Гра в котика-мишки

Першого вечора вони милувалися фейерверками; мабуть, ця стрілянина могла б і налякати, нагадати речі не дуже мирні, але видовище було надто вже гарне – вогняні ракети злітали в прадавнє лагідне небо Мексіки й розсипалися сліпучими голубуватими зірками. Все це було чудово – в повітрі перемішалися подихи життя й смерті, запахи дощу й пилу, від церкви пахло ладаном, а від естради – міддю духового оркестру, що грав протяглу мелодію "Голубки". Церковні двері стояли розчахнуті навстіж, і [218] здавалося – всередині палають на стінах величезні золоті сузір'я, що впали з жовтневого неба: яскраво горіли й диміли тисячі свічок. Над майданом, вимощеним прохолодними кам'яними плитами, знову й знов спалахував, щораз дивовижніший, фейєрверк, наче пробігали невидимі комети-канатохідці, вдарялися об вальковані стіни кав'ярень і злітали на вогняних нитках вище дзвіниці, де мигтіли босі хлопчачі ноги; хлопці підстрибували, пританцьовували іі безперестанно розгойдували велетенські дзвони, і все довкруж гуло й дзвеніло. На майдані метався вогняний бик, переслідуючи веселих дорослих та дітей, що радісно верещали.

– Тисяча дев'ятсот тридцять восьмий,— осміхнувшись, мовив Уїльям Трейвіс. – Гарний рік.

Вони з дружиною стояли трохи осторонь галасливого шумного натовпу.

Бик раптом кинувся просто на них. Схопившись за руки, пригнувшись мало не до землі, вони, сміючись, подалися геть повз церкву й естраду, крізь оглушливу музику, галас і гам, під вогняним дощем, під яскравими зірками. Бик промчав поруч — хитромудра бамбукова споруда, яку ніс на плечах прудконогий мексіканець; з неї бризкали порохові іскри.

– Ніколи в житті ми так не веселилися! — Сюзен Трейвіс зупинилася передихнути.

– Потішно, – сказав Уїльям.

– Це триватиме довго-довго, правда ж?

– Цілу ніч.

– Ні, я про нашу подорож.

Уїльям нахмурив чоло й поплескав себе по нагрудній кишені.

– У мене отут стільки акредитивів, що вистачить [219] на все життя. Тільки розважайся. Вони пас не знайдуть. – Ніколи?

– Ніколи.

Тепер хтось, видершись на дзвіницю, запускав величезні фейєрверкові вертушки; вони сичали й диміли, юрба внизу лякливо сахалася, вертушки з оглушливим тріскотом вибухали під йогами танцюристів. Пахло смаженими в олії маїсовими коржиками, аж слина котилася; в переповнених кав'ярнях за столиками сиділи люди, поглядали на вулицю, в смаглявих руках пінилися кухлі з пивом.

Бикові настав кінець. Вогонь у бамбукових трубках погас; бик сконав. Мексіканець зняв з плечей легенький каркас. Його хмарою обліпили хлопчаки, кожному кортіло помацати чудову голову з пап'є-маше й найсправжнісінькі роги.

– Ходімо подивимося бика, – сказав Уїльям.

Вони вже йшли повз вхід до кав'ярні, коли Сюзен побачила того чоловіка – він був білошкірий, у білосніжному костюмі, в блакитній сорочці та при блакитній краватці, обличчя в нього худорляве, засмагле. Волосся пряме, світле, очі голубі. Він пильно дивився на неї й на Уїльяма.

Вона на нього й не звернула б уваги, аби не батарея пляшок біля нього: пузата пляшка м'ятного лікеру, прозора пляшка вермуту, карафка коньяку і ще якісь; а під рукою – десяток неповних чарочок. Невідривно дивлячись на вулицю, чоловік присьорбував то з однієї, то з другої чарки, іноді мружився від насолоди і, смакуючи, щільно стискував вузенькі губи. В другій руці диміла тонка гаванська [220] сигара; поруч на стільці лежали десятків зо два пачок турецьких цигарок, шість коробок сигар і кілька флаконів одеколону.

