Гра Ендера - Сторінка 3

- Орсон Скотт Кард -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Дуже-дуже прикро, бо я знаю, що ти відчуваєш. Пробач, братику, я люблю тебе.

Минуло ще багато часу, аж поки дихання Пітера стало розміреним, і це означало, що він заснув. Ендер зірвав із шиї пластир і вдруге за цей день заплакав.

3. Графф

— Сестра — наше вразливе місце. Він любить її по-справжньому.

— Так, вона може все завалити. Тому що він ніколи не покине її.

— І що нам робити?

— Переконати його, що йому необхідно йти з нами, а не залишатися з нею.

— Як?

— Збрехати йому.

— А якщо не вийде?

— Тоді розказати йому правду. У виняткових випадках ми на це маємо право. Неможливо все передбачити наперед.

Їсти не хотілося, до школи йти не бажалося. Ендер снідав, роздумуючи, що буде в школі, коли Стілсона побачать після вчорашнього. І що зроблять Стілсонові друзяки. Та ясно, що нічого не зроблять, але якби знати це напевно.

— Ти нічого не їси, Ендрю, — сказала мати.

— Смачного, Ендрю, — привітався Пітер. — Який я тобі вдячний, що намилену мочалку ти кинув посеред душової.

— Якраз для тебе, — буркнув Ендер.

— Треба щось поїсти, Ендрю, — не вгавала мати.

Ендер показав зап'ястя, цей жест означав: годуйте примусово.

— Ще краще. — Мати зітхнула. — Я бігаю наче білка в колесі, а моїм супердіткам на це начхати.

— Усі наші супергени від тебе, мамо, — озвався Пітер. — Тато й близько не валявся.

— А я все чув, — відгукнувся, жуючи, батько, не відволікаючись від новин на дисплеї столу.

— Тоді для кого мені старатися?

Стіл подав сигнал, що хтось прийшов.

— Хто це так рано? — здивувалася мати.

Батько натиснув клавішу. На екрані з'явився чоловік — військовий у формі Міжнародного флоту.

— А я сподівався, що все скінчилося, — зітхнув батько.

Пітер мовчав, його молоко полилося повз тарілку з вівсянкою, а Ендеру спало на думку, що сьогодні не треба буде йти до школи. Батько дав команду дверям відчинитися й підвівся з-за столу.

— Їжте, я гляну, хто там.

Усі залишилися на місцях, та ніхто до їжі й не доторкнувся. Невдовзі батько повернувся й покликав матір із собою.

— Ти догрався, — сказав Пітер. — Вони дізналися, що ти зробив зі Стілсоном, і зараз збираються відшмагати тебе.

— Мені лише шість, бовдуре, я неповнолітній.

— Ти — третяк, гальмо, ти не маєш ніяких прав.

Зайшла Валентина, зі скуйовдженим після сну волоссям.

— Де батьки? Я дуже погано почуваюся, не можу йти до школи.

— У тебе іспит в усній формі, так? — зіронізував Пітер.

— Закрий рота, Пітере, — не розгубилася Валентина.

— Розслабся і спробуй отримати задоволення, — відказав Пітер. — Може бути гірше.

— Не знаю, про що ти.

— Може бути іспит заднім числом.

— Ну нічого собі, — присвиснула Валентина. — Де мама й тато?

— Розмовляють із тим чоловіком із Міжнародного флоту.

Інстинктивно вона кинула погляд на Ендера. Стільки років очікувати: хтось прийде та скаже, що Ендер пройшов випробування, що він потрібен.

— Гаразд, подивися на нього, — сказав Пітер. — На його місці мусив бути я, і ти це знаєш. Вони мали зрозуміти, що я був найкращим серед багатьох. Пітера зачепили за живе, і він виявився шмаркачем, як завжди.

Двері відчинилися.

— Ендере, — почувся голос батька, — тобі краще підійти сюди.

— Вибач, Пітере, — подражнила його Валентина.

Батько розлютився:

— Діти, немає нічого смішного!

