Гра в котика-мишки - Сторінка 3

– Півсвіту помирає від проказних бомб!

– Хоч би там як, – зауважив Сімс, – а жителі Майбутнього обурені: ви обоє сховалися тут, так би мовити, на тропічному острові, вони ж летять просто чортові в зуби. Смерть любить смерть, а не життя. Тим, хто помирає, приємно усвідомлювати, що разом з ними помирають і інші. Знати, що не сам ідеш у піч чи в могилу — це все-таки втішно. Всі вони ображені на вас обох, а я – виразник їхньої волі.

– Подивіться на нього! – звернувся Мелтон до своїх приятелів. – Ви бачили такого виразника чужої волі?

– Що довше ви примушуєте мене чекати, то гірше для вас. Ви нам потрібні для роботи над новою бомбою, пане Трейвіс. Якщо повернетеся зразу – ніяких катувань. Якщо ні – однаково примусимо працювати над бомбою, а коли закінчите, випробуємо на вас деякі неприємні новинки.

– Маю пропозицію, – сказав Уїльям. – Я повернуся з вами за умови, що моя дружина, жива й неушкоджена, залишиться тут, далеко від тієї війни.

Сімс замислився. [233]

– Гаразд. Зустрінемося на майдані через десять хвилин. Я сяду у вашу машину. Відвезете мене кудись за місто, де нема людей. Я потурбуюсь, щоб Машина часу забрала нас там.

– Білле! – Сюзен схопила чоловіка за руку. Він озирнувся.

– Не сперечайся. Все вирішено. – І додав, повернувшись до Сімса: – Ще одне. Цієї ночі ви могли забратися до нашої кімнати й викрасти нас. Чому ж не зробили цього?

– Що, коли сказати – я розважався? – ліниво відповів Сімс, смокчучи чергову сигару.— Такий приємний перепочинок, південне сонце, екзотика – дуже прикро все це покидати. Жаль відмовлятися від вина й сигарет. Дуже жаль! Отже, за десять хвилин на майдані. Ваша дружина буде у цілковитій безпеці й житиме тут, скільки їй заманеться. Прощайтеся.

Сімс підвівся й вийшов.

– Полотном дорога, пане Хвалько! – заволав услід йому Мелтон. – Еге, та тут хтось плаче! Хіба можна плакати за сніданком? Га?

Рівно о дев'ятій із чвертю Сюзен стояла на балконі свого номера й дивилася вниз, на майдан. Там, на маленькій бронзовій лавочці тонкої роботи, сидів Сімс, поклавши ногу на ногу, штани його були бездоганно випрасувані. Він відкусив кінчик нової сигари й смачно затягнувся димом.

Сюзен почула гуркіт двигуна: з гаража, що стояв у далекому кінці брукованої вулиці, виїхав Уїльям, машина повільно покотилася вниз схилом. Вона поступово набирала швидкість – тридцять миль на годину, сорок, п'ятдесят. З-під коліс навсібіч порскали кури. [234]

Сімс зняв білу панаму, витер хусточкою почервоніле чоло, знов одягнув панаму – і тут побачив машину.

Вона мчала просто на майдан зі швидкістю шістдесят миль на годину.

– Білле! – скрикнула Сюзен.

Машина з гуркотом ударилась об край тротуару, підскочила й помчала кахляною доріжкою до позеленілої від часу лавочки. Сімс випустив сигару, заверещав, відчайдушно замахав руками – і машина врізалася в нього. Сімс злетів угору, вгору... потім униз, униз... і тіло, наче неоковирний клубок ганчір'я, вдарилося об бруківку.

Автомобіль з розбитим переднім колесом зупинився на протилежному кінці майдану. Звідусюди збігалися люди. Сюзен зайшла до кімнати й щільно причинила балконні двері.

Опівдні вони попідруч, обоє бліді, спускалися по сходах мерії.

– Adios, senor, – гукнув їм навздогін мер міста.— Adios, senora*

* До побачення, сеньйоре, до побачення, сеньйоро (ісп.).

Вони зупинилися на майдані, люди ще розглядали плями крові на плитах.

– Тебе викликатимуть ще? – запитала Сюзен.

