Гробниці Атуану - Сторінка 10

То було лагідне сяйво, схоже на болотяний вогник. Воно повільно рухалося у темряві, викрешуючи тисячі іскор із коштовного склепіння та відкидаючи химерні тіні на стіни печери.

Вогник горів на вершечку дерев'яної палиці, проте не чадів і не обвуглював її. Палицю тримав невідомий чоловік — сяйво на мить вихопило з темряви його обличчя. Арха завмерла, а чужинець і далі неквапно ходив по величезній печері, ніби чогось шукаючи. Він зазирав за різьблені кам'яні ґрати, обстежував коридори, що відгалужувалися від Підмогилля, але не заходив до жодного з них. А жриця непорушно стояла в темному закуті тунелю та чекала.

Чи не найважчим для Архи було усвідомлення того, що перед нею — незнайома людина. Адже їй майже не доводилося бачити чужинців. Спершу вона подумала, що це хтось зі стражників або якийсь простолюдин із тих, котрі живуть за стіною та служать Гробницям — пастух, раб чи ремісник. Мабуть, він прийшов сюди, сподіваючись щось поцупити зі скарбниць Безіменних.

Злодій! Блюзнір! Святотатець! Слова ці повільно зринули у пам'яті Архи. Перед нею був чоловік, а жоден чоловік не мав права ступити на священну землю Безіменних, щоби не осквернити її. І все ж цей смертний прийшов сюди, у цю печеру, яка була серцем Гробниць. Він проник у Підмогилля! І насмілився запалити світло там, де це було суворо заборонено, де від сотворіння світу нічого не порушувало пітьми! Чому ж його не покарав гнів Безіменних?

Тепер чоловік стояв і дивився на тверду грудкувату долівку, яку, вочевидь, нещодавно перекопали — кам'янистий ґрунт на тому місці ще не влежався. Там поховали отих трьох бранців із Авабата. Безіменні поглинули їх, чому ж вони не покарають чужинця? Чого вони чекають? Де їхня всемогутня влада, де їхній громовий голос?!

— Згинь! Геть звідси! Геть! — раптом несамовито заволала Арха. Застугоніла, заверещала у відповідь луна. Здалося навіть, що обличчя чужинця, який прожогом обернувся до жриці, начебто аж розпливлося від сили того крику. Арха та незнайомець на якусь мить зустрілися поглядами, і враз світло згасло. Щезла вся пишнота, й у печері знову запанувала наповнена мертвою тишею сліпа темрява.

Чари світла розвіялися, й Арха знову змогла тверезо думати. Було ясно, що злодій дістався до Підмогилля через Невільницький вхід у червоній скелі, тож саме туди він і тікатиме. Легко та безгучно, як тихокрила сова, Арха минула печеру й увійшла у тунель, який прямував до Невільницького входу. Тут вона зауважила, що знадвору не долинає ані найменший протяг. Отже, двері зачинені! Тепер звідси немає виходу — злодій потрапив у пастку!

Однак Арха розуміла й те, що в тунелі чужинця вже не було. Так близько, у такому тісному місці Арха відчула би його подих, вловила би його тепло та серцебиття. Але в тунелі нікого не було. Вона насторожилася. Куди ж він подівся?

Пітьма, немов чорна пов'язка, тиснула на повіки. На власні очі побачивши Підмогилля, Арха була вражена, ба навіть ошелешена. Досі вона знала його лише на дотик, а ще могла зорієнтуватися за порухом прохолодного повітря у темряві. Арха ніколи не бачила Підмогилля, і загадкова велич цього місця відкрилася перед нею у всій красі, ще таємничішій, аніж темрява.

Арха непевно ступала вперед. Вона йшла вздовж стіни, що тяглася ліворуч від неї. Біля входу в тунель, що вів до Лабіринту, жриця зупинилася та прислухалася, а тоді тихо поклала долоню на мур і відчула слабке дрижання кам'яних брил. Прохолодне повітря підземелля наповнював чужий дух. То були пахощі дикої шавлії, що росте на безлюдних пагорбах навколо Гробниць.