Ендер почимчикував за батьком до кабінету. Офіцер флоту схопився на ноги, коли вони ввійшли, але руки Ендеру не подав.

Мати крутила на пальці обручку.

— Ендрю, ніколи б не подумала, що ти з тих, хто може встряти в бійку.

— Стілсон у лікарні, — промовив батько. — Ти справді йому добряче всипав, але бити ногами — це вже нечесно.

Ендер похитав головою. Він очікував, що стосовно Стілсона прийде хтось зі школи, але аж ніяк не офіцер флоту. Усе виявилося набагато серйозніше, ніж йому здавалося. І він не міг збагнути, які ще можуть бути наслідки.

— Ти здатен якось пояснити свою поведінку, хлопче? — запитав офіцер.

Ендер знову похитав головою. Він не знав, що відповісти, і боявся щиро зізнатися, бо міг видатися набагато жорстокішим у поясненнях, ніж у тому, що накоїв. "Я згоден на будь-яке покарання, — подумав Ендер, — аби лишень покінчити із цим".

— Ми врахуємо всі пом'якшувальні обставини, — запевнив його офіцер. — Але мушу визнати, вчинив ти недобре. Бити ногою в пах, лупити знову й знову в обличчя й по всьому тілу, ще й лежачого, — виглядає, ніби ти й справді від цього отримував насолоду.

— Ні, — прошепотів Ендер.

— Тоді чому ти так учинив?

— Там була його банда, — відповів Ендер.

— Он як? І це виправдання?

— Ні.

— Тоді поясни, чому ти не припинив його бити, коли вже переміг.

— Збивши його на землю, я виграв лише перший бій. А хотів перемогти раз і назавжди, щоби мені дали спокій.

Ендеру було соромно й лячно, він нічого не міг удіяти з собою: хоч як стримувався, однак почав схлипувати. Він не любив лити сльози, плакав дуже рідко. Але протягом доби з ним це сталося вже втретє, і щоразу ставало гірше. Плакати перед батьком, матір'ю й цим військовим було вже занадто…

— Ви зняли монітор, — схлипував Ендер. — Я мусив захищати себе сам, хто ж іще?

— Треба було сказати дорослим… — почав батько, але офіцер підвівся, підійшов і простягнув Ендерові руку.

— Мене звати Графф. Полковник Хайрам Графф, начальник початкової підготовки Бійцівської школи у Поясі Астероїдів. Я прийшов запросити тебе вступити до цієї школи.

Після всього.

— А монітор?..

— Це було останнім твоїм випробуванням, подивитися, що ти робитимеш без монітора. Ми так чинимо не завжди, але твій випадок…

— Тобто я пройшов?

— Відправивши хлопчика Стілсонів до лікарні? — здивувалася мати. — А якби Ендрю його вбив, то ви нагородили б його медаллю?

— Не за те, ЩО вбив, пані Віггін, а за те, ЧОМУ вбив.

Графф простягнув їй папку з паперами.

— Ось усі документи. Відбіркова комісія Міжнародного флоту прояснила ситуацію з вашим сином. Зрозуміло, ми з самого початку маємо вашу згоду, без чого він узагалі не мав права народитися. Від народження він наш, і він нам підходить.

Батько тремтячим голосом зауважив:

— Це негарно з вашого боку: спочатку дати надію, що Ендрю вам не потрібен, а потім забрати його від нас.

— А нащо тоді морочити голову стосовно хлопчика Стілсонів? — спитала мати.

— Я не морочив вас, пані Віггін. Поки ми не знали, що спонукало Ендера на цей вчинок, ми не мали впевненості, що він не просто… Нам необхідно було знати мотивацію його вчинку. Точніше, як уважає сам Ендер.

— Навіщо ви називаєте його цим дурним прізвиськом?[1] — Мати заплакала.

— Даруйте, пані Віггін, але він сам так себе називає.

— Що ви збираєтеся тепер робити з ним? — поцікавився батько. — Заберете з собою?

— За умови… — почав Графф.

— Якої?

— Якщо Ендер захоче піти зі мною.

Гіркий сміх змінив сльози матері.

