Гра в котика-мишки - Сторінка 2

Він помовчав і чітко, виразно промовив:

– Рік дві тисячі сто п'ятдесят п'ятий. Сюзен заплющила очі. Земля попливла під ногами.

Наче сліпа, Сюзен вийшла на осяяний вогнями майдан.

Вони зачинились у себе в номері. І стоять у пітьмі. Сюзен плаче, здається, ось-ось на них упадуть стіни. А десь із тріскотом спалахує фейєрверк, з майдану долинають вибухи сміху.

– Нахаба! – обізвався Уїльям. – Знай сидить і димить сигаретами, дідько б його вхопив, цмулить коньяк і розглядає нас від голови до п'ят, наче худобу. Було б порішити його на місці! – Уїльямів голос тремтів і уривався. — Йому навіть не забракло зухвальства назвати своє справжнє ім'я! Начальник Бюро розшуку. А ще ця безглузда притичина з штанами. О господи, і чому я їх не підсмикнув, коли сідав? Тут це звичайнісінький порух, усі це роблять машинально. А я сів не так, як усі, от він одразу й нашорошив вуха: еге, чоловік не вміє поводитись із штанами! Мабуть, звик до військової чи напіввійськової форми, як і мусить бути в Майбутньому. Вбити мене мало, я ж виказав нас сповна!

– Ні, ні, в усьому винна моя хода... ці високі підбори... І наші зачіски... адже відразу видно – ми щойно з перукарні. Ми такі незграбні, неприродні, це впадає в вічі.

Уїльям ввімкнув світло.

– Він поки що випробовує нас. Він ще не певен... не зовсім певен. Значить, просто втікати [226] не можна. Тоді він знатиме напевне. Ми спокійнісінько поїдемо в Акапулько.

– А може, він і так знає, лише грається, як ото котик із мишкою?

– Може, й так. Час йому підвладний. Він може вештатися тут скільки захоче, а потім приставить нас у Майбутнє всього-на-всього через хвилину після того, як ми звідти вирушили. Впродовж бозна-скількох днів ми можемо нічого не знати, а він глузуватиме з нас.

Сюзен сиділа на ліжку, вдихала запах деревного вугілля й ладану – запах старовини – й витирала сльози.

– Вони не зчинять галасу, як ти вважаєш?

– Не насміляться. Щоб запхнути нас у Машину часу й відправити назад, їм треба заскочити нас зненацька, коли нікого не буде поруч.

– Тоді є вихід, – сказала Сюзен. – Не залишаймося самі, будьмо завжди на людях. Заведімо собі друзів і знайомих, а в кожному місті, куди ми приїжджатимемо, звертатимемось до властей і платитимемо начальнику поліції, щоб нас охороняли, а потім придумаємо, як позбавитися Сімса, – уб'єм його, переодягнемося, хоч би й мексиканцями, і сховаємось.

У коридорі почулася чиясь хода.

Вони вимкнули світло й мовчки роздяглися. Кроки віддалилися. Десь грюкнули двері. Сюзен стояла в пітьмі коло вікна й дивилася на майдан.

– Отже, той будинок – церква?

– Так.

– Мене завжди цікавило, які-то вони, церкви, їх давним-давно вже ніхто не бачив. Може, підемо туди завтра, подивимось?

– Авжеж, підемо. Лягай спати. [227

Бонн лежали у темряві. Через півгодини задзвонив телефон. Сюзеїі узяла трубку.

– Скільки б миші не ховалися, кішка однаково їх знайде, – почула вона.

Сюзен поклала трубку й витяглася в ліжку, холодна й нерухома. Там, у зовнішньому світі, хтось грав на гітарі – одну пісеньку, другу, третю...

