Груповий портрет з дамою - Сторінка 10

Інші читачі — залежно від ідеологічної платформи— поставлять питання інакше: "Отуди к бісу, що за свиня ця Лені?" Відповідь: зовсім не свиня. Вона лише чекає "справжнього", що ніяк не з'являється; до неї і далі чіпляються хлопці, запрошують її на rendez-vous3 і week end4 за місто, ті запрошення не здаються їй огидними, тільки набридають, навіть найнезграбніші прохання хлопців переспати з ними, часом висловлені досить вульгарно, які вони інколи

2 Щасливий кінець (англ.).

Щаслива ніч (англ.). 4 Побачення (фр.).

Суботній вечір (англ.).

шепочуть їй на вухо, не обурюють її, вона лише хитає головою. Вона любить гарні сукні, плаває, веслує, грає в теніс, міцно спить, а "дивитися, з яким смаком вона їсть свій сніданок, була справжня втіха, їй-богу, втіха. Як вона їла свої дві свіжі булочки, скибочки чорного хліба, некруто зварене яйце, трішки меду й деколи скибочку шинки... І каву, дуже гарячу, з гарячим молоком, майже без цукру... Ні, це все треба бачити, страх як приємно було дивитися, як тій дівчині все смакує" (Марія ван Дорн).

Крім того, вона залюбки ходить у кіно, "щоб спокійно поплакати в темряві" (цитата з Марії ван Дорн). Наприклад, після фільму "Звільнені руки" її обидві хусточки були такі мокрі, що Марія аж злякалася, чи Лені не дістала в кіно нежиті. Щоправда, такі фільми, як "Распутін, демон жінок", чи "Лойтенський хорал", або "Гаряча кров", нітрохи її не зворушували. "Після таких фільмів (Марія ван Дорн) її хусточки не тільки не були мокрі, а навіть здавалося, ніби вони щойно випрасувані". Зате "Дівчина з Фане" викликала в неї сльози, хоч і не стільки, як "Звільнені руки".

На цей час Лені знайомиться ближче зі своїм братом, якого досі бачила дуже рідко; він був на два роки старший за неї, і його ще восьмирічним віддали до інтернату, де він пробув одинадцять років. Здебільшого навіть канікул він не марнував: його возили до Італії, Франції, Англії, Австрії чи до Іспанії, бо батькам дуже хотілося зробити з сина те, що з нього й зробили—"по-справжньому освіченого юнака". Знову ж таки за М. в. Д., мати молодого Генріха Груйтена вважала "своє середовище надто вульгарним"; сама вихована й навчена черницями у Франції, вона все життя зберегла "певну вразливість, часом трохи перебільшену" і хотіла, видно, прищепити цю рису й синові. Наскільки ми змогли з'ясувати, їй це вдалося. Тепер нам доведеться ненадовго звернути свою увагу на цього Генріха Груйтена, що цілих дванадцять років існував далеко від сім'ї, мов якийсь дух, майже бог, такий собі гібрид молодого Гете й молодого Вінкельмана з домішкою Новаліса, і лише зрідка — за одинадцять років десь чотири рази — з'являвся вдома. Лені досі знала тільки, що він "такий милий, такий страшенно милий і такий добрий". Як бачимо, відомості дуже скупі й непевні, все одно що про святе причастя; навіть М. в. Д. може про нього сказати не набагато більше ("дуже освічений, дуже витончений, але не гордий, анітрохи не гордий"). Отже, через небалакучість Лені й необізнаність М. в. Д. єдиним свідком не духовного звання залишається Маргрет, що бачила Генріха тільки двічі легально, обидва рази 1939 року — и запрошували на каву до Груйтенів,— і один раз, 1940 року, нелегально: досить холодного квітневого вечора, перед тим як Генріха, вже танкіста, послали завойовувати Данію для згадуваного вище німецького райху. Авт. признається, що почуває себе збентеженим, змальовуючи обставини, за яких він дещо дізнався про Генріха від цієї майже п'ятдесятирічної, хворої на сифіліс жінки. Всі слова Маргрет передруковано точно з магнітофонної стрічки, а не наведено з пам'яті. Отже, насамперед така обставина: Маргрет пойняв екстаз, на її обличчі (вже досить спотвореному) з'явився по-дитячому зворушений вираз, коли вона зразу ж сказала: "Так, я кохала його. Кохала". На запитання, чи він її також кохав, Маргрет похитала головою, не заперечно, а скоріше з сумнівом, і вже напевне без ображеної міни — авт. ладен потвердити це під присягою. "У нього, щоб ви знали, було м'яке волосся і ясні очі, і він був... ну, як би його сказати... був шляхетний, саме так, шляхетний. Він навіть не здогадувався, скільки в ньому чару, задля нього я буквально пішла б на панель, їй-богу, пішла б, щоб він міг читати свої книжки і... не знаю, що він ще робив... оглядати церкви, розучувати хорали, слухати музику... вчити латинську, грецьку чи архітектуру... Авжеж, чисто Лені, тільки темніший, і я його кохала. Двічі мене запрошували до них на каву, і я там бачила його — це було в серпні тридцять дев'ятого, а сьомого квітня сорокового він мені зателефонував... Я була вже одружена, якраз тоді підхопила собі одного багатого типа... Він зателефонував, і я миттю помчала до нього у Фленсбург, а як приїхала, то виявилося, що відпустки заборонено. А надворі холодно — я приїхала туди восьмого. їх уже запхали в якусь школу, і вночі вони мали йти далі — а може, летіти літаком чи плисти пароплавом, я вже не знаю. Головне, що відпустки заборонено. Ніхто не знав і досі не знає, що я була там. Ні Лені, ні їхні батьки, ніхто. Він махнув рукою на всі заборони і таки вийшов до мене. Спустився по стіні з дівчачого клозету на шкільне подвір'я. Номера в готелі не знайшлося, кімнати десь у людей також. Тільки якийсь бар був відчинений, ми зайшли туди, і одна дівчина запропонувала нам свою кімнату. Ми віддали їй усе, що мали: я двісті марок і перстень 3 Рубіном, а він сто двадцять і золотий портсигар. Він мене кохав, я кохала його — і нам було начхати, що кругом справжнісінький бордель. Так, мені начхати, сто разів начхати. (Авт. двічі уважно прослухав стрічку, аби переконатися, що Маргрет справді двічі вжила теперішній час: "Мені начхати, сто разів начхати". Об'єктивний висновок: теперішній час). Ну от, а незабаром після того він загинув. Яке божевільне, безглузде марнотратство". На питання, чому вона вжила таке дивне в цій ситуації слово—"марнотратство", Маргрет відповіла буквально ось що (передрук з магнітофонної стрічки): "Ну , ви самі подумайте: вся його освіта, вся його врода, його чоловіча снага... йому ж було двадцять років, скільки ми ще любилися б, могли б любитися, і не в такому борделі, а на природі, коли потеплішало б ... І все це так безглуздо пропало, по-моєму, це марнотратство".

