навколішках і щосили стримує жеребця. Лише тепер наче хто розв'язав Гордубалові ноги,— він біжить до Гафії. Жеребець волочить Манью по подвір'ї, та парубок раптом уперся п'ятами в землю й тягне, тягне його за гриву. Горду бал підіймає дочку на руки, хоче віднести її до хати, але раптом завмирає на місці. Такий дивогляд: людина змагається з твариною! Полана пригасла руки до грудей... Мить — і Манья голосно засміявся, заіржав, наче кінь, і чвалом, стрибками веде приборканого жеребця до стайні.

— На, візьми дитину,— каже Гордубал, але Полана не чує.— Полано, ти чуєш, Полано! — І він уперше кладе їй на плече руку.— Візьми Гафію, Полано!

Полана звела на нього очі... "Ох, невже в тебе й раніше були такі очі? Невже ти й раніше так часто дихала напіврозтуленим ротом? Як ти розчервонілася, Полано?.." І раптом вона вся наче згасла.

— Нічого з нею не сталося,— мимрить Полана й несе до хати дочку, яка тихо схлипує.

Зі стайні виходить Манья, витирає рукавом заюшеного кров'ю носа, спльовує криваву слину.

— Вже все добре,— каже він.

— Ходімо,— бурмоче Гордубал,— ходімо, Штефане, я поллю тобі на голову.

Штефан пирхає від задоволення під струменем холодної води й весело бризкає нею на всі боки.

— Злякались, га? — жваво торохтить він.— Вигулявся огир, газдо, через те й дикий такий став.— Манья щирить зуби, мокрий і розкуйовджений.— Ех, і славний буде огир!

Юрай хоче сказати: "Молодець, Штефане: зразу приборкав жеребця". Але між чоловіками такі розмови ні до чого.

— Буде гроза,— бурмоче він і плентається за стодолу.

Небо на півдні аж чорне. То недобрий знак — туча йде з рівнини. Жеребець розігрався, а тебе вже її ноги не тримають, не годен навіть дитину на руки підняти. Мабуть, я вже старий, Полано. А може, тут щось інше? Аж дивно — ноги задерев'яніли, наче їх хто заворожив.

Боже, яка темінь! О, уже й гримить... Циганка чарів дала, а тут, бач, жеребець розігрався. А я не вчепився йому в гриву, тілько заціпенів на місці й очі вилупив. Не я, а Штефан скочив на нього. Зрештою, що тут дивного — він молодий!.. Ох, Полано, Полано, чому ти так дивилася на нього, чого так раптом зачервонілася?

А буря вже тут, уже мчить, мов той сполоханий кінь, ірже, іскри летять з-рід копит.

"А ти вже не скочиш коневі на шию, не вчепишся йому в гриву, не тримають тебе ноги, дрижать під тобою. Не скочиш, не тпрукнеш... А Штефан... Тьху, які бридкі циганчині чари: жеребець збісився від них, а ти приніс їх для Полани. Чому ж ти не скочив до жеребця? Полана дивилася б на тебе, притиснувши руки до грудей, і очі... очі в неї сяяли б, як ніколи".

Юрай кліпає й не відчуває теплих крапель на шиї. Небо розколюється навпіл, тріщить і гуркоче. Гордубал похапцем хреститься й зривається з місця. Ще ні, ще рано, це циганське чар-зілля треба вилити в кропиву. А потім бігцем під дровітню й дивитись, як шаленіє громовиця.

XII

Де ж Юраєві ще бути? Сховався за стодолу й думає.

"Ну, добре, най буде, що я вже старий, але скажи, прошу тебе, як до того дійшлося? Живеш собі, нічого не відчуваєш, сьогодні ти такий самий, як був учора, і раптом — старий. Наче тебе хто зурочив. Ти вже не вчепишся в гриву сполоханому жеребцеві, не поб'єшся в корчмі: замість того щоб ловити жеребця, береш на руки дитину. А раніше ти напевно кинувся б ловити жеребця. Колись я і бився, Полано, в корчмі, ще й як бився, з самим Геричем Василем, можеш його запитати, як не віриш. І раптом — старий. А Полана — не стара.

Ну що ж, може, й старий. І дитину на руки теж приємно підняти. Ех, Полано, я міг би показати то.бі, наприклад, який я газда. Жила б ти зі мною, як графиня,— наймичок найняла б на роботу і тільки наказувала б їм: "Гей, Маріко, посип курям зерна, та швидше! А ти, Ксеню, напій корів!" Правда, три тисячі доларів у мене вкрали, але сімсот ще є і з ними можна би щось почати. Я, душко, недарма до Америки подався: молодий я чи старий, але принаймі побачив, що і як нині на світі ведеться. Кажуть, не виплачується корів тримати і таке інше. Я так не думаю — треба вміти ними торгувати. В Америці, приміром, газда не чекає, коли прийде різник, а сам їде до нього до міста й укладає з ним угоду; стілько й стілько штук на рік, стілько й стілько ве-сельсів 1 молока на день, ол райт. Отак робиться! Чому скажи, прошу тебе, не можна було б зробити так само й тут? Купити візок і коника... Продай своїх коней, По-лано: я хочу коника, з яким міг би розмовляти — і до міста поїхати. "Диви,— скажуть люди,— н.аш американець на всьому знається, недарма у світі побував; додому привіз повний каппгук грошей". Гляди, й сусіди прийдуть: "Чи не продав би ти, Юраю, в місті пару гусей?" — "Чому ж не продати, продам, тілько не понесу я твоїх гусей під пахвою й не буду гукати: "Кому гусей!" Ні, п'ятдесят або й сто гусей на тиждень: змайструвати на них клітки — й гайда до міста! Отак, сусіди, робиться бізнес. Або дрова — п'ятдесят возів дров. Картоплю — то вагонами. "Ви тільки гляньте, якого розуму наш Гор-дубал набрався в Америці!" Та й ти, Полано, теж скажеш тоді, що твій Юрай розумний — першого-ліпшого молодика за пояс заткне. "Гей, Маріко, Ксеню, роззуй —те-но газду, він з торговиці вернувся!" — "А що ти робила цілий день, душко?" — "Газдівство пантрувала, з челяддю сварилася, ну і ще... ще тебе чекала, Юраю".