– Ні, все з'ясовано. Нещасний випадок. Машина раптово перестала слухатися керма. Я навіть пролив сльозу перед ними. Бог свідок, я мусив якось відвести душу. Не міг стриматися. Не хотів я його вбивати. Ніколи в житті я нікого не хотів убивати.

– Тебе не судитимуть?

– Ні, хотіли були, але передумали. Я їх переконав. [235] Молі повірили. Це був нещасний випадок, і край.

– Куди ми поїдемо? В Мехіко-сіті? В Уру-анан?

– Машина у ремонтній майстерні. Відремонтують десь о четвертій. Тоді й гайнемо звідси.

– А за нами не буде погоні? Ти вважаєш, Сімс працював сам?

– Не знаю. Думаю, ми їх випередимо. Коли вони підійшли до свого готелю, звідти саме висипали актори. Мелтон, хмурячи чоло, поквапився до них.

– Гей, я вже чув, що скоїлось. Кепські справи! Але тепер усе гаразд? Хочете трохи розважитися? Ми тут знімаємо натуру на вулиці. Хочете подивитися? Ласкаво прошу. Ходімо, це вам піде на користь.

І вони пішли.

Поки камеру готували до зйомки, Трейвіси стояли на бруківці. Сгозен дивилася на далеку дорогу, що збігала з гір, на шосе, що вело до Акапулько, до моря, повз піраміди, звалища й селища, де будинки з жовтої, синьої, червоної глини і всюди пломеніють квіти бугенвілії. Сю-лен дивилася й думала: ми поїдемо по цих дорогах, ми будемо завжди серед людей, на базарі, у вітальні, платитимемо поліцаям, аби вони охороняли наш сон, замикатимемося на подвійні замки, а головне – завжди будемо на людях, ніколи більше не лишатимемось на самоті, і занждії буде страшно, що перший-ліпший перехожий — це ще один Сімс. І ніколи ми не будемо впевнені, що обдурили Розшук, збили зі сліду. І завжди там, у далекому Майбутньому, тільки іі чекатимуть, коли пас схоплять, повернуть, спалять пас бомбами, згноять [236] Жахливими хворобами; чекатиме поліція, аби примусити нас, мов дресированих песиків, крутитися, вертітися, скакати через обруч. І все життя ми тікатимемо від погоні, і ніколи не зупинимось перепочити, і ніколи не матимемо спокійного сну.

Навколо юрмилися роззяви, витріщивши очі на зйомки фільму, а Сюзен пильно вдивлялася в юрбу та в прилеглі до майдану вулички.

– Побачила когось підозрілого?

– Ні. Котра година?

– Третя. Машина, певне, майже готова.

Пробні зйомки закінчилися. Була за п'ятнадцять хвилин четверта година пополудні. Гуртом, жваво балакаючи, всі рушили до готелю. Біля гаража Уїльям затримався. Вийшов звідти стурбований.

– Машина буде готова о шостій, – повідомив він.

– Але ж не пізніше?

– Ні, не хвилюйся.

У вестибюлі вони огледілися – чи нема ще самотніх подорожніх на зразок Сімса, які щойно вийшли з перукарні й від них занадто тхне одеколоном, таких, що смалять одну сигарету за другою, але вестибюль був порожній. Коли піднімалися сходами, Мелтон сказав:

– Ну й важкий видався день! І довгий! Не завадило б хильнути чого-небудь, мартіні чи пива. Згода? А ви, друзі?

– А чого ж, можна.

Усе товариство ввалилося до Мелтона в номер, і почалася гулянка.

– Стеж за часом, – мовив Уїльям до Сюзен. "Час, – подумала Сюзен. – Якби ж ми його

мали, той час! Як гарно було б просидіти цілий довгий літній день на майдані, ні про що не [238] думаючи, нічим не турбуючись, підставивши обличчя й руки сонцю, заплющити очі й усміхатися під лагідним теплом... РІе рухатися, тільки спати, солодко, затишно, безтурботно у щедрому промінні мексіканського сонця..." Мелтон відкоркував пляшку шампанського.

– За ваше здоров'я, прекрасна леді! – сказав він до Сюзен, піднімаючи келих. – Ви така вродлива, що могли б зніматися в кіно. Я навіть можу зняти вас для проби.

Сюзен засміялася.