Арха повільно рушила назустріч запахові. Пройшовши кількадесят кроків, вона почула ходу незнайомця. Він ступав майже так само тихо, як і Арха, але йому вочевидь бракувало впевненості. Раптом до її вух долинув невиразний шум — здається, чужинець спіткнувся об нерівну долівку і мало не впав. Але в ту ж мить усе стихло. Арха трохи зачекала, а тоді рушила далі, пучками пальців обмацуючи стіну праворуч. Невдовзі вона натрапила на вмуровану металеву штабу[9], зупинилася і, ставши навшпиньки, дотяглася до шорсткого залізного руків'я, що стриміло зі стіни. А відтак щосили шарпнула важіль униз. Спочатку почувся жахливий скрегіт, а потім щось брязнуло. Звідкись жбухнуло снопом синіх іскор. Немов сварячись між собою, звуки відлунювали у темряві тунелю. Арха простягнула руку і намацала перед собою вищерблену поверхню залізних дверей.

Дівчина глибоко вдихнула і, тримаючись правої стіни тунелю, неквапом подалася до ляди у Тронній Залі. Вона йшла тихо і сторожко, хоча тепер у цьому вже не було потреби. Арха спіймала злодія, адже двері, через які він пройшов, були єдиним входом і виходом з Лабіринту. Вони не відмикалися зсередини. Тож тепер чужинець опинився у пастці, з якої йому було не вибратися.

Арха повагом проминула Трон і увійшла до колонної зали. Перед наповненою жаром бронзовою чашею, що стояла на високій тринозі, жриця повернула і рушила до семи східців, що вели до Трону. Вона ступила на першу сходинку, вклякнула і припала чолом до холодного брудного мармуру, засміченого мишачими кістками, що їх із-під склепіння понакидали мисливі сови.

— Пробачте мені, що я бачила, як розвіялася ваша темрява, — пошепки благала Арха. — Даруйте, що бачила наругу над вашими могилами. Але я помщуся за вас! О, мої Повелителі, небавом смерть оддасть зловмисника вам у руки, і душа його ніколи не відродиться!

Проте навіть у цю мить перед очима Архи бриніло мерехтливе сяйво, світло життя, що кільчилося у володіннях смерті. Її гризла лише одна думка: "Як дивно все це було, як дивно..." Згадуючи те, що сталось у Підмогиллі, вона чомусь не відчувала ні гніву, ні жаху.

— І що я маю сказати Косіль? — запитала себе Арха, коли вийшла надвір і закуталась у плащ, ховаючись від поривів північного вітру. Трохи подумавши, відповіла: — А нічого! Ще не час... Адже я — Володарка Лабіринту. Богокороля це не стосується. Я розповім їй про все, щойно приготуюся до страти нечестивця. Але як же мені звести його зі світу? Треба буде покликати Косіль — хай подивиться, як він конатиме. Адже вона просто обожнює смерть. Цікаво, що шукав той чужинець? Може, він несповна розуму? І як він взагалі потрапив до підземелля? Ключі від ляди і Невільницького входу є лише у нас із Косіль. Мабуть, все-таки через Невільницький вхід. Але ж ті двері міг відчинити хіба що чаклун... Чаклун?!..

Арха зупинилася, хоча вітер мало не збивав її з ніг.

"Так, це — чарівник, чаклун із Внутрішніх земель, він шукає амулет Ерет-Акбе!"

І думка ця раптом видалася їй настільки урочою та знадливою, що Арху аж у жар кинуло. Дівчина зареготала. Її оточувало безмовне темне пустище. Шаленів пронизливий вітер. У Великому Домі всі давно вже поснули. Легкий, невидимий у темряві сніг звивався над землею, підхоплений вітром.

