Гра в бісер - Сторінка 46

Я був би радий, якби ти колись навідав його й трохи побув у його сяйві. Хай навіть його стан благодаті, праведності, старечої мудрості, блаженства чи як ми ще захочемо його назвати, належить до релігійних категорій, та хоч ми, касталійці, й не маємо своєї віри і церкви, все ж таки благочестя нам не чуже, якраз старий Магістр музики завжди був дуже благочестивою людиною. І оскільки в багатьох релігіях існують перекази про людей, на яких зійшла благодать, про праведних, просвітлених, оточених ореолом святості, то чому б і нашому касталійському благочестю не зацвісти колись таким цвітом? Уже пізно, мені час іти відпочивати, завтра вдосвіта я їду. Але я хоч коротко хочу розповісти тобі до кінця свою історію. Отже, після того, як він сказав: "Ти стомлюєш себе, Йозефе", мені нарешті вдалося відмовитись від своїх потуг розпочати розмову, я не тільки замовк, але й відвернув свою волю від фальшивої мети — з допомогою слова зазирнути в душу старого мовчуна, та ще й мати з цього якусь користь. І від тієї миті, коли я зрікся свого бажання й цілком поклався на старого, все пішло наче саме собою. Ти зможеш потім замінити мої вислови будьякими іншими, але тепер вислухай мене, навіть якщо тобі здається, що я висловлююсь неточно чи плутаю категорії. Я пробув у старого годину чи півтори й не можу тобі сказати, що між нами відбувалося, принаймні не було мовлено жодного слова. Я тільки відчув, після того як мій опір був зломлений, що він прийняв мене у свій спокій і в своє сяйво, нас оточили ясність і дивовижна тиша. Свідомо я не вдавався до медитації, але наша мовчазна бесіда була трохи схожа на вдалу медитацію, що робить людину щасливою, на медитацію, темою якої було життя старого Магістра. Я дивився на нього і бачив весь той шлях, який він пройшов від того дня, коли вперше зустрів мене, ще хлопчика, аж до теперішньої години. То було життя, сповнене самовідданої праці, але вільне від примусу, вільне від шанолюбства й осяяне музикою. І розвивалося воно так, наче, ставши музикантом і Магістром музики, він вибрав музику як один із шляхів до найвищої мети людства, до внутрішньої волі, до чистоти, досконалості, і ніби відтоді він нічого іншого й не робив, а тільки давав музиці все більше проникати в себе, перетворювати й очищувати себе, геть усього — від вправних, розумних пальців чембаліста й багатющої, незрівнянної пам'яті музиканта до всіх частин і органів тіла й душі, до пульсу й дихання, до снів і марень, аж поки нарешті став лише символом чи, швидше, формою вияву, персоніфікацією музики. В усякому разі, я сприймав те, що випромінювалось від старого чи, як ритмічний подих, хвилями йшло від нього до мене й назад, тільки як музику, як езотеричну музику, що стала зовсім нематеріальною, що приймала кожного, хто вступав у її чарівне коло, як багатоголоса пісня приймає в себе новий голос. Мабуть, немузикантові ця благодать відкрилася б у інших образах — астроном, можливо, побачив би себе у вигляді Місяця, що обертається навколо Землі, або філолог почув би, як до нього озивається хтось всеосяжною магічною мовою. Ну та годі, я прощаюся. Для мене ця зустріч була радісною, Карло.

Ми спинилися на цьому епізоді трохи докладніше, бо Магістр музики посідав неабияке місце в житті і в серці Кнехта; а ще нас звабила на це та обставина, що розмова Кнехта з Ферромонте збереглася у власноручному записі цього останнього, в одному з його листів. Це, безперечно, найраніша й найвірогідніше звістка про "осяяння" колишнього Магістра музики, пізніше на цю тему з'явилося багато різних легенд і тлумачень.

ДВА ПОЛЮСИ

Щорічна Гра, і досі відома й часто згадувана під назвою "Китайська садиба", винагородила Кнехта і його друга за їхню працю й підтвердила, що Касталія і Виховна Колегія добре зробили, призначивши Кнехта на найвищу посаду. Вальдцель, Селище Гри й еліта знов пережили радість справжнього врочистого, на диво вдалого свята, навіть більше: давно вже щорічна Гра не була такою подією, як цього разу, коли наймолодший з Магістрів, навколо якого точилося стільки розмов, уперше мав показатися перед усією громадою й витримати іспит і коли, крім того, Вальдцель мав надолужити втрати й невдачі, яких він зазнав торік. Цього разу ніхто не лежав хворий, і святкову церемонію очолював не зляканий, пригнічений заступник, оточений крижаною неприязню і недовір'ям настороженої еліти й чесно, але без запалу підтримуваний знер1вованими службовцями Селища Гри. Мовчазний і неприступний, справжній первосвященик, одягнений у біле з золотом, головна фігура на святковій шахівниці символів, Магістр урочисто виконував свій і свого друга твір; випромінюючи спокій, силу й гідність, недосяжний для буденного звертання, він з'явився у святковій залі серед гурту своїх помічників І почав ритуальними жестами відкривати дію за дією своєї Гри, гарно виписуючи блискучим золотим грифелем знак за знаком на маленькій табличці перед собою, і ті знаки, тайнопис Гри, зразу ж з'являлися в сто крат збільшені на величезній дошці, прибитій на задній стіні зали, й тисячі голосів пошепки повторювали їх, оповісники голосно вигукували, телеграф передавав їх по цілій країні й по цілому світі, і коли наприкінці першої дії Магістр накреслив на табличці підсумкову формулу, а потім, не міняючи своєї величної, чудової постави, дав вказівки до медитації, відклав грифель і сів, продемонструвавши найкращу позу для самозаглиблення, то не тільки в залі, в Селищі Гри і в Касталії, але й за її межами, в багатьох країнах світу прихильники Гри в бісер побожно посідали для тієї самої медитації і не рухалися доти, дока Магістр знов підвівся. Абстрактний і начебто позачасовий світ Гри був досить гнучкий, щоб у сотнях нюансів відгукуватися на голос, темперамент, вдачу й напрям думок особистості, а особистість досить видатною і розумною, щоб не вважати свої знахідки важливішими за недоторканну автономність Гри; помічники й партнери, вся еліта корилися, як вимуштрувані солдати, а проте здавалося, наче кожен із них, навіть якщо він тільки кланявся разом з усіма чи допомагав запинати завісу навколо заглибленого в медитацію Магістра, виконував свою власну, породжену власним натхненням Гру. А з натовпу, з людського моря, що заповнило не лише залу, але й цілий Вальдцель, з глибини тисяч душ, які слідом за Магістром здійснювали фантастичносвященний похід по безкраїх, багатовимірних просторах ідей і понять Гри, пролунав особливий акорд свята, глибокий, тремтливий, басовий дзвін, який для наймолодших членів громади лишається найкращим і чи не єдиним переживанням на світі, але й у досвідчених віртуозів Гри і критиків з еліти, у службовців Селища, що допомагають Магістрові, і навіть у самого Магістра викликає святобливий трепет.