Вночі Сюзен простягла руку й мало не торкнулася до дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року. Вона відчула, як її пальці ковзнули по холодних хвилях часу, ніби по гофрованій поверхні, чула розмірений тупіт ніг, що марширували; мільйони оркестрів грали військові марші; вона бачила п'ятдесят тисяч рядів асептичних скляних ампул з хвороботворними бактеріями, бачила свою руку, що торкалася їх під час роботи на тій величезній фабриці у Майбутньому. Вона бачила ампули з проказою, чумою, тифом, туберкульозом. Далі почувся страшний вибух і рука її миттю спеклася, наче плюскла слива, саму ж її підкинув струс, такий жахливий, що світ став сторчма і впав, усі будівлі розсипалися па порох, а люди мовчки спливали кров'ю... Велетенські вулкани, машини, урагани, обвали – все поступово затихло, і вона прокинулася, схлипуючи, у ліжку, в Мексіці, на відстані багатьох-багатьох років од тієї страшної миті...

Зрештою, їм пощастило задрімати на якусь годину, а рано-вранці їх збудив скрегіт автомобільних гальм і гудки. Крізь залізну решітку балкона Сюзен подивилася на вулицю – там щойно зупинилися кілька ваговозів і легкових автомашин з якимись червоними написами. Звідти з криками й сміхом висипали вісім [228] чоловік. Навколо юрмилися галасливі мексіканці.

– Que pasa? * – гукнула Єюзен до якогось хлопчика.

* Що відбувається? (Ісп.)

Він щось прокричав їй у відповідь. Сюзен звернулася до чоловіка:

– Це американці, вони зніматимуть кіно.

– Цікаво, – відгукнувся Уїльям (він саме приймав душ). – Давай подивимось. Я думаю, нам краще сьогодні не виїжджати. Спробуємо приспати пильність Сімса. А заодно й подивимось, як знімають кіно. Кажуть, колись це було цікаве видовище. Нам не зашкодить трохи розважитись.

"Еге, спробуй розважитись", – подумала Сюзен. На якусь хвильку, в яскравому сонячному світлі, Сюзен забула, що десь у готелі, викурюючи, певне, тисячну сигарету, їх чекає той чоловік. Сюзен бачила згори вісьмох галасливих щасливих американців і рантом відчула невгамовне бажання крикнути: "Врятуйте мене, сховайте, допоможіть! Перефарбуйте мені очі й волосся, переодягніть. Допоможіть. Я з дві тисячі сто п'ятдесят п'ятого року!" Але ці слова застряли їй у горлі.

Ні, фірму подорожей у часі обслуговують не дурні: у мозок людини, перш ніж вона вирушить у мандри, вмонтовували психічну блокаду. Людина не могла сказати, звідки вона, не могла розповісти нічого про Майбутнє людям з Минулого. Минуле й Майбутнє повинні бути ізольовані одне від одного. Без такої блокади жодній людині не дозволили б подорожувати вільно по століттях. Майбутнє слід уберегти від будь-яких впливів, що їх міг спричинити [229] той, хто подорожує в Минулому. Хоч би як Сюзен хотіла, вона однаково не спроможна була б розповісти веселим людям там, на майдані, хто вона така і в яку біду потрапила.

– Будемо снідати? – запитав Уїльям. Снідали вони у великій загальній їдальні, де всім подавали однакову страву: яєчню з шинкою. Тут було повно туристів, зайшли й американці, які приїхали знімати кіно. Всі восьмеро – шість чоловіків і дві жінки. Вони перегукувалися, пересміювалися, з гуркотом відсовували стільці. А Сюзен сиділа неподалік і почувала себе поруч із ними затишно й безпечно, вона навіть не злякалась, коли побачила на сходах, що вели у хол, Сімса – він зосереджено попихкував турецькою сигаретою. Звіддаля він привітався з ними, Сюзен кивнула йому і всміхнулася: він нічого їм не зробить, адже тут вісім чоловік з кіно та ще десятків зо два туристів.

– Слухай, це ж актори, – мовив Уїльям. – А що, коли я домовлюся з кимось, – наче це жарт, – щоб вони вдяглися в паш одяг і поїхали звідси в нашому автомобілі так, щоб Сімс не побачив їхніх облич! Якщо їм пощастить обдурити його, ми виграємо кілька годин і втечемо в Мехіко-сіті – хай тоді шукає нас скільки завгодно!