– Білле... – прошепотіла Сюзен.

– Спокійно, – відповів чоловік. – Це не те.

– Я бачила його вранці на майдані.

– Ходімо, не озирайся. Дивімося на цього бика. Отак, тепер запитуй.

– По-твоєму, він Шукач?

– Вони не могли нас вистежити!

– А якщо?..

– Чудовий бик! – сказав Уїльям власникові виробу із пап'є-маше.

– Невже він гнався слідом за нами крізь двісті років?

– Ради бога, обережніше, – мовив Уїльям. Сюзен заточилася. Він міцно стис її лікоть

і повів геть.

– Тримайся, – він усміхнувся: не слід привертати увагу. – Зараз тобі покращає. Ходімо туди, в кав'ярню, і вип'ємо в нього перед носом. Отже, якщо він і справді той, за кого ми його вважаємо, він нічого не запідозрить.

– Ні, не можу.

– Треба. Ходімо. От я й кажу Девіду – які дурниці! – Це він промовив голосно, коли вони вже сходили на веранду в кав'ярні.

"Ми тут, – думала Сюзен. – Хто ми такі? Куди йдемо? Чого боїмося? Почнімо від самого початку, – казала вона сама собі, ступаючи по долівці. – Аби не зсунутися з глузду. Я – Енн Крістен, мій чоловік – Роджер. Ми з дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року. Ми жили в жахливому світі. Він – паче величезний чорний корабель, що покинув береги розуму й цивілізації, і мчить у пітьму, сурмить у чорну сурму й несе з собою два мільярди людей, не [221] спитавши, чи воші хочуть цього, до загибелі, за межу суходолу й моря, в прірву радіоактивного полум'я та безуму".

Вони ввійшли в кав'ярню. Той чоловік не зводив з них очей.

Десь задзеленчав телефон.

Сюзен здригнулася. їй пригадалось, як задзвонив телефон у Майбутньому, через двісті років, голубого квітневого ранку дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року, й вона взяла трубку.

– Енн, це я, Рене! – пролунало тоді в трубці.— Ти чула? Про Бюро подорожей у часі чула? Можна їхати куди захочеш – у Рим за двісті років до нашої ери, до Наполеона під Ватерлоо, в будь-яке століття і в будь-яке місце!

– Жартуєш, Рене!

– І не збираюся. Клінтон Сміт сьогодні вранці вирушив до Філадельфії, у тисяча сімсот сімдесят шостий рік. Це Бюро може все. Звісно, коштує силу-силенну грошей. Але подумай лигає – побачити на власні очі, як горить Рим! І Мойсея, і Червоне море! Подивись-но пошту, певне, й тобі вже надіслали рекламу.

Енн відчинила люк пневматичної пошти й витягла рекламне оголошення на тонкому аркуші фольги.

РИМ І РОДИНА БОРДЖ1А!

БРАТИ РАЙТ НА "КІТТІ ХОК"!

Бюро подорожей у часі надасть вам костюми будь-якої епохи, перенесе вас у натовп свідків убивства Лінкольна чи Цезаря! Ми навчимо вас будь-якої мови, ви відчуватимете себе [222] як удома в будь-якій країні, в будь-якому році. Латина, грецька, давньоамериканська розмовна – на вибір. Подорож у часі – найкращий відпочинок!

У трубці ще дзижчав голос Рене.

– Ми з Томом завтра вирушаємо в тисяча чотириста дев'яносто другий рік. Йому обіцяли місце на кораблі Колумба. Страшенно цікаво, правда?

– Так, – пробурмотіла ошелешена Енн. – А як уряд ставиться до цього Бюро з його Машиною часу?

– Ну, поліція наглядає за ними. А то люди почнуть тікати від військової повинності в Минуле. На час поїздки кожен мусить передати властям свій будинок і майно як запоруку того, що він повернеться. Не забувай, що в нас війна.

