Гум-гам

- Євген Велтистов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Євген ВЕЛТИСТОВ

ГУМ-ГАМ

ГРА РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ

"Р-РАЗ!"

Ця історія розпочалася тоді, коли Максим побачив на вулиці коня. А точніше, удосвіта, коли прокинувся кіт Рич і заходився тихо й настирливо нявчати біля зачинених дверей.

А найточніше — о п'ятій годині тридцять хвилин сонячного недільного ранку, коли Максим підвів голову з подушки і глянув на будильника.

Максим хутко вдягнувся, відчинив двері, разом з Ричем спустився у двір.

Кіт шмигнув у кущі, а Максим побіг через двір на вулицю чатувати на білого коня.

Учора він пройшов повз Максима, високий, вузькомордий, сильний, і його білий хвіст, що розгойдувався у такт ході, мало не хльоснув хлопчака по обличчю. Максим цього не помітив. Він дивився, як міліціонер, поважно сидячи на коні, міцно натягував вуздечку, начебто кінь міг поскакати аж під хмари. Тож коли вони від'їхали далеченько і дорога повернула до річки, Максимові на хвилину здалося, що білий кінь стрибнув з кручі й пливе в чистому повітрі. То був не просто кінь, то був скакун, якого не часто зустрінеш у великому місті.

Лягаючи спати, Максим вирішив прокинутися разом із сонцем, коли вершник на білому коні їде на чергування. Певно, через те йому й снилося, як він скаче високо над дахами, над деревами, над річкою, — снилося доти, доки не розбудив його кіт Рич.

Максим біг через газони, повз клумби та кущі, але так і не добіг до білого коня. Повернувши за ріг, він почув слова, які змусили б зупинитися будь-якого хлопця.

— Ти хочеш зі мною погратися?

"Погратися?"

Максим озирнувся: хто це запитує? Але нікого не побачив.

— Хочеш зі мною погратися? — повторив той самий голос звідкись ізгори.

Балкони порожні, вікна зовсім тихі — будинок ще не прокинувся. Але там, поряд із дахом, Максим розгледів таке, від чого закляк на місці з піднятою головою.

Там, біля даху, висіла коротка драбина, а по ній ліз чоловік у червоному костюмі й касці. Побачивши його, Максим зрадів: пожежник! І здивувався: куди він лізе — ні вогню, ні диму! Та й драбина якась чудна, зовсім не пожежна. Драбина висіла просто так, ні за що не тримаючись, висіла чи стояла в повітрі. А чоловік у касці сміливо ліз угору і промовляв ті самі слова: "Ти хочеш зі мною погратися?" Не до Максима, ні, а до когось іще — напевно, до голуба, що сидів на карнизі.

А ще вище, над голубом, над дахом і драбиною, заплутався в дротах паперовий змій, і до нього, звичайно, підіймався червоний верхолаз. Ось він добрався до кінця драбини, простягнув руку до змія, але не дістав. Тоді він нахилився і спритно перевернув драбину так, що верхній щабель, на якому він стояв, став нижнім, а нижній — верхнім. І знову поліз.

Розплутавши нитки, верхолаз засміявся й помахав змієм. Голуб злякано зірвався з карниза і, тріпочучи крильми, полетів.

— Дурненький птах! Не розуміє, — весело промовив верхолаз, спускаючись по щаблях.

Він легко перевертав у повітрі драбину, яка ні за що не трималася. Зіскочив на траву біля Максима і, помітивши його, простяг змія:

— Що це за хвостатий літун?

— Як що? Змій, — трохи розгублено відповів Максим, розглядаючи незнайомого.

— Змій, — промовив той урочисто і всміхнувся : — Цей змій повинен цікаво зміїтися.

Максим побачив, що перед ним хлопчик. Якийсь дивакуватий хлопчик. Він був вищий і старший за Максима. Не набагато вищий, не набагато, мабуть, і старший. Але на вигляд був майже дорослий. Очевидно, через свій костюм. Тугий червоний костюм нагадував космічний скафандр. На голові в так незвично вдягненого хлопчика був шолом, що виблискував на сонці.

