Гум-гам - Сторінка 5

А пояснити, який зв'язок існує між котом, жовтим кошеням та рудим мамонтом, Митін ніяк не міг.

Він зітхнув, узяв викрутку й знову заходився вставляти замок, раз по раз озираючись через плече й буркочучи: "Чого це діти розбігалися?.."

На всіх сходах того вечора було чути легенькі кроки. На всіх поверхах перед дітьми самі по собі відчинялися двері. У всіх дверях шепотіли, дзвеніли, наспівували, бубоніли, мурмотіли, шелестіли, насвистували замкові щілини:

"Тра-та-та, тра-та-та, починається гра..."

"Там, на третім поверсі, кошенятко сіре..."

"Тринь-бринь-бриньки, гратись нам не ліньки..."

"П'ять та п'ять — іди стрибать..."

"Уві сні ти граєш, а як — і сам не знаєш..."

"Перед тим, як лягти спати, не забудьте політати..."

"Тра-та..."

Ці дзвони, шепотіння, бурмотіння чули ті, для кого співали замкові щілини, ті, перед ким від цього часу самі по собі відчинялися двері, ті, хто прокидається вночі, коли в дворі тужливо загавкає собака чи занявкає на східцях самотнє кошеня...

ТЕПЛОХІДНА ГРАВЕНЦІЯ

Ви вмієте гратися в теплоходи? У справжні, звичайно, а не в іграшкові. Ні? Що ж, напевне, ще не всі діти уміють гратися в теплоходи... Максим, Мишко та Сергій теж не вміли, аж поки не здибали Зайчика. Цього хлопчика звати Петьком, а прізвище його — Зайчиков, і він такий білоголовий, пухнастий, що так і кортить звати його Зайчиком.

Зайчик ходив по двору й чіплявся до дітей:

— Я не знаю, що мені робити.

— А що ти хочеш? — спитав його Максим.

— Нічого не хочу, —тихим голосом відповів Зайчик.

Він казав правду. Ще лежачи в ліжку, Зайчик подумав, що сьогодні не хоче нічого. І він никав по кімнатах, відмовившись від сніданку, а бабуся питала: "Чому ти не знаходиш собі місця?" Потім Зайчик блукав по двору і скаржився:

— Я не знаходжу собі місця.

— Я питаю тебе не про місце, — сказав Максим. — У що ти хочеш гратися?

— Ах, гратися... — зітхнув Зайчик. — У теплоходи.

— У теплоходи? — здивувався Мишко. — Як це в теплоходи?

— Ну ясно як. Сідаєш і їдеш...

Зайчик вирішив розповісти, як він учора з мамою й татком катався на теплоході, як виблискувала на сонці річка, як гув гудок: "У-у-у-у", але побачив чудного чоловіка з блакитним обличчям. Спершу Зайчик навіть злякався, та блакитнолиций підморгнув йому і вигукнув:

— Чудова гра! У теплоходи-хвилеходи! Гарна сьогодні днина...

— Гум-гаме! — Мишко, Сергій і Максим зраділи зустрічі. — Пограємося в теплоходи, Гум-гаме? Он що Еигадав Зайчик.

— Я радий з тобою познайомитися, Зайчику, — привітно мовив Гум-гам. — У таку спеку гратися в теплоходи цікавіше, ніж вилежуватися на хмарині.

Зайчик, звичайно, не зрозумів, як можна вилежуватися на якійсь там хмарині, але йому було приємно, що тепер він знайомий з мандрівником, про котрого весь двір говорив.

А Гум-гам ходив по доріжці, обмірковуючи Зайчикову гру. Він неначе зібрався вже на прогулянку. На ньому був шолом особливої форми — як мексіканський капелюх.

— Вода, вітерець і швидкі теплоходи, — бурмотів Гум-гам під ніс. — Ану, — він підняв руку, — кличте кращих ігрунів, усіх, хто в цю хвилину ріє може жити без теплоходів!

Залунали в дворі голоси:

— Друзі, сюди! Покатаємося на теплоходах.

— Хутчій! Хто ще?

— Тебе не беремо, ти ще маленька. Ось не реви, бабуся додому зажене!