— Ви залишаєте йому право вибору, яка радість!

— Ваш вибір було зроблено тоді, коли ви народили Ендера. Але сам він на той час не міг обирати. Призовники придатні на гарматне м'ясо, але офіцерами стають лише добровільно.

— Офіцерами? — здивувався Ендер.

Усі замовкли, коли він це вимовив.

— Так, — відповів Графф. — Учні Бійцівської школи — майбутні капітани космічних кораблів, командири ескадрилій та адмірали флоту.

— Не обманюйте дитину, — обурився батько. — Скільки хлопчиків вашої Бійцівської школи насправді командують кораблями?

— На жаль, пане Віггін, це секретна інформація. Однак можу запевнити вас, що серед хлопчиків, котрі протрималися перший рік, не було такого, хто не пройшов би комісію на офіцерське звання. І жоден не отримав посади нижчої, ніж перший помічник капітана міжпланетного корабля. А навіть у Силах оборони нашої Сонячної системи це дуже велика честь.

— Чи багато хто витримує перший рік? — запитав Ендер.

— Всі, хто цього прагне, — відповів Графф.

Ендеру кортіло вимовити: "Я прагну", — але він прикусив язика. Ясна річ, до школи ходити не доведеться, і ті неприємності скоро владнаються. А ось позбутися Пітера — це питання життя та смерті. Залишити маму й тата, Валентину… Стати воїном. Але ж Ендер не любив битися, він не такий, як Пітер: сильний на слабшого, та й розумніший проти дурнішого — теж нічим не краще.

— Гадаю, — почав Графф, — що нам з Ендером необхідно перемовитися сам-на-сам.

— Ні, — заперечив батько.

— Я не заберу його, не дозволивши вам ще раз поспілкуватися, — запевнив Графф. — І вам мене не зупинити.

Батько довго дивився на Граффа, після чого встав і вийшов. Мати затрималася, стиснувши на мить руку Ендера, і також вийшла, зачинивши за собою двері.

— Ендере, — почав Графф, — якщо ти хочеш піти зі мною, то надовго залишиш цей дім. У Бійцівської школі немає канікул, туди не пускають відвідувачів. Коли закінчиться повний курс навчання, тобі виповниться шістнадцять. Відпустку можуть дати лише як виняток, і не раніше як тобі виповниться дванадцять. Повір мені, Ендере, за шість, а тим більше за десять років люди дуже змінюються. Твоя сестра Валентина стане дорослою жінкою, коли ти її зустрінеш удруге, — якщо підеш зі мною. Ви не впізнаєте одне одного. Ти любитимеш її так само, але не знатимеш про неї нічого. Як бачиш, я не обіцяю тобі легкого життя.

— А мама й тато?

— Я знаю тебе за записами монітора, Ендере. Ти не вельми сумуватимеш за батьками, і недовго. Та й вони недовго сумуватимуть за тобою.

Непрохані сльози виступили на очах у Ендера. Він відвернувся, не маючи змоги їх витерти.

— Звісно, вони тебе люблять, але спробуй усвідомити, що означає твоє життя для них. Ти знаєш, що вони віруючі. Твій батько, народившись, був охрещений у католицтві під іменем Джон Пол Вечорек, будучи сьомим із дев'яти дітей.

"Дев'ятеро дітей, — не вкладалося в голові Ендера. — Це ж злочин".

— Так, релігія спонукала людей на незрозумілі вчинки. Ти знаєш про заборону, Ендере. Раніше вона була не настільки суворою, як нині, але все ж діяла. Лише перші дві дитини отримували безкоштовну освіту, а на кожну нову дитину накладали додатковий податок. Коли твоєму батькові виповнилося шістнадцять, він, скориставшись законом про непокірні сім'ї, порвав із родиною, змінив ім'я та прізвище, відрікся від релігії та присягнувся мати не більше двох дітей. Ось так. Він не бажав власним дітям тієї ганьби, того приниження, якого зазнав сам, коли був дитиною. Розумієш?

— Він мене не хотів.

— Та в наш час третьої дитини не хоче ніхто.