Гум-гам - Сторінка 2

- Євген Велтистов -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Долоня відскочила, як від м'яча.

— Можна обійтися й без скафандра, — вів далі космічний мандрівник. — Але в скафандрі почуваєшся безпечніше.

— Скажи, а хіба можна отак швидко пролетіти космос? І без ніякої ракети? Як це в тебе виходить? Ти сказав: космічна порожнеча. Я її не бачив. Була куля, і вона лопнула. Я нічого не збагнув.

Гум-гам щось пробурчав з-під шолома, зморщився і одразу став схожий на сердитого діда.

Хлопчик злякався: чи не скривдив він товариша?

— Не звертай уваги, — заспокоїв його Гум-гам. — Від запитань у мене завжди тріщить голова... Ти бачив, я беру камінь подорожувань і ступаю, наче до іншої кімнати. Р-раз! — і я на своїй планеті.

— Виходить, твоя планета зовсім близько?

— Не думаю, що близько. Вона десь там. — Гум-гам показав пальцем угору.

— А до Антарктиди з твоїм каменем можна потрапити? — схвильовано допитувався Максим.

— Куди тільки захочеш, на будь-яку зірку, — буркотливо відповів Гум-гам. Було помітно, що йому неприємно чути ці запитання.

— Антарктида — не зірка, — замислено сказав Максим. — Догадався! — вигукнув він, прояснівши. — Твій камінь пробиває відстані, розумієш? Наскрізь!.. Наприклад, піді мною живуть Сергійко й Мишко. Коли вони мені потрібні, я біжу коридором, спускаюся східцями, стукаю в двері. А я ж міг би за одну секунду провалитися до них крізь підлогу.

— Якщо Сергій і Мишко уміють зміїти змія, я приймаю їх до гри, — перебив Гум-гам і докірливо глянув на товариша. — Я приніс нитки всього за одну хвилину, а говоримо ми про цю дрібницю цілісіньку годину.

— Пробач, — зніяковів Максим. — Щось я забалакався. Тримай змія!

Максим розмотав котушку, прив'язав нитку і, попросивши Гум-гама вчасно відпустити змія, кинувся бігти. Спершу змій рвонувся вгору, але потім чиркнув об асфальт і впав.

— Ех, вітру немає! — тупнув ногою Максим. — Якби прив'язати його до велосипеда. А ще краще — до машини.

— Гратися так гратися! — підтримав його приятель. — Машина завжди знайдеться. Я бачив тут неподалік одну вантажну. Прокатаємось на ній!

— На вантажній? — здивувався Максим. — Я не вмію кермувати.

— Пусте, — сказав Гум-гам. — Я теж не вмію.

Максим не здогадувався, яку саме вантажну машину примітив Гум-гам. Та коли вони прийшли на майданчик дитячого садка, хлопчик посміхнувся: знову жарти!.. Дерев'яна вантажна машина з облупленим кузовом — ось на чому пропонував покататися космічний мандрівник.

— Майже сучасна машина, — мовив Гум-гам, насилу впхавши тугий скафандр до тісної кабіни. — Зараз ми її обкатаємо. Сідай!

Максим, ясна річ, не повірив, що вони помчать на якійсь там дитсадківській дерев'янці, але гра є гра. Він примостився з серйозним виглядом на сидінні. І раптом відчув, що воно двигтить і вібрує під ним — це Гум-гам промовив своє хвацьке "р-раз!".

Максим не встиг нічого спитати — машина рвонула з місця, злетіла по косогору та й помчала вулицею.

Ото була швидкість! Вітер шмагав по обличчю, куйовдив волосся, холодив зуби. Максим висунувся з вікна. Колеса шалено крутилися, але звуку не було чути, машина котилася по асфальту, як безшумний золотавий звір. Тільки лопотів позаду прив'язаний до кузова паперовий квадрат.

Удалині миготіли знайомі вивіски: "Аптека", "Фарфор", "Булочна-кондитерська", скакали зовсім поруч одноногі дерева, а коли машина зробила плавний поворот і виїхала на безлюдне шосе, дерева злилися в суцільну стрічку, і попереду росла на очах, наближаючись, вишка трампліна.