Маргрет, Лені і М. в Д. просто молилися на Генріха Г., тому авт. і в цьому випадку довелося шукати об'єктивнішої інформації; він її одержав тільки від двох священиків-єзуїтів з пергаментною шкірою. Обом їм за сімдесят років, обидва в однакових редакційних кімнатах, аж сизих від диму з їхніх люльок, вичитували рукописи, хоч і для двох різних часописів, але на ту саму тему ("Де вихід — зліва чи справа?"), один француз, другий німець (а можливо, й швейцарець), перший посивілий блондин, другий посивілий брюнет; обидва мудрі, доброзичливі, хитрі, людяні; обидва на запитання авт. вигукнули: "А, Груйтен, Генріх!" (буквально те саме, ті самі слова, так само складені в речення, навіть паузи між словами ті самі, бо француз також розмовляв німецькою мовою), обидва відклали свої люльки, відхилились на спинки стільців, відсунули рукописи, похитали головами, тоді покивали, ніби щось згадуючи, глибоко зітхнули й почали розповідати; тут кінчається цілковита й починається тільки часткова тотожність. Оскільки авт. одного добродія розшукав у Римі, а другого поблизу Фрайбурга, довелося телефоном з чималої відстані домовлятися про термін зустрічі і не обійшлося без чималих видатків, про які треба сказати, що, врешті, вони не виправдали себе, коли не брати до уваги "чисто людської цінності" таких зустрічей, але її, либонь, можна було осягнути й дешевшим коштом. Бо обидва добродії тільки додавали ореола покійному Генріхові Г. Один добродій, француз, сказав: "То був щирий німець, справжній німець і такий шляхетний". Другий мовив: "Він був такий шляхетний, дуже шляхетний і справжній німець". Щоб спростити звіт, називатимемо цих добродіїв, поки вони ще будуть нам потрібні, ініціалами Є. (єзуїт) І і Є. II. Є. І: "Такого розумного й обдарованого учня в нас більше не було за цілих двадцять п'ять років".

Є ІГ "За цілих двадцять вісім років у нас більше не було такого обдарованого й розумного вихованця". Є. І: "То був другий Клейст". Є. II: "То був другий Гельдерлін". Є. І:"Ми ніколи навіть не пробували намовляти його до духовного сану". Є. II: "Спроб намовити його вступити в орден ніколи не було", в. І: "Це було б просто марнотратство". Є. II: "Навіть капітул ордену був проти цього". Коли авт. спитав про оцінки Генріха Груйтена, Є. І сказав: "Суцільні п'ятірки, навіть із фізкультури, і то не якісь там вимучені. Але всі його вчителі боялися тієї хвилини, коли йому довелося б вибирати собі фах". Є. II: "Звичайно, свідоцтво було дуже добре, згори донизу самі п'ятірки. Але що з нього вийшло б? Ми всі боялися за нього!" Є. І: "Чи дипломат, чи міністр, чи архітектор, чи вчений-юрист, але в усіх випадках він був би поетом". Є. II: "Великий учений, великий митець, великий... ну, а поетом він став би в усіх випадках". Є. І: "Тільки для одного він напевне не годився: для служби в армії. Шкода було б марнувати для цього такий талант". Є. II: "Тільки не солдат, це було не для нього". Є. І: "А він став солдатом". Є.ІІ: "А вони зробили з нього солдата".

З'ясовано, що цей Генріх, діставши довідку про освіту, яку величають атестатом зрілості, за період з квітня 1939 до кінця серпня того ж таки року мав дуже небагато можливостей застосувати свої знання, а може, й не хотів їх застосовувати. Разом зі своїм двоюрідним братом він відбував службу, відому під скромною назвою "імперська трудова повинність", і від травня 1939 року йому часом давали відпустку з 13.00 у суботу до 24.00 у неділю; з тих дарованих йому тридцяти п'яти годин на тиждень він вісім годин загалом проводив у поїзді, а решту — двадцять сім — використовував на те, щоб піти з сестрою і двоюрідним братом на танці, трохи пограти в теніс, кілька разів попоїсти в родинному колі, десь чотири чи п'ять годин поспати і години зо дві чи зо три посперечатися з батьком, що ладен був зробити для сина все, буквально все — і зробив би,— щоб урятувати його від того випробування, відомого в Німеччині під назвою "військової повинності", яке на нього чекало,— та Генріх не захотів.