Хатина дядька Тома - Сторінка 61

А ті двоє грубо потягли Тома геть, хоч він і не чинив ніякого опору.

Розділ XXXIV

ІСТОРІЯ КВАРТЕРОНКИ

Настала ніч. Стогнучи й спливаючи кров'ю, Том лежав у старій занедбаній коморі серед поламаного реманенту, куп негодящої бавовни та іншого мотлоху.

Ніч була вогка й душна, і в густому повітрі роїлися хмари москітів, ще дужче роз'ятрюючи Томові рани, а пекуча жага, що була чи не найстрашнішою мукою, довершувала його нестерпні страждання.

– О боже! Зглянься на мене, дай мені сили все здолати! – у відчаї шепотів він.

Раптом почулася чиясь хода, і в очі йому сяйнуло світло ліхтаря.

– Хто там? Ой, бога ради, дайте хоч ковток води! То була жінка, яку звали Кассі. Вона поставила на

підлогу ліхтар, налила з бутля води і, підвівши Томові голову, дала йому пити. Він пив спрагло, гарячково, спорожняючи кухоль за кухлем.

– Пити – оце все, що тобі треба,– мовила жінка.– Мені не первина носити ночами воду таким бідолахам, як ти.

– Дякую, пані,– обізвався Том, угамувавши спрагу.

– Не називай мене пані! Я така сама жалюгідна невільниця, як і ти. Та де – ще й нікчемніша за тебе! –гірко сказала жінка.– А тепер,– додала вона, притягнувши від дверей невеликий солом'яник і постеливши на ньому змочену холодною водою тонку ряднину,– спробуй, сердего, пересунутись сюди.

Весь у ранах та синцях, Том на превелику силу зрушив з місця. Та коли нарешті ліг на солом'яник, йому одразу полегшало від холоднуватої вологи, що діткнулась його зраненого тіла

Тим часом жінка, що віддавна звикла допомагати жертвам таких от звірячих розправ і знала чимало засобів полегшувати їхні страждання, заходилася прикладати щось до Томових ран, і незабаром біль трохи вщух.–Ну от,– сказала вона, підмощуючи йому під голову замість подушки оберемок бракованої бавовни,– це й усе, що я можу для тебе зробити,

Том подякував їй. Жінка сіла на підлогу і, обхопивши руками коліна, втупила перед себе тужний, похмурий погляд. Чіпець її зсунувся назад, і з під нього облямувавши загадкове скорботне обличчя, вибилися хвилясті й довгі чорні коси.

– Усе даремно, мій бідний друже, нарешті обізвалась вона. – Всі твої поривання марні. Ти тримався хоробро, і правда була за тобою, але все це ні до чого. Отож і не думай боротись. Ти в лабетах диявола, він сильніший за тебе, і ти мусиш скоритися.

Споритися! Чи не те саме нашіптували йому щойно людська слабість і пекучий біль? Том здригнувся. Ця похмура жінка з нестямними очима й сумовитим голосом раптом здалась йому втіленням спокуси, якій він так запекло опирався.

– О боже, боже! простогнав він.– Як я мозку скоритися.

– Марно волати до бога – він нічого не чує– спокійно мовила жінка.– Здається мені, що його ї немає, того бога, а коли навіть є, то він проти нас. Усе проти нас – і небо, й земля.

Почувши її лихі безбожницькі слова, Том заплющив очі й аж здригнувся з жаху.

– Ти ж іще нічого тут не знаєш,– сказала жінка,– а я знаю. Цілих п'ять років прожила я під владою цього чоловіка і ненавиджу його, як самого диявола! Щоб ти знав, це глуха, далека плантація, і на десять миль навколо нема жодної іншої–лиш самі мочарі. Тут нема ні жадної білої людини, що посвідчила б у суді, якщо тебе спалять живцем чи кинуть в окріп, покремсаються на шматки, чи віддадуть на поталу собакам, повісять чи засічуть до смерті. Тут нема ні бога, ні закону, нема нікого, хто зробив би тобі чи будь кому з нас хоч крихту добра. А цей чоловік! Немає в світі такої мерзоти, якої він не здатен вчинити! Коли б я розповіла, що я тут бачила і що знаю, то, мабуть, у багатьох би волосся дибом стало і жижки затрусились. І опиратися марно! Чи ж я сама хотіла жити з ним? Адже я була добропристойна і делікатна. А він?.. О небо, хто він такий? І все ж я прожила з ним п'ять років і проклинала кожну мить цього життя, день і ніч проклинала! А тепер він привіз собі нову, молоденьку – п'ятнадцятилітню дівчину. Вона каже, що Д виховували побожною та благочестивою. Добра господиня навчила її читати біблію" і вона привезла цю біблію сюди... Ет, нехай їй абищо!

І жінка засміялася гірким нестямним сміхом, що моторошною луною розлігся по старій, напівзруйнованій коморі.

Том згорнув руки. Кругом була пітьма й страхіття.

Жінка суворо провадила далі:

– А оті жалюгідні низькі тварі, з якими ти працюєш,– чи варті вони того, щоб ти страждав за них? Та кожен з них зречеться тебе при першій же нагоді! Вони всі підлі й жорстокі один до одного, і ні до чого тобі терпіти муки, щоб урятувати їх від побою.

– Нещасні створіння! – сказав Том.– А що зробило їх жорстокими? І якщо я скорюся, то теж помалу звикну до цього й стану зрештою такий самий, як вони! Ні, ні, пані! Я втратив усе – жінку й дітей, рідний дім і доброго хазяїна, що відпустив би мене на волю, коли б йому судилося прожити ще хоч один тиждень. Усе втратив я на цьому світі... І все ж я не можу стати лихим та бездушним!