– Авжеж, – погодилась Енн. – Війна. Вона стояла з телефонною трубкою в руці й

міркувала – ось він, той щасливий випадок, про який ми з чоловіком думали і мріяли стільки літ! Нам зовсім не подобається світ дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року. Чоловікові набридло робити бомби на заводі, мені – вирощувати в лабораторії смертоносні мікроби; як нам хотілося б утекти від усього цього! Може, саме так нам пощастить зникнути в глибині століть, у хащі минулих літ, там нас ніколи не відшукають, не повернуть у цей світ, де палять наші книжки, трусять наші думки, тримають нас у вічному страхові, що спопеляє нас, командують кожним нашим кроком, кричать про нас по радіо...

Вони були в Мексіці в тисяча дев'ятсот тридцять восьмому році. [223]

Сюзен дивилася на розмальовану стіну кав'ярні.

Тилі, хто добре працював на Державу Майбутнього, дозволялося під час відпустки розважитися й відпочити в Минулому. І ось вони з чоловіком вирушили в тисяча дев'ятсот тридцять восьмий рік, найняли кімнату в Нью-Йорку, відвідували театри, милувалися зеленою статуєю Свободи, яка ще стояла в порту. А па третій день змінили одяг та імена і втекли в Мексіку!

– Безперечно, це він, – прошепотіла Сюзен, дивлячись на незнайомця за столиком.— Дивись, цигарки, сигарети, пляшки. Вони одразу ж виказують його. Пам'ятаєш наш перший вечір в Минулому?

Місяць тому, до того як утекти, вони провели свій перший вечір у Нью-Йорку, ласували незвичайними стравами, понакуповували си-лу-силенну парфумів, перепробували десятки марок сигарет – адже в Майбутньому нічого нема, усе поглинає війна.

Вони чинили дурницю за дурницею, гасали по магазинах, барах, тютюнових крамничках і поверталися до своєї кімнати щасливі й ледь живі.

І цей незнайомець поводиться анітрохи не розумніше, так може робити лише людина з Майбутнього, яка впродовж багатьох років не бачила вина й тютюну.

Сюзен і Уїльям сіли за столик і замовили випити.

Незнайомець пильно придивлявся до них: як вони одягнені, як зачесані, які на них коштовності, які в них рухи, хода – він, певне, завважив усе.

– Сиди спокійно, – самими губами прошепотів [224] Уїльям. – Поводься так, ніби ти в цій сукні й народилася.

– Дарма ми все це затіяли.

– О господи, – мовив Уїльям, – він іде сюди. Ти мовчи, я сам з ним поговорю.

Незнайомець підійшов і вклонився. Ледь чутно клацнули підбори. Сюзен уклякла. Це суто солдатське клацання не сплутаєш ні з чим, як і різкий, ненависний стукіт у двері серед ночі.

– Пане Роджер Крістен, – проказав незнайомець, – ви не підсмикнули штани на колінах, коли сідали.

Уїльям похолов. Опустив очі – його руки, ніби нічого й не трапилося, лежали на колінах.

– Ви помилилися, – поквапно промовив Уїльям.— Моє прізвище не Кріслер.

– Крістен, – поправив незнайомець.

– Мене звати Уїльям Трейвіс, – сказав Уїльям. – І я не втямлю, що вам до моїх штанів.

– Пробачте, – незнайомець підсунув до себе стілець. – Скажемо так: я впізнав вас саме тому, що ви не підсмикнули штани. А всі підсмикують. Якщо не підсмикувати, вони незабаром витягуються на колінах. Я забрався дуже далеко від дому, пане... Трейвіс, і шукаю товариства. Моє прізвище Сімс.

– Авжеж, пане Сімс, самому, звичайно, дуже нудно, але ми втомилися. Завтра вирушаємо на Акапулько.

– Чудова місцинка. Я саме звідти, розшукував там друзів. Вони десь поблизу. Я їх обов'язково знайду... Вашій дружині млосно?

– На добраніч, пане Сімс.

Вони подалися до виходу. Уїльям міцно тримав Сюзен попідруч. Сімс гукнув їм навздогін: [225]

Бібліотечна книга

– Ще одне...

Вони не оглянулись.