Гордубал сидить на пні й не ворушиться.

"Може, й справді спробувати, га? Людина доти молода, поки щось робить. Як не те, то інше. Купити б, скажімо, скелю під Менчулом — там камінь, як мармур,— і возити плити до міста; хіба там, на рівнині, є такий камінь? Лише болото та пилюка. Небо в них — і те закурене. А камінь я сам буду ламати — хіба мало наламав я його в Америці? І з динамітом, брате мій, умію поводитись. Видовбав дірку, заклав туди катріж41 42. Швидко тікайте всі геть! — і бабах! То чоловіча робота! Правда ж, Полано? Що супроти неї — впіймати жеребця? Ходитиму з червоним прапорцем у руці — гей, стережись, підриваю! Славно буду бухкати, а ти, зайдо...

лови й далі в полі своїх коней. Та хіба мало яке тут можна знайти собі діло! А що у вас, на рівнині? Нічого — рівнина є рівнина. А тут, біля Кислого джерела т— залізо, вода аж бура від іржі. Під Татарукою якийсь камінь у землі блищить, наче смола. Баби кажуть, що в горах скарби закопані. Походити б по тих верхах — аж за Дурний, за Чорногору, за Татинську, за Тупу,— хто знає, що там можна знайти. Нині, брате мій, навіть під землею шукають. А дома — ні словечка. "Завтра, По-лано, я поїду до Праги, з панами треба поговорити",— і більше нічого. А потім приїдуть пани — і просто до Гордубалів: "Добридень, чи дома пан Гордубал? О, пане Гордубал, добридень, ви знайшли скарб — мінерал, який ми шукаємо вже п'ятдесят років". Чому б ні? От тобі й саме каміння! А ти знаєш, що в тому камінні? Як не знаєш, то помовч".

Гррдубал аж зніяковів від цих думок.

"Усе то дурниці, мабуть. Але камінь під Менчулом — не дурниця. Тільки волів треба, пару або й дві — ну хоча б отих подільських, сивих, з рогами, як розставлені руки. Ох, які то воли! Навантажив би повний віз каміння — і в долину — ступаєш попереду волів і тільки соб та цабе! Ворушіться! А ти зі своїми кіньми — дай волам дорогу! А чиї воли? Та Гордубалові ж! Ні в кого в цілій околиці немає таких волів!"

Гордубал виймає з-за пазухи капшук і перелічує гроші.

"Сімсот доларів — то зверх двадцятьох тисяч нашими грошима. Кругленька сума, Полано! З нею можна розпочати нове життя. Ти сама побачиш, молодець твій Юрай. Розум — то сила. Дорого коштує кінь, який високо тримає голову, але ти глянь на вола: похитує головою, несе ярмо на хребті, а користі від нього набагато більше".

Юрай киває головою й плентається на подвір'я. На подвір'ї Полана лущить горох; тільки брови зсунула, як забачила його, струснула з подолу лушпиння й пішла до хати.

XIII

Трохи повеселілий Гордубал сидить у корчмі. Слава богу, сьогодні тут гамірно, не те, що минулого разу. Тут Михальчук і Варварин, Подерейчук, Михайлів син,

Герпак на прізвисько "Кобила", Міхай Феделеш і Теза Феделеш, Федюк, Гриц, Олекса, Григорій і Додя-ліс-ник — самі сусіди, гомонять про те, що треба б постріляти диків, бо роблять шкоду в полі. "Скеля під Менчу-лом належить Григорієві, тож не завадило б поговорити з ним, почати здалеку й обережно: наприклад, що хочу підсипати камінням дорогу до поля. Ех,— гірко зітхає Юрай,— шкода, поля в мене вже нема, на ньому тепер газдує Пйоса, он який сидить напринджений. Нема вже в мене поля, то що мені до їхніх диків? Най самі їх гонять г мені до того байдуже,— хмуриться Гор-дубал.— У вас свої клопоти, а в мене свої".

Чоловіки тим часом радяться про те, коли й звідки їм вирушати на полювання. Юрай неквапливо потягує з келишка й думає про своє. "Тільки брови зсунула й — до хати. Добре, Полано; колись і ти, може, захочеш зі мною поговорити, мовляв, а що, Юраю, може б, ми отак і отак, а я зсуну брови й піду до корчми. Аби ти відчула, як то воно болить.