Ось уже велетенська вишка пропливла зовсім поруч, така не схожа на себе: величезна, могутня, вперлася залізними лапами в край урвища.

— Тримайся! Збільшую швидкість! — весело гукає Гум-гам.

У своєму сріблястому шоломі він скидався на завзятого гонщика.

— Стій! Колесо відвалилося! — Максим учепився Гум-гамові в лікоть, побачивши, як одлетіло вбік дерев'яне кружало.

— Дрібниці! — Гум-гам навіть не озирнувся. — Доїдемо без колеса. Бачиш, як зміїться наш змій... Тримайся!

Зустрічне легкове таксі різко звернуло вбік і заїхало на газон, хоч маленька дерев'яна вантажна машина й не порушувала правил руху. А Гум-гам не тільки збільшив швидкість, він підняв свою машину в повітря! Добре, що поблизу не було міліціонерів: вони, звичайно, погналися б за чудернацькою машиною. Але навряд чи наздогнали б тепер машину на своїх мотоциклах! Навіть той міліціонер, на білому скакуні.

Приятелі влетіли на подвір'я і приземлилися на дитсадківському майданчику. Якби будинок не спав, така поява Максима і його супутника викликала б чимало розмов. Але ніхто не помітив, як прямо з неба спустилася на траву іграшкова машина, а водій у скафандрі, котрий щойно чудесно правив машиною, відпустив нарешті дерев'яне кермо, міцно-преміцно прибите до кабіни.

— Все! — зітхнув Гум-гам. — Оце був справжній політ змія. Можна було, звісно, їхати й швидше, але я боявся, що машина розвалиться...

Він виліз, крекчучи, з машини, розгладив долонею пом'ятого змія. А Максим, важко дихаючи, кинувся під машину й присвиснув од подиву: вона стояла, спираючись на три колеса.

"У світі мільйон машин, а може, й більше, — мовив до себе Максим. — І всі — на чотирьох колесах. А ми їхали на трьох..."

І він промовив уголос, лежачи на животі:

— Я гадаю, ніхто не помітить, що одне колесо загубилося...

— Пусте, якесь там нещасне колесо, — пролунав глузливий голос Гум-гама. — Наша вантажна машина може їхати без коліс.

— І без мотора? — спитав Максим. Гум-гам закашлявся, пробурчав:

— От завжди так: тільки-но розіграєшся, і... вже тебе ждуть на іншій планеті... Максиме, ти подаруєш мені літаючого змія?

Максим вибрався з-під машини, підійшов до Гум-гама. Будинки оточували їх з усіх боків, немов хотіли побачити, як космічний мандрівник ступить на свою таємничу планету.

— Звичайно, бери, коли він тобі до вподоби, — сказав Максим.

І зоряний хлопчик одразу збагнув, що його приятель засмутився. Він ступив до драбини, що, ледь похитуючись, висіла у повітрі, махнув їй, і драбина слухняно ковзнула йому до рук.

— На. — Гум-гам простягнув драбину другові. — Я гадаю, що вона тобі подобається.

Максим аж засвітився.

— Як тільки захочеш побачити мене, скажи "р-раз!" — і я вмить влізу в космічний скафандр. Чесно кажучи, вдома нудно. А вкупі ми щось та вигадаємо!.. І поклич дітей.

— Покличу, — радісно одказав Максим. — Мої друзі люблять гратися.

— Тільки скажи їм про одну умову...

— Це — "р-раз!"?

— "Р-раз!" — не найголовніше у грі. "Р-раз!" — це тільки початок гри. — Голос Гум-гама звучав стривожено, і Максим насторожився, відчув, що почує якийсь секрет. — Хай вони запам'ятають: не можна питати: як, чого, навіщо...

Максим посміхнувся: тільки й усього! — і простодушно спитав:

— А чого не можна?

Цього разу Гум-гам розгнівався всерйоз.

— Анічого! Анічого! Анічого! — закричав він, махаючи руками. — Чути не можу отого "чого"!

— Не гнівайся, Гум-гаме, — щиро розкаявся Максим. — Я зовсім забув, що від запитань у тебе тріщить голова.

