Гра в бісер - Сторінка 14

З цієї будівлі немає виходу, і той, хто підіймається вище й отримує більші завдання, не стає вільніший, на нього тільки лягає більша відповідальність. До побачення, мій молодий друже, я радий, що ти навідав мене.

І хлопці вирушили назад. Обидва вони були веселіші й говіркіші, ніж дорогою нагору; провівши кілька днів серед іншого оточення, серед інших образів, зіткнувшись з іншим світом, вони набралися духу й ніби звільнилися від Ешгольца і від свого прощального настрою, їх тепер удвічі дужче вабили зміни, вабило майбутнє. Зупиняючись на відпочинок у лісі або десь над стрімким проваллям біля Монтпорта, вони діставали з торбин свої сопілки й грали пісні на два голоси. А коли вони знов досягли тієї вершини, з якої видно було Ешгольц з його будівлями й деревами, то обом їм розмова, що її вони провадили тут, простуючи нагору, здалася далекою минувшиною, все набуло якогось нового відтінку. Вони не перемовилися жодним словом, обом їм було трохи соромно за тодішні свої почуття й слова, що так швидко втратили свою вагу і свій сенс.

В Ешгольці вони другого ж таки дня довідалися, куди їх переведуть. Кнехта посилали до Вальдцеля.

ВАЛЬДЦЕЛЬ

"А Вальдцель готує вправне плем'я гравців у бісер", — каже стародавній вислів про цю славетну школу. Серед касталійських шкіл другого та третього ступеня ніде більше не віддавали такої шани музам, як тут, тобто коли в інших школах явно переважала якась наука, скажімо, в Койпергаймі — класична філологія, в Порті — логіка Арістотеля і схоластів, у Планвасте — математика, то у Вальдцелі, навпаки, за традицією панувала тенденція до універсальності, до співдружби науки й мистецтва, і найвищим символом цієї тенденції була Гра в бісер. Щоправда, й тут, як і в усіх школах, її не вивчали офіційно, як обов'язковий предмет, зате майже всі учні Вальдцеля опановували її приватно, у свій вільний час, до того ж містечко Вальдцель було, так би мовити, офіційною столицею Гри та її інституцій: тут містилася славетна зала для врочистих Ігор, тут розташувався велетенський Архів Гри з усіма своїми штатами й бібліотеками, тут була й резиденція Магістра Гри. І хоч усі ці установи були цілком самостійні і школа до них не належала, а проте їхній дух панував і в ній, в усій її атмосфері відчувався якийсь священний відгомін великих публічних Ігор. Навіть містечко дуже пишалося тим, що в ньому розташована не лише касталійська школа, а й осередок Гри. Учнів школи жителі містечка звали студентами, а тих, хто навчався в школі Гри, та їхніх гостей — лузерами (скалічене від "lusores"[25]). До речі, вальдцельська школа була найменша з усіх касталійських шкіл, у ній рідко навчалося разом більше як шістдесят учнів, і, звичайно, ця обставина також надавала їй якогось особливого, аристократичного відтінку. Здавалося, що вона стоїть вище за всі інші школи, що це ніби еліта серед еліти; та й справді, за останні десятиріччя з її стін вийшло багато Магістрів і всі Магістри Гри в бісер. А втім, не всі погоджувалися з гучною славою Вальдцеля: дехто вважав його вихованців чванькуватими естетами, розпещеними принцами, ні до чого, крім Гри в бісер, не здатними; бували часи, коли в інших школах любили казати про вихованців Вальдцеля гіркі, лихі слова, але саме та гостра критика, ті уїдливі дотепи найкраще доводять, що вальдцельським учням було чого заздрити. Хай там як, а переведення до Вальдцеля було певною відзнакою; Йозеф Кнехт знав це і, хоч не був шанолюбним у вульгарному значенні цього слова, тішився й пишався такою відзнакою.

Разом з кількома товаришами він прибув до Вальдцеля пішки. Палко очікуючи нових, високих переживань, готовий до них, він зайшов у південну браму, і його зразу ж полонило й зачарувало старовинне, потемніле від часу містечко й широко розбудований колишній цістерціанський монастир, у якому тепер містилася школа. Навіть не переодягтись, тільки трохи попоївши в кімнатці воротаря, Йозеф сам, без нікого, пішов знайомитися з своєю новою батьківщиною. Він знайшов стежку, що вела руїнами колишнього міського муру вздовж річки, постояв на склепистому мості, послухав, як шуміла вода в лотоках млина, зійшов повз цвинтар униз липовою алеєю і за високим живоплотом побачив і зразу пізнав Vicus Lusorum, маленьке відокремлене селище гравців у бісер: залу для святкових Ігор, Архів, учбові приміщення, будинки для гостей і для вчителів. З одного такого будинку вийшов чоловік в одязі гравця в бісер, і Йозеф подумав, що це і є хтось із легендарних lusores, може, сам Магістр Гри. Хлопець відчув могутні чари цього оточення, все тут здавалося старовинним, сповненим гідності, просякнутим і освяченим традицією, тут він був на крок ближче до центру, ніж в Ешгольці. А коли Йозеф повертався з селища гравців у бісер, то відчув ще й інші чари; вони, може, були не такі високі, але хвилювали не менше. Це були чари містечка, маленької частки буденного світу з його метушнею, з собаками й дітьми, з запахами крамниць і майстерень, з бородатими ремісниками й з огрядними жінками за прилавками, з малечею, що бавилась і галасувала на вулицях, з дівчатами, що глузливо позирали на чужинця. Багато що тут нагадувало йому прадавні часи, Берольфінген, — а він думав, що давно вже все те забув. Тепер якісь глибинні шари в його душі озивалися на все це — на ці образи, звуки, запахи. Тут на нього чекав не такий тихий, проте різноманітніший і багатший світ, ніж у Ешгольці.