"Якщо він завдяки чарам знайшов вхід серед бурих скель, то, либонь, зуміє відчинити й інші двері! І я не зможу йому завадити!"

На якусь мить Арха оторопіла від цієї думки, але небавом знов опанувала себе. Так, це Безіменні дозволили чужинцеві увійти. Чому б і ні, зрештою? Він все одно не зміг би їм зашкодити. То чи варто боятися злодія, який не може втекти з місця крадіжки? Втім, якщо незнайомець спромігся так далеко зайти, то він, звісно, володіє неабиякими чарами, знаннями та силою. Але далі його чекає жорстоке розчарування! Жоден смертний не годен змагатися із Безіменними, суперечити волі Тих, що сидять на Порожньому Троні.

Щоби переконатися у слушності своїх думок, Арха подалася до Малого Дому. На ґанку спав Манан, закутавшись у плащ і стару вовняну ковдру, що правила йому за зимову постіль. Арха тихо, щоб не розбудити слугу, увійшла до будинку. У закуті порожньої зали вона навпомацки відімкнула тісну комірчину і довго викрешувала іскри з кременя, допоки врешті не знайшла в підлозі потрібне місце. Тоді стала навколішки та підважила кам'яну плиту. У шпарині між брилами підлоги дівчина намацала невеликий брудний клапоть грубої тканини. Арха висмикнула віхоть і відсахнулася: просто в обличчя їй ударив промінь світла.

Дівчина обережно зазирнула в отвір. Вона геть забула про оте мерехтливе сяйво, яке випромінювала палиця чужинця. Їй кортіло лише упевнитися, що злодій і досі в підземеллі. Отож, хоч Арха й не сподівалася наразитися на світло, проте незнайомець був саме там, де вона й гадала — у Лабіринті, просто під потайним отвором, перед залізними дверима, які вона за ним зачинила.

Чаклун стояв, тримаючи у руці довгу палицю, на вершечку якої горів чарівний вогник. Чужинець був зодягнений по-зимовому, немовби мандрівник або прочанин. На ньому був короткий важкий плащ, шкіряна куртка, вовняні підколінниці та шнуровані черевики. До наплечника була приторочена баклажка з водою, а на поясі висів ніж у піхвах. Чоловік стояв непорушно і щось обмірковував.

Згодом він повагом підняв патерицю і спрямував її осяйну верхівку на двері, яких Арха зі свого сховку, щоправда, не бачила. Тепер світло на кінці палиці стало трохи яскравішим і насиченішим. Чоловік голосно заговорив. Його мова видалася дівчині чудною, та ще дивнішим був глибокий і дзвінкий голос чужинця.

Невдовзі чарівне світло почало тьмяніти. На якусь мить воно й зовсім погасло, і чаклун розчинився у темряві. Але потім у Лабіринті знову спалахнув стійкий блідо-синій вогник. Двері не піддавалися чарам. Підземелля виявилося сильнішим за людську магію.

Чужинець огледівся навколо, не знаючи, що ж робити далі. Тунель, у якому він стояв, мав ліктів зо п'ять завширшки. Від грубої кам'яної долівки до стелі було ліктів дванадцять-п'ятнадцять. Давні мулярі, які звели ці стіни, припасували кам'яні блоки так щільно, що у шпарину між ними не пролізло б і лезо ножа. Стіни сходилися над головою, утворюючи вигнуте дугою склепіння.

Чоловік рушив уперед, і Арха втратила його з поля зору. Світло згасло. Дівчина вже зібралася покласти ганчір'яну затулу на місце і посунути кам'яну плиту, як раптом із отвору знову пробився промінь світла. Чаклун повернувся до дверей. Мабуть, уже збагнув, що вибратися з Лабіринту набагато складніше, ніж заблукати.

Він знову заговорив.

— Емен, — промовив він тихо, а тоді повторив, уже голосніше: — Емен!

Зарипіли двері на залізних завісах і відлуння загриміло під склепінням тунелю.