— А ти дуже великий, іди вчи арифметику.

— Ну, всі?

— Гум-гам чекає!

— Хто?

— Гум-гам! Той самий, не бачиш, чи що?

— Гайда, друзі!

Голоси продзвеніли вулицею, полинули над річкою, і з зеленого косогору скотився барвистий клубок бантиків, сукенок, курточок, тюбетейок.

Діти озираються на Гум-гама, підсміюються, перешіптуються :

— Який він блакитний... А капелюх... от сміхота... Це він повідмикав усі двері... Трик-трак — ось так. А хто він? Марсіанин? А я думав... А він зовсім як ти...

— Ану тихіше! — спиняв Максим. — Що тут особливого: людина з космосу... В них усі такі блакитні від загару. Побачите самі, що він уміє! Тільки цур не питати нічого.

— Гум-гам... Гум-гам... Он він який! — шелестять голоси.

Веселий і кумедний, у своєму крислатому капелюсі, він дуже подобається дітям.

— Дехто гадає, що найголовніше для прогулянки на теплоході — це купити квитка, — каже Максим.

— А що ж?

— Найголовніше, — підхопив Гум-гам, — знайти такий теплохід, щоб він умів теплоходитись.

— Сюди! — гукає Зайчик. — Уже близько пристань.

Коло пристані завмер білий теплохід. На палубі жодної людини. День відпочинку для річників — понеділок: усі накаталися у вихідний.

Капітан, який сумовито розглядав палубу, пожвавішав. Він висунувся до пояса з рубки, гукнув до Гум-гама:

— Товаришу вожатий, у вас екскурсія? Куди поїдемо? До бухти Радості чи до Забутої бухти?

Гум-гам здивовано звів брови.

— Екскурсія? Г-гм... — Здавалося, Гум-гам зніяковів, що його прийняли за вожатого. Але вже наступної хвилини він безтурботно махнув рукою: — Це гравенція, капітане, хіба еи не бачите?.. Ми попливемо до будь-якої бухти, куди ви тільки захочете нас одвезти.

— Гравенція, гравенція! — підхопили діти.

— Тоді пливемо до Забутої, —вирішив капітан. — Вахтовий! Посадка!

Діти з Гум-гамом зійшли на палубу.

Капітан увімкнув дизеля. Зашипіла вода. Теплохід плавно відчалив од пристані, коротко й владно прогудівши: "Уу-у!"

— Чуєте? — зрадів Зайчик. — Він кричить: "Іду!"

— Що він кричить? — спитала дівчинка з червоним бантом. — Я не чула.

— Доведеться повторити, — сказав Гум-гам. — Слухайте всі. Р-раз!

І теплохід загув. Ні, він не загув, вірі несподівано заспівав хрипким басом:

Іду-іду, дітей везу-у...

Діти засміялися.

Капітан на мить завмер біля штурвала, прислухаючись. Він, здається, й не натискав на кнопку, а теплохід гув, та ще й дивно якось. Капітан подумав, дав гудок і почув:

Іду-іду, я гратись хочу-у...

— Найголовніше, коли пливеш теплоходом, — це бути в жартівливому настрої, — говорив Гум-гам. — Я чув немало історій про те, як кораблі сідали на мілину тільки через те, що везли засмучених пасажирів... Гей, Зайчику, ти, здається, хотів гратися в теплохід, — нагадав Гум-гам.

Зайчик підхопився, простяг руку:

— Їдьмо туди, під міст. Переженемо всі машини на березі!

— Усім посідати на лавочки! — наказав Гум-гам.

Діти повсідалися на палубі. Максим замислився: "Як же Гум-гам змусить гратися теплохід? Його ж веде капітан..."

А теплохід рвонувся на середину річки. Тут він плавно повернув і, розрізаючи носом воду, пірнув під міст. А коли виринув, пасажири зразу помітили, яка велика швидкість: будинки-гіганти обабіч річки швидко пливли назад, навіть машини, що мчали по набережній, не встигали за теплоходом, а хмари й поготів були тихоходами. Відступили, розсунулися кам'яні береги річки, тепер вони виднілися вдалині. Летів, квапився теплохід, відпливав од міста — туди, до далеких земних берегів. І хрипко скрикував, звеселяючи посажирів:

Іду-іду, гуляти хочу-у...