Максима здивувало обличчя незнайомого: блакитне, мовби нафарбоване, воно здавалося дуже сумним, навіть коли той всміхався.

Хлопчик у шоломі вхопив змія за хвіст, покрутив над головою і вигукнув:

— Ану зміїсь!

Поки він одривав змієві хвоста, Максим торкнувся до драбини, що стояла на землі й не падала.

— Як вона ловко перевертається! — із задоволенням сказав Максим.

— Дрібниці, — махнув рукою власник драбини. — Вилазиш нагору й перевертаєш.

Послухавшись, Максим став на нижній щабель і, втративши рівновагу, гепнувся разом з хисткою драбиною.

— Зрозуміло, — мовив Максим і зашкутильгав геть, потираючи коліно.

— Стривай! — почув він за спиною голос, схожий на зітхання. — Глянь, це зовсім просто.

Максим обернувся.

Драбина витяглася в повітрі, а незнайомий уже притупував ногою нагорі.

Аж тільки тепер Максим здогадався, хто цей хлопчина, який стояв на верхньому щаблі з розкинутими руками. Певна річ, ніякий він не космонавт, а справжнісінький циркач. Гімнаст або акробат, а може, навіть учень клоуна. Максим бачив таких сміливих хлопців на цирковій виставі. Вони й на руках ходять, і спритно видираються на гладеньку жердину, та ще й роблять який-небудь химерний перекид, що називається дуже весело: флік-фляк. Ну хто, як не артист — навіть коли він хлопчик, — мастить собі обличчя синьою фарбою! Хто, як не акробат, тренується вранці надворі, балансуючи на хисткій драбині!

Звичайно, усі ці фокуси з драбиною, що сама перевертається, — ніщо інше, як спритність і тренування.

— Як тебе звуть? — запитав згори акробат у хлопчика.

— Максим.

— Мак... сим... — повторив акробат. — Максим... Я зватиму тебе Максим. Не дивуйся, мені треба звикнути до твого імені... Я забув тобі сказати, Максиме, як треба злазити на мою драбину...

— Як?

— А ти допоможеш мені зміїти цього змія? "Чого він придурюється?! — обурився подумки Максим. — Начебто ніколи не бачив паперового змія!.." А вголос сказав:

— Гаразд, допоможу.

Циркач умить спустився вниз, зашепотів на вухо Максимові:

— Коли ставиш драбину, скажи тільки одне слово: "Р-раз!" — і вона не впаде. І потім так само: "Р-раз!" — і перевертай. Все!

Дарма, що Максимові сподобалося оте хвацьке "р-раз!", він зареготав од щирого серця. Ну й жартун!

Акробат чомусь образився.

— Ти мені не віриш, — зітхнувши, мовив він.

— Вірю, — весело відповів Максим. — Раз! — і ґуля на лобі. Ти он шолома нап'яв і повітрям надувся, можеш собі падати скільки хочеш.

— Ти мені не віриш, Максиме. —Блакитнолиций дивився на Максима сумними очима, і Максим перестав посміхатися, вражений з того, як незвично звучало його ім'я. — Навіщо я пробивався крізь космос, шукав цю планету... цей двір... цього змія?.. Навіщо?.. — вів далі блакитнолиций. — Я так шукав тебе, Максиме...

Він сів прямо на землю у своєму прекрасному скафандрі й похилив голову, увінчану сріблястим шоломом, — сумний хлопчик з далекої зірки...

Максим подумав: "Якби я прилетів з іншої планети і раптом дуже засмутився, я також сів би прямо на землю й почав говорити таким ображеним голосом".

— Ніхто, ніхто не хоче зі мною гратися... — бурмотів зоряний хлопчик. — Звичайно, це здається занадто простим: раз — і ти не падаєш... Але ж будь-яка гра починається, коли кажуть: "Раз, два, три!" Так заведено на всіх планетах, і на моїй теж. Дурнувата драбина, вона впала через те, що я забув сказати їй "Р-раз!".