– Гей! – до них нахилився огрядний чоловік, від якого тхнуло вином. – Ви американські туристи? Я ладен вас розцілувати – так мені остогидло дивитися на мексіканців. – Він потис їм обом руки. – Ходімо поснідаємо разом. Нещастя полюбляє велике товариство. Я — Нещастя, оце панночка Нудьга, а це пан і пані Терпіти-не-можемо-Мексіку. Всі ми її терпіти не можемо. Але мусимо тут зробити попередні [230] зйомки для нашого клятого фільму. Решта приїдуть завтра. Моє ім'я Джон Мелтон, я режисер. От диявольська країна! Люди мруть, як мухи, на вулицях похорон за похороном. Ходімо до нашого товариства, розвеселіть нас трохи!

Сюзен і Уїльям засміялися.

– Невже я такий смішний? – спитав Мелтон, звертаючись до всього загалу й ні до кого зокрема.

– Ви просто диво! – Сюзен сіла за їхній стіл.

Сімс пильно стежив за ними з протилежного кутка кімнати. Сюзен скривилася. Сімс рушив до них поміж столиків.

– Пане і пані Трейвіс, – гукнув він ще здаля,— ми, здається, домовлялися поснідати разом?

– Вибачайте, – відповів Уїльям.

– Сідайте, чоловіче, – вигукнув Мелтон.— Друзі моїх друзів – мої друзі.

Сімс сів.

Актори гомоніли всі разом, і під цей галас Сімс тихо промовив:

– Сподіваюся, ви добре спали?

– А ви?

– Я не звик до пружинних матраців, – холодно відказав Сімс. – Але принаймні дечим пощастило себе винагородити. Півночі не спав, перепробував безліч усяких сигарет і різноманітних страв. Вельми дивно й цікаво. Ці давні грішки дають цілу гаму нових відчуттів.

– Не розумію, про що ви кажете, – відповіла Сюзен.

Сімс зареготав.

– Знову прикидаєтесь? Дарма. Хибна тактика. [231]

І те, що ви намагаєтесь бути серед людей, також вас це врятує. Рано чи пізно я заскочу вас без свідків. Я терплячий.

– Послухайте, – втрутився розчервонілий від випитого Молтон. – Цей хлопець, здається, чіпляється до вас?

– Ні, все гаразд.

– Тільки скажіть – і він дістане штурхана під зад. – Мелтон знову почав щось кричати своїм супутникам. А Сімс під галас і сміх вів далі:

– Давайте домовимося. Цілий місяць я вас вистежував, метався за вами з міста до міста, весь учорашній день змарнував, аби вивести вас на чисту воду. Я допоможу вам уникнути покари, якщо ви спокійно підете зі мною й повернетесь до роботи над ультраводневою бомбою.

– Це ж треба, за сніданком – про вчені матерії! – завважив Мелтон, краєчком вуха вловивши останні слова.

– Подумайте, – незворушно вів далі Сімс. – Вам однаково не втекти. Якщо ви мене вб'єте, вас вистежать інші.

– Не доберу, про що ви!

– Облиште! – скипів Сімс. – Подумайте гарненько – й самі збагнете, що ми не можемо дозволити вам утекти. Бо іншим, тим, що залишилися в дві тисячі сто п'ятдесят п'ятому році, може спасти на думку зробити те саме. А нам потрібні люди,

– Щоб брати участь у ваших війнах! – не витримав Уїльям.

– Білле!

– Заспокойся, Сюзен. Поговорімо про його умови. Нам не втекти.

– Чудово, – задоволено промимрив Сімс. – [232] А то справді, така наївність – утікати від своїх безпосередніх обов'язків!

– Який обов'язок! То жах...

– Дурниці. Просто собі війна.

– Слухайте, хлопці, про що це ви? – встряв Мелтон.

Сюзен рада була б розказати йому все. Але, на жаль, вона могла розмовляти лише про загальні речі, отак, як Сімс і Уїльям. Психічна блокада нічого іншого не дозволяла.

– Просто собі війна! – скрушно промовив Уїльям.