"Гуляй, гуляй, — думав собі капітан. — Ось розберу я твого мотора, тоді ти в мене погуляєш".

З мотором щось сталося. Хоч як зменшував капітан швидкість, нічого не виходило. Занурившись аж по груди у воду, теплохід не хотів зупинятися, не слухався керма. І капітан, міцно тримаючи штурвал, стежив за тим, щоб не зіткнутися з якимсь човном та не сісти з розгону на мілину.

Вони пропливали повз останню міську пристань. Коло причалу стояли з похмуро обвислими прапорами порожні теплоходи.

— Чого вони тут стоять? — промовив Максим, звертаючись до Гум-гама. — Нехай теж гуляють!

— Нехай гуляють, нехай теплоходяться, — охоче погодився Гум-гам і клацнув пальцем: — Р-раз!

Такого ревища зроду ще не чула тиха пристань. З будки вискочив переляканий черговий. Він протирав очі, не розуміючи, що робиться на річці.

Десять теплоходів, разом заревівши, пообривали причальні канати та й попливли униз за течією. Вони не просто пливли, а доганяли один одного, кружляли на місці, кидалися врозтіч, немов затіяли гру в доганялки. А попереду мчав білий, весь у шумовинні теплохід, і з його палуби махали дитячі руки й линув дружний сміх. Черговий розгублено дивився на всю оцю чехарду. Нараз він згадав, що на жодному теплоході немає екіпажу. Черговий зірвався з місця і, оглядаючись на річку, побіг дзвонити, бити тривогу.

Цей дзвінок перервав важливу нараду. Капітани та їхні помічники повскакували до автобуса і за півгодини були на пристані. Вони побачили свої теплоходи, що мирно дрімали біля причалу. Черговий, заїкаючись, розповів, що теплоходи повернулися самі, так само, як і відпливли. Хоча черговий і клявся, що каже правду, капітани не вірили жодному його слову. І все-таки тут щось сталося: канати пообривані, трапи попадали у воду... Та й дісталося ж роззяві-черговому!..

А Гум-гам затіяв нову гру. Білий дизельний теплохід переслідував прудку горду "Ракету". Перший побачив її Зайчик і голосно загукав, показуючи пальцем. Від "Ракети", що мчала на підводних крилах, тягнувся на воді довгий сріблястий слід, і по тому сліду наздоганяв її звичайний теплохід. З капітанської рубки "Ракети" махали червоним прапором : попереду було небезпечне місце — залізничний міст, під яким двом теплоходам роз'їхатися неможливо. Але теплохід не зменшував швидкості, він наздоганяв "Ракету" і при цьому гудів на всю річку:

Іду-іду, літати хочу...

Капітан теплохода був у відчаї. Він ясно бачив гарну корму "Ракети", в яку вони за хвилину вріжуться. Та корма раптом стала опускатися вниз, наче "Ракета" тонула, а теплохід, навпаки, задирав ніс.

Капітан глянув у бічне вікно. Що таке? Його теплохід, на якому він проплавав одинадцять років, вискочив з води, перелетів через міст і, плюхнувшись знов у річку, здійнявши фонтани бризок, плив далі.

Аж тут капітан по-справжньому перелякався, але не за себе, не за корабель — за пасажирів. А що, як хтось із них упав за борт?

Капітан заходився швидко рахувати дитячі голівки.

Хлопчики та дівчатка вкупі з вожатим сиділи на палубі, мокрі від голови до ніг, трохи перелякані, але щасливі.

— Так їй і треба, отій "Ракеті"! — кричав Максим. — Хай знає: нас не випередиш!

— Ура, перегнали! — галасувала палуба. — Уперед, швидкоходе, летючий теплоходе!

Максим з гордістю глянув на свого друга: тепер усі пересвідчилися, що Гум-гам уміє гратися. Мабуть, у світі мільйони теплоходів, але тільки один з них став летючим. Розчервонівшись від пережитого хвилювання, Максим силкувався збагнути, що за чудесне перевтілення сталося з ним хвилину тому.