Гробниці Атуану - Сторінка 9

У кабиці палахкотіло полум'я, по даху періщила злива, а за дверима репетував Манан:

— Ага! Половинку мені, половинку!..

СВІТЛО В ПІДЗЕМЕЛЛІ

На початку зими не стало Тар. Улітку жриця заслабла на якусь страшну хворобу. Вона й перше була худою, а недуга остаточно висотала її. Завжди неговірка, під час хвороби Тар узагалі майже ні з ким не спілкувалася. Лише іноді, коли випадала нагода посидіти віч-на-віч, жриця бесідувала з Архою. Одначе перед самою смертю вона перестала озиватися і до своєї вихованки. Коли Тар померла, Арха довго не могла змиритися з утратою. Адже небіжчиця була жінкою хоч і суворою, але не жорстокою, і Арха по-своєму любила її.

Тепер залишилася тільки Косіль.

Нова Верховна Жриця Богобратів мала прибути з Авабата навесні, тож наразі влада над Гробницями належала Арсі та Косіль. Тлуста жриця Богокороля ставилася до Архи з показною шанобою, називала дівчину Повелителькою і ладна була виконати будь-який її наказ. Однак Арха зареклася керувати Косіль, хоч і мала на це право. Дівчина усвідомлювала, що наразі їй ще бракує сили для того, щоб гідно протистояти прихованій неприязні улесливої товстухи.

Відтоді як у розмові з Пенте Арха усвідомила дріб'язкову неспроможність культу Богокороля, вона вже не так боялася Косіль і почала краще розуміти її вчинки. Загалом у ставленні Косіль до богів не було й крихти щирої віри та побожності. По суті, вона шанувала тільки владу. А позаяк король Карґаду мав необмежену владу, то, власне, лише йому й служила жриця, ані на мить не сумніваючись у всемогутності Богокороля. Натомість Могильні брили були для неї безглуздим нагромадженням каміння, а Гробниці Атуану — вогкими підземними норами, які хоч і наганяли жах, проте стояли пусткою. Словом, якби випала зручна нагода, то Косіль би залюбки зневажила Безіменних і звела зі світу Єдину Жрицю.

Утім, усвідомивши це, Арха не злякалася. Якоюсь мірою силу духу їй допомогла зберегти Тар. Перш ніж хвороба скувала вуста жриці, вона просила, щоб Арха відвідувала її бодай раз на тиждень. Недужа докладно розказувала дівчині про діяння Богокороля та його попередників, про життя в Авабаті — Єдина Жриця просто мусила знати все це. Одначе те, про що розповідала Тар, не завжди свідчило на користь Богокороля та його вельмож. Крім того, іноді жриця ділилася споминами про своє життя, згадувала якісь подробиці про Арху Колишню. А вряди-годи обережно натякала на ті злигодні та труднощі, з якими може зустрітися Арха Теперішня. І хоча Тар жодного разу не називала імені Косіль, проте Арха й так усе розуміла з півслова. Адже вона протягом одинадцяти років була сумлінною ученицею мовчазної жриці.

Після похорону Тар і завершення жалобних обрядів Арха почала уникати Косіль. Щовечора дівчина, незважаючи на пізній час, пробиралася у келію за Троном, відчиняла ляду і по сходах спускалась у темряву. І вдень, і вночі (у підземеллі це не мало значення) вона вперто вивчала свої володіння. Крім жриць та їхніх найближчих слуг, до священного Підмогилля не міг зайти ніхто — гнів Безіменних одразу спопелив би такого напасника. Натомість про Лабіринт не згадувалося у жодній із тутешніх пересторог. Зрештою, забратися туди можна було лише із Підмогилля, а коли так, то навіщо застерігати мух від тенет павутини?

Отож, Арха нерідко брала із собою Манана, щоб він запам'ятовував дорогу до Лабіринту. Старого не надто радували ці підземні мандрівки, проте він мусив коритися. Арха також подбала про те, щоб і слуги Косіль — Дюбі та Уато — вивчили дорогу до Кайданної темниці і вміли вибратися із підземелля. Знати більше їм було зась, тому Арха ніколи не брала стражників до Лабіринту. Вона не хотіла, щоб іще хтось, окрім безмежно відданого їй Манана, знав про ті потаємні тунелі, які належали лише Єдиній Жриці. Арха заповзялася вивчити весь Лабіринт. Вона провела під землею майже всю осінь, блукаючи його нескінченними переходами, і все одно в Лабіринті ще були місця, де не ступала її нога. Дівчину дуже втомлювало вивчення заплутаної павутини тунелів. У неї боліли ноги, а голова паморочилася від невпинної лічби поворотів і переходів, що залишалися позаду. Підземний Лабіринт пронизував кам'яну твердь, наче вулиці величезного міста. Він, без сумніву, викликав захват, і все ж його було збудовано передусім для того, щоби виснажити і приголомшити кожного чужинця, котрий потрапить у підземелля. Навіть Арха, зрештою, прийшла до думки, що Лабіринт — це просто величезна пастка.

Що довше тяглася зима, то ґрунтовніше обстежувала дівчина саму Тронну Залу, її вівтарі й алькови за ними; кімнати зі скринями та ящиками; переходи і горища; порожнечу під склепінням, що аж кишіла кажанами; підвали і тайники під підвалами, за якими починалася темрява тунелів.