Щоправда, саме навчання було прямим продовженням ешгольцського, хіба що додалося кілька нових предметів. Справді новими були тут тільки вправи з медитації, але й про них Магістр музики вже дав йому перше уявлення, Йозеф залюбки вчився медитації, хоч спершу вважав її тільки грою, що приємно заспокоювала. І аж трохи згодом — ми ще згадаємо про це — він пізнав на собі її справжнє, високе значення. Директором школи у Вальдцелі був оригінальний чоловік, на ім'я Отто Цбінден, якого учні трохи побоювалися; на той час він уже мав років шістдесят. Між іншим, чимало тих записів про учня Йозефа Кнехта, що дійшли до нас, зроблено його характерним, гарним письмом. Проте хлопця спершу цікавили не стільки вчителі, скільки учні, разом з якими він мав навчатися. Особливо жвавими й близькими були його стосунки з двома учнями, про що ми маємо багато свідчень. Один, з яким він зійшовся в перші ж таки місяці, Карло Ферромонте[26] (згодом він як наступник Магістра музики посів друге за значенням місце в Колегії), був однолітком Кнехта; ми йому завдячуємо, між іншим, історію стилів гри на лютні в шістнадцятому сторіччі. В школі його прозивали Рисоїдом і цінували як приємного товариша в іграх. Дружба Карло Ферромонте з Кнехтом почалася з розмов про музику й тривала довгі роки. Вони разом вивчали нові музичні твори й виконували вправи, про що ми частково довідалися з нечисленних, але дуже змістовних листів Кнехта до Магістра музики. У першому з цих листів Кнехт називає Ферромонте "знавцем музики, багатої на орнамент, прикраси, трелі і т. д."; він грав з ним Куперена, Перселла та інших композиторів кінця сімнадцятого й початку вісімнадцятого сторіч. В іншому листі Кнехт докладно пише про ці вправи й про цю музику, "де в багатьох п'єсах майже над кожною нотою стоїть знак прикраси". "Коли посидиш отак, — пише він далі, — кілька годин поспіль над групетто, трелями й мордентами, то пальці стають ніби заряджені електрикою".

У музиці Йозеф Кнехт справді робив великі успіхи, на другому чи третьому році перебування у Вальдцелі він уже досить швидко читав і грав ноти, ключі, скорочення, басові позначення всіх віків та стилів і цілком вільно почував себе в царстві західноєвропейської музики, наскільки вона збереглася до наших днів. Щоб опанувати її дух, він починав з основ, приділяв велику увагу і її чуттєвому, і технічному аспектам. Саме це прагнення — оволодіти чуттєвим аспектом, намагання через чуттєве, через звучання, через незвичне для слуху в різних музичних стилях проникнути в самий дух музики, довго утримувало його від попереднього ознайомлення з Грою в бісер. Згодом у своїх лекціях він якось сказав про це так: "Той, хто знає музику тільки з екстрактів, які з неї добуває Гра в бісер, може бути добрим гравцем у бісер, але ще аж ніяк не музикантом і, мабуть, не істориком. Музика складається не лише з тих чисто духовних коливань і фігурацій, які ми з неї добули, — вона завжди, протягом багатьох сторіч, була в першу чергу радістю чуттєвого сприймання, радістю віддиху, відбивання такту, радістю забарвлення, тертя й подразнення, що виникає тоді, коли зливаються голоси і звучать разом інструменти. Безперечно, дух — це головне, і так само безперечно, що винайдення нових інструментів і зміна давніх, введення нових тональностей і нових композиційних та гармонійних правил чи заборон — це завжди тільки зовнішнє явище, як, скажімо, одяг і моди народів; а проте ці зовнішні й чуттєві ознаки треба емоційно сприйняти й схопити, щоб, виходячи з них, зрозуміти епохи й стилі. Музику творять не самим тільки мозком, а ще й руками та пальцями, ротом та легенями, і той, хто вміє читати ноти, але не володіє досконало жодним інструментом, хай краще не висловлює своїх думок про музику. Так само й історію музики не можна збагнути, виходячи лише з абстрактної історії стилів, і, наприклад, епохи занепаду музики будуть зовсім незрозумілими, якщо ми щоразу не добачатимемо в них переваги чуттєвого й кількісного над духовним".

Якийсь час здавалося, що Кнехт вирішив стати музикантом: він так занедбував задля музики всі факультативні предмети, а серед них і вступ до Гри в бісер, що наприкінці першого семестру директорові довелося викликати його до себе на розмову. Проте Кнехт не дав себе залякати, він уперто посилався на свої учнівські права. Він начебто сказав директорові: — Якби я відставав з якогось обов'язкового предмета, ви могли б висловити мені догану, але я вам не давав для цього підстави. Навпаки, я маю право приділяти три чверті свого вільного часу чи й усі чотири музиці. Таке право дає мені шкільний статут.

У Цбіндена вистачило глузду не наполягати на своєму, але від, звичайно, запам'ятав норовистого учня і довго ставився до нього холодно й суворо.

Більше як рік, може, навіть півтора року тривав цей дивний період Кнехтового учнівства: звичайні, не блискучі оцінки, тиха і, як нам здається, після розмови з директором трохи вперта самота, брак якихось помітних товариських стосунків, зате дивовижна, палка відданість музиці, нехтування задля неї майже всіма необов'язковими дисциплінами, і Грою в бісер також.