– А справді,-вів далі Мелтон. – Ви чарівна жінка. Чого доброго, ще зроблю з вас кінозірку.

– І візьмете мене в Голлівуд?

– Авжеж, чого вам скніти в цій клятій Мексіці!

Сюзен глянула на Уїльяма, той повів бровою й кивнув. Це означало перемінити місце, оточення, одяг, може, навіть ім'я; і подорожувати в товаристві, вісім супутників – надійний захист від будь-якої загрози з Майбутнього.

– Звучить вельми привабливо, – сказала Сюзен.

Вона смакувала шампанське, день поволі спливав, вечірка вирувала, і Сюзен вперше за багато років відчувала себе безпечно, затишно, була справді щаслива.

– А для якого фільму підійшла б моя дружина? – запитав Уїльям, знову наповнюючи келих.

Мелтон зміряв Сюзен поглядом, ніби оцінюючи. Розмови стихли, всі прислухалися.

– Я міг би зробити пригодницький фільм, — почав Мелтон. – Повість про подружжя, приміром, як-от ви двоє.

– Кажіть далі. [239]

– Можи, щось про війну, – вів далі режисер, піднісши келих і розглядаючи вино проти сонця.

Сюзен і Уїльям мовчки чекали.

– Може, про чоловіка і жінку, – вони живуть у маленькому будиночку на скромній вуличці у... скажімо, дві тисячі сто п'ятдесят п'ятому році, – казав Мелтоп. – Звичайно, ви розумієте, все це імпровізація. Так ось, це подружжя зіткнулося з страхіттями війни – ультраводневі бомби, військова цензура, смерть, – і вони (в цьому вся сіль!) – утікають у Минуле, їх переслідує чоловік, він здається їм втіленням зла, а насправді той чоловік лише намагається нагадати їм про їхній обов'язок.

Уїльям впустив келих на долівку.

– Наше подружжя шукає притулку в товаристві кіноакторів, до яких відчуває довіру. ІЦо більше людей, то безпечніше, думають вони.

Сюзен обм'якла, почала сповзати з крісла. Всі невідривно дивилися на режисера. Він ковг-нув ще шампанського.

– Яке чудове вино! Так ось, наше подружжя, очевидно, не розуміє, що воно потрібне Майбутньому. Особливо чоловік – від нього залежить успіх роботи по створенню металу для пової бомби. Отож Шукачі – назвемо їх так – не шкодують ні сил, ні витрат, аби вистежити чоловіка й жінку, захопити їх і приставити додому, а для цього їх треба заскочити зненацька, коли не буде свідків, у номері готелю. Тут хитра стратегія. Шукачі діють поодинці або групами, скажімо, з восьми чоловік. Чи так, чи так, а вони своє зроблять. Чудовий фільм може вийти, га, Сюзен? Чи не так, Білле? – і він допив вино. [240]

Сюзен сиділа нерухомо, втупившись перед себе поглядом.

– Вип'ємо ще? – запропонував Мелтон.

Уїльям вихопив револьвер і тричі вистрілив – хтось із чоловіків упав, решта накинулися на Уїльяма. Сюзен відчайдушно закричала. Чиясь рука затисла їй рота. Револьвер валявся па підлозі, а Уїльям борсався в руках чоловіків, які міцно тримали його.

Мелтон стояв на тому самому місці, по його пальцях цебеніла кров.

– Прошу вас, – холодно мовив він, – не погіршуйте свого становища.

Хтось загрюкав у двері.

– Відчиніть!

– Це керуючий готелем, – сухо мовив Мелтон. Тоді підвів голову й наказав своїм: – До роботи! Швидко!

– Впустіть мене! Я викличу поліцію!

– Він зараз вдереться сюди, – сказав Мелтон.— Мерщій!

З'явилася камера. З неї вирвався промінь голубуватого світла, швидко оббіг кімнату. Потім він поширшав, і супутники Мелтона один по одному почали зникати.

– Мерщій!

За мить до того як зникнути, Сюзен глянула у вікно – там був зелений лужок, бузкові, жовті, блакитні, червоні стіни; струменіла, наче річка, бруківка; серед обпечених сонцем пагорбів їхав селянин на осликові; хлопчик пив апельсиновий сік.