— Я скаженію від дурних запитань, — признався, полагіднівши, Гум-гам. — Я напевно знаю, Максиме, — провадив він пошепки, — що ніяка гра не виходить, коли починаєш правити одне й те саме: що та навіщо... — Гум-гам аж поблакитнішав од хвилювання й озирнувся, вимовивши неприємні для нього слова. — Ти можеш сам пересвідчитися. Вилізь на драбину, почни записувати — і ти одразу ж впадеш на землю.

— Ну ні, — похитав головою Максим. — Я вірю. А друзів попереджу, щоб тримали язика за зубами.

— Ти справжній друг! — палко подякував Гум-гам. — Я відчуваю, що потоваришую з усіма дітьми. Коли, звичайно, ніхто з них не розбовкає. А то почнеться: ох та ах... І знову гра пропала.

— Обійдемося без ябед і задавак, — обіцяв Максим.

Аж ось із кущів вискочив на асфальтову доріжку кіт Рич. Може, він ловив мишей, а може, заховався із переляку, коли дерев'яна машина зірвалася з місця й помчала на вулицю.

— Давай пограємося з моїм Ричем, — прошепотів Максим, бажаючи востаннє перевірити могутність друга.

— Давай!

— Наприклад... — Максим замислився. — Наприклад, може цей кіт стати завбільшки з лаву?

— Може, — сказав Гум-гам.

Максим здригнувся: перед ним стояв великий золотаво-жовтий звір, викапаний лев, тільки іще страшніший. Звір так і застиг з піднесеною лапою, не розуміючи, чого це навколо нього все так зменшилося.

— А ще більший? — тремтячим голосом спитав хазяїн кота. Він був переляканий, але не розгублений. Все-таки перед ним був знайомий звір: дарма що великий, але Рич. — Може він, наприклад, стати як будинок?

— Прошу. — Гум-гам зберігав цілковитий спокій.

Наступної миті будь-який лев видався б кошеням поряд з ікластим, кошлатим чудовиськом. Велетень зорив на дітей зеленими, круглими, наче миски, очима, дивився довго і враз рикнув. То був навіть не лев'ячий рик — свист, ревіння, гуркіт пролунали у дворі, вдарили у вікна будинків: ШПІШ-Ш-РР-РР! Хтозна, що подумали в цю мить напівсонні мешканці будинку?

— Хай він буде маленький! — закричав Максим, затуливши пальцями вуха.

Звір зник. Вони стояли удвох на асфальтовій доріжці.

— Теж мені чудовисько! — презирливо мовив Гум-гам. — Просто величезний кіт. Для такого кота потрібні дуже великі миші.

— Так я його й злякався! — озвався Максим. — Звичайний Рич, тільки дикий... Мабуть, він зміг би побороти й тигра, — додав Максим. — А може, навіть лева.

— Я йду, Максиме, — Гум-гам помахав паперовим змієм. — Бачиш, я вже звик до твого імені. Я вимовляю: Максим!

— До побачення, Гум-гаме!

— У моїй країні не кажуть "до побачення" чи "добрий день", — посміхнувся зоряний хлопчик і жартома насварився пальцем, немов нагадуючи про умову: ні про що не питати. — У нас замість "прощавай" кажуть "не скучай"... Не скучай, Максиме!

— Не скучай, Гум-гаме! — сказав Максим. — Як тільки занудьгую, я гукну тебе.

— Грати — не скучати! — пустотливо підхопив Гум-гам, діставши синій камінь подорожувань, підкинув його над головою й опинився в яскравому балоні.

Максим провів Гум-гама поглядом. Він анітрохи не сумнівався, що його новий друг потрапив на далеку планету, до загадкової країни, де люди не вітаються і не прощаються. Максим узяв на плечі подаровану драбину, доніс її до під'їзду й, озираючись та шепочучи заповітне "р-раз!", змусив драбину стояти. А потім, сопучи, незграбно перекидаючись разом із драбиною, доліз до свого балкона на третьому поверсі, щосили намагаючись не думати про те, чому драбина не падає.

КАРУСЕЛЬНА КАРУСЕЛЬ

Поснідавши, тато запропонував Максимові: — Погуляємо в дворі чи поїдемо до парку — як ти хочеш?

Максим, звісно, хотів вийти в двір, знайти Мишка та Сергія, показати їм свою драбину (він заховав її під канапу).