То було величне свято, навіть посланці з зовнішнього світу відчули й визнали його красу, а чимало новачків у ці дні назавжди стали палкими прихильниками Гри. Дивно тільки прозвучали слова Йозефа Кнехта, якими він після закінчення десятиденного свята у розмові з Тегуляріусом підсумував свої враження.

— Ми можемо бути задоволені, — сказав він. — Так, Касталія і Гра чудові, майже досконалі. От тільки чи не занадто вони бездоганні, не занадто гарні, — вони такі гарні, що на них майже неможливо дивитися без страху за їхню долю. Не хочеться думати про те, що вони, як і все на світі, колись мають загинути. Але думати про це треба.

Ці слова, що дійшли до нас, змушують біографа наблизитись до найдражливішої і найтаємничішої частини свого завдання, яку він залюбки відклав би ще на певний час, щоб спершу спокійно і з приємністю, дозволеною тому, хто розповідає про ясні й однозначні явища, довести до кіпця повість про успіхи Кнехта, про його зразкове урядування й про осяйну вершину його життя. Проте нам здається, що якби ми не розпізнали й не виявили роздвоєння й полярності в душі і в житті шановного Магістра вже на тій стадії, коли їх не помічав ще ніхто, крім Тегуляріуса, то це був би прикрий недогляд, негідний теми нашої розповіді. Ми навіть вбачаємо своє завдання в тому, щоб уже тепер узяти до уваги й ствердити це протиріччя чи, краще сказати, цю завжди відчутну полярність у душі Кнехта саме як основну, найхарактернішу рису його вдачі. Звичайно, для автора, який вважав би, що життєпис касталійського Магістра можна творити тільки в дусі житія святих ad majorem gloriam Castaliae,[50] було б зовсім не важко написати повість про перебування Йозефа Кнехта на посаді Магістра, за винятком лише останніх хвилин, у вигляді суцільного переліку заслуг, досягнень і успіхів. Історикові, який дотримується тільки документованих фактів, могло б здатися, що життя й урядування жодного Магістра Гри, рахуючи й Людвіга Вассермалера з найщасливішої для Гри і для Вальдцеля доби, не було таким бездоганним, не заслуговувало такої високої хвали, як життя й урядування Магістра Кнехта. А все ж таки це урядування мало незвичайний, сенсаційний, на погляд багатьох критиків навіть скандальний кінець, і кінець той не був несподіванкою чи нещасливим випадком, а логічно випливав з усіх його попередніх думок і вчинків, і в наше завдання входить показати, що він анітрохи не суперечить блискучим, гідним подиву досягненням і успіхам Превелебного. Кнехт був великим керманичем, який з честю носив своє високе звання, бездоганним Магістром Гри в бісер. Проте він, служачи Касталії, бачив і відчував, що її велич, її розквіт перебуває під загрозою і дедалі меншає, він жив у ній не бездумно і безтурботно, як переважна більшість його земляківкасталійців, а знав про її початок і подальшу долю, сприймав її як історичну категорію, підвладну часові, підточувану й розхитувану його невблаганною силою. Ця здатність до живого відчуття історичного процесу і це розуміння своєї власної діяльності і своєї особи як клітинки в потоці становлення й перетворення, що її той потік несе з собою і водночас вбирає в себе частку її праці, визріли в ньому й дійшли до його свідомості завдяки історичним студіям і під впливом великого отця Якоба, але перший проблиск, зародок такого розуміння з'явився в його душі багато раніше, і той, для кого особистість Йозефа Кнехта стала справді живою, хто збагнув своєрідність і сенс його життя, легко виявить у ньому цей проблиск чи зародок.

Якщо людина в один із найкращих днів у своєму житті, наприкінці своєї першої святкової Гри, після надзвичайно вдалої, переконливої маніфестації касталійського духу, сказала: "Не хочеться думати про те, що Касталія і Гра в бісер колись мають загинути, але думати про це треба", — то вона вже давно, ще не бувши втаємниченою в історію, відчувала себе приналежною до всесвіту, знала про минущість усього, що колись виникло, про сумнівність усього створеного людським духом.