Максим підступив ближче.

— Я вірю тобі, —сказав він, а сам подумав, вдивляючись у блакитне обличчя: "Певно, він не жартує". — Нумо лишень запускати змія або гратися в драбину — як ти хочеш. Але для змія потрібні міцні нитки.

Хлопчик підхопився.

— Нитки? Чудово! За хвилину будуть нитки. Фіть — і готово, я принесу їх. Чекай!

Він дістав з кишені синій камінь — надзвичайно блискучий кристал з багатьма гранями, що розсипали на всі боки сліпучі промені, наче то було кишенькове сонце. Сині кола закружляли Максимові в очах: усе навколо змінилося, затремтіло, поблакитніло.

— Ану відійди, Максиме! — пролунав гучний голос. Максим позадкував. — Так, трохи далі... Ще далі! А то фіть — і полетиш зі мною... Зараз тут буде космічна пустота, і я в неї ступлю. Р-раз! — і я вдома...

— Як тебе звуть? Як тебе звуть? — загукав Максим. Синій камінь не просто здивував його, він вірив кожному слову хлопчика і дуже шкодував, що так скоро розлучається з ним.

— Гум! — крикнув у відповідь зоряний хлопчик. — Я кажу "гум" — і ступаю в космос, як у відчинені двері. Я кажу "гам" — і я вже вдома...

І він підкинув кишенькове сонце над головою. Закрутилися спиці невидимого колеса, і маленька постать у скафандрі опинилася всередині прозорої кулі. Куля збільшувалася, переливалася всіма барвами, відбиваючи хистке кругле небо, незвично круглий двір, круглі вікна, круглі дахи, Максима, який застиг на місці, захоплений і переляканий.

Дз-ззз-знн-н-н!.. Куля лопнула, вибухнула з легкістю мильної бульбашки. Космічний мандрівник зник, немовби розтав у повітрі, і в глибокій тиші долинули до Максима останні його слова: "Мене... звуть... гм... гм..."

— Мене звуть Гум... гам... — тихо повторив Максим. — Гум... гам!.. — Йому подобалося це ім'я: Гум-гам — таємниче слово. Космічний грім у космічній порожнечі: Гум-гам!..

Максим гайнув туди, де щойно лопнула куля. Ніякої космічної діри, в яку увійшов хлопчик у скафандрі, не було й близько. Лежала на траві забута драбина та паперовий змій.

Максим узяв драбину, підняв її на витягнутих руках, прошепотів:

— Р-раз... — і опустив руки.

Йому здалося, що в цю мить двір відсунувся вдалину і в усьому світі лишилися тільки він та драбина.

Драбина не впала. Вона повисла в ранковому повітрі.

Тоді він ударив долонею по нижньому щаблю, і драбина безшумно перевернулася. Навіть підстрибнувши, Максим не міг дістати рукою до щабля. Яка ж бо слухняна драбина! Та на такій драбині не те що до даху — до Місяця легко добратися.

— Тепер ти будеш гратися? — пролунав у нього за спиною тихий голос.

— Гум-гам! — Максим підскочив від радості, побачивши знайоме обличчя. — Глянь, вона висить! — з гордістю показав він на драбину.

— Я ж казав: це дуже слухняна драбина, досить лише скомандувати. Ось нитки.

— Чого це ти вирядився, як на карнавал? — зауважив Максим, оглянувши космічного мандрівника.

Його новий приятель був одягнений зовсім інакше, ніж кілька хвилин тому: на ньому був костюм з візерунком із золотистих стріл. Щоправда, цей скафандр такий же тугий, як і попередній. Груди в зоряного гінця випиналися колесом. Можна було подумати, що це відомий мотогонщик у начищеному шоломі.

— Встиг переодягнутися, — недбало мовив Гум-гам. — У мене є шафа-одягальня. Автоматична. За одну секунду вдягає.

— Чудово! — видихнув Максим і ляснув долонею по пружному плечу.