Її одяг просяк сухими пахощами мускусу[5], що, пролежавши у залізній скрині майже вісім століть, розсипався на порох. До чола Архи пристала липка чорна павутина, а сама юна жриця годинами колінкувала, розглядаючи витончене різьблення на кедровій скриньці, яку ще в сиву давнину якийсь король подарував Безіменним Силам Гробниць. На порепаній від часу дерев'яній поверхні було зображено й самого короля — його крихітна штивна[6] постать стриміла біля входу до вирізьбленої на скриньці Тронної Зали з пласким склепінням і колонадою сходів. Була там і Єдина Жриця, яка вдихала з бронзової таці дурман-зілля і щось віщувала чи радила королеві з вищербленим носом. Обличчя жриці було надто дрібним, щоби придивитися до його рис, але Арсі здалося, що вона бачить себе. "Цікаво, — подумала вона, — що ж почув отой носатий король? І чи потішили його слова жриці?"

У Тронній Залі не бракувало тихих, усамітнених місць, де Арха залюбки проводила час. Їй подобалося бувати на горищі над шатнею[7] у задній частині Зали. Там зберігалися старовинний одяг і церемоніальні шати, які потрапили сюди ще тоді, коли вклонитися Гробницям Атуану приходили великі королі та вожді, визнаючи священну перевагу Безіменних над собою і над цілим світом. Іноді доньки цих коронованих осіб одягали білі шовкові сукні, оздоблені топазами й аметистами, і танцювали разом із Жрицею Гробниць. В одній із келій стояли низенькі різьблені столики зі слонової кістки, на яких було зображено такий танок, а також вождів і королів, які юрмилися поза стінами Тронної Зали. У давнину, як і тепер, чоловікам було заборонено заходити у Храм. Натомість принцеси, вбравшись у білі єдвабні шати, могли танцювати поряд із Архою, яка і тоді, й тепер зодягалася в сутану з чорного домотканого полотна. Дівчина любила милуватися тонкою і приємною на дотик тканиною, яка вже настільки зітліла від часу, що з неї навіть пообсипалися самоцвіти. Запах, який ширився від цих скринь, був зовсім не схожим на аромат фіміаму, в якому потопали Гробниці. Той запах був свіжішим, ніжнішим і сповненим життям.

Арха могла провести у скарбниці цілісіньку ніч, знічев'я перебираючи те, що зберігалося у скринях, — роздивлялася іржаву зброю та химерні шпичаки на шоломах, милувалася самоцвітами, бронзовими, срібними та золотими прикрасами.

Крізь шпари у черепиці пробивалося тьмяне сяйво зірок або сіявся сніг — холодний, наче ті зотлілі шовки, що перетворювалися на порох від дотику руки. Лупаючи жовтими очима і зовсім не зважаючи на Арху, на кроквах під самим дахом сиділи сови.

Якось наприкінці зими, коли в Залі стояв лютий холод, Арха серед ночі прийшла до ляди[8] за Троном і, легко ступаючи по сходах, спустилася під землю. Дівчина чудово знала дорогу, що провадила до Підмогилля. У цьому тунелі Арха ніколи не запалювала світла. Тут вона завжди гасила ліхтар, коли присвічувала собі під ногами, прямуючи до Лабіринту. За роки, проведені у Храмі, Арха ніколи не бачила Підмогилля. От і тепер вона погасила свічку й, анітрохи не сповільнюючи ходи, пірнула у темряву, як риба у воду. Влітку у підземеллі не відчувалася спека, а взимку не допікав мороз. Тут завжди було прохолодно і доволі сухо. Вгорі, над землею, дужі студені вітри ганяли сніг пустельними просторами, а тут — ні вітрів, ні холоду, ні зими. У підземеллі ніколи нічого не змінювалося, тут владарювали мертва тиша та непроглядний морок.

Арха йшла до Карбованої Зали. Вряди-годи вона навідувалася сюди, щоби подивитися на настінні зображення, які вихоплювало з пітьми полум'я свічки. Невідомий митець викарбував тут постаті крилатих людей із великими ясними очима. Більше ніде у Гробницях не було такого карбування. Арха вважала, що різьбяр зобразив душі проклятих, яким уже не судилося відродитися до життя.

Карбована Зала знаходилась у Лабіринті, і щоби потрапити до неї, потрібно було перейти через печеру під Гробницями. Арха вже рушила вперед похилим тунелем, як раптом пітьму прорізав ледь помітний сірий промінь. То був кволий відблиск далекого світла!

Спочатку дівчині здалося, що у неї мерехтить в очах, як це часом буває в непроглядній темряві. Вона заплющила очі — сірий проблиск зник, розплющила — з'явився знову!

Арха зупинилася, мов укопана. Ледь помітний, та все ж видимий промінь, і де?! Там, де має панувати лише темрява! Вона ступила ще кілька кроків уперед, махнула рукою в напрямку майже непомітного сірого світла — і побачила помах своєї руки!

Дівчина рушила далі. Незбагненне сіре світло у самісінькому серці пітьми вразило жрицю настільки, що у неї в цю мить не було ні думок, ні страху. Арха у своїх чорних шатах тихо ступала босими ногами по кам'яній підлозі. Перед останнім поворотом коридору вона зупинилась, а тоді поволі, дуже поволі ступила останній крок, озирнулась і...

Вона ще ніколи не бачила того, що нараз постало перед її очима, хоч і прожила тисячу життів. Увочевидь, ця величезна склепінчаста печера, глибоко захована під могильним камінням, з'явилася тут завдяки Безіменним Силам Землі — людям таке було би не до снаги. Навколо іскрився гірський кришталь, по високих пілястрах та стрімких колонах, вирізьблених з білого вапняку підземними водами, чіпкою лозою стелилися витончені візерунки. Зачарована побаченим, вона раптом подумала, що перед нею — діамантовий палац, величний храм із аметисту та кришталю, яскиня, у якій світло здолало споконвічну темряву.

Диво це було породжене світлом, хоч і не яскравим, але сліпучим для очей, що звикли до пітьми.