– Ой" годі вже,– мовила Кассі.– Не від тебе першого таке чую. А одначе всіх, хто це казав, кінець кінцем зломили й потоптали. Онде й Емелін намагається опиратись, і ти теж... А що це дасть? Ти мусиш скоритися, а ні – то тебе поволі замордують.

– Ну що ж, тоді краще померти! – сказав Том.– Хоч би як повільно вони мене вбивали, а колись я однаково помру, і тоді вже вони нічого мені не заподіють. То нехай буде так!..

Жінка сиділа мовчки, втупивши свої чорні очі в підлогу.

– А може, його правда,– прошепотіла вона сама до себе.– Адже тим, що скорилися, не залишається жодної надії, жоднісінької! Ми живем серед мерзоти й так звикаємо до ненависті інших, що починаємо ненавидіти самих себе! Тоді ми жадаємо смерті, але нам бракує духу вкоротити собі віку. І надії нема. нема, нема!.. А ота дівчина... їй стільки ж років, як було мені... Ось ти бачиш мене тепер,– швидко заговорила вона до Тома,– бачиш, якою я стала. А я ж виросла в розкошах. Найперші мої спогади – як я зовсім маленькою дівчинкою бавилась у пишній вітальні. Мене завжди одягали, як лялечку, і всі, хто мене бачив, аж умлівали наді мною. Вікна вітальні виходили в сад, і в тому саду під апельсиновими деревами я гралася в хованки зі своїми братами й сестрами. Потім мене віддали до монастирської школи, там я вчилася музики, французької мови, рукоділля і ще багато чого А в чотирнадцять років я поїхала на похорон батька Він помер раптово, і коли взялися до його справ, то побачили всього, що він мав, навряд чи вистачить на сплату боргів. Кредитори переписали майно і залічили, туди й мене, бо мати моя була рабиня. Батько все збирався виправити на мене визвільний лист, але так і не встиг, отож мене й оцінили. Я змалечку знала, хто я така, одначе ніколи про це не замислювалась. Та й де було подумати, що цей здоровий і дужий чоловік отак раптом помре! Ще за чотири години до смерті батько почував себе зовсім добре – він став однією з перших жертв холери, що спалахнула тоді в Новому Орлеані.

Наступного дня після похорону його дружина забрала своїх дітей і повернулася до батьків. Я відчувала, що зі мною повелися якось недобре, але до пуття нічого не розуміла. Там був один молодий адвокат, якого лишили залагоджувати справи. Він щодня бував у домі й розмовляв зі мною дуже чемно. Одного разу він привів із собою незнайомого молодика – такого красеня я ще зроду не бачила. Ніколи не забуду того вечора. Ми з ним гуляли в саду. Я почувала себе самотньою і нещасною, а він був такий добрий, такий лагідний до мене! Казав, що бачив мене ще перед тим, як А поїхала до школи, що давно мене кохає і хоче бути моїм другом і захисником. Одне слово, хоч він і не сказав тоді, що заплатив за мене дві тисячі доларів і що я вже належу йому, я радо звірилася на нього," бо покохала його. Покохала! .– повторила вона й на мить спинилася.– О, як я кохала його! І тепер кохаю, і кохатиму довіку! Він був такий вродливий, такий великодушний і благородний! Він оселив мене в прекрасному будинку, я мала слуг, коней, карети, меблі, вбрання. Він купував мені все, що можна купити за гроші, але мені було до того байдуже– мені потрібен був тільки він. Я любила його над усе на світі і, навіть якби хотіла,, ні в чому не могла б йому суперечити.

Лиш одного я бажала – щоб він одружився зі мною. Я думала, що коли він справді кохає мене так,

як каже, і має за дружину, то й сам захоче взяти зі мною шлюб і дати мені волю. Та він переконав мене, що це неможливо, що коли ми будемо вірні одне одному, то воно вже наче шлюб перед богом. І справді – хіба не була я дружиною цьому чоловікові? Хіба не була я йому вірна? Цілих сім років я ловила кожен його погляд і порух, тільки на те й жила, щоб давати йому втіху. А коли він хворів на жовту пропасницю, я три тижні не відходила від нього ні вдень ні вночі – давала ліки, робила все, що було треба. Потім він називав мене своїм добрим ангелом і казав, що я врятувала йому життя.

Ми мали двоє гарних діточок. Перший народився хлопчик, і ми назвали" його Генрі. Він був викапаний батько – такі самі прекрасні очі, високе чоло, буйні кучері,– та й вдачу мав батькову, і розум його. А маленька Еліза, казав батько, була схожа на мене. Він часто називав мене найпершою красунею в Луїзіані й дуже пишався мною та дітьми. Він любив, щоб я чепурила дітей, а тоді катався з нами по місту у відкритій колясці й дуже тішився, коли бачив захоплені погляди перехожих. Та й мені вуха протуркав, переказуючи всі ті похвальні слова, які чув про нас від інших.

Які то були щасливі дні! Мені здавалося, немає в світі людини, щасливішої за мене. Але потім прийшла біда. До Нового Орлеана приїхав його двоюрідний брат, якого він вважав за найпершого друга й ставив над усе. А я, тільки но його побачила, сама не знаю чому вжахнулася. Як наперед угадала, що він принесе нам горе. Тепер вечора миенрі йшов із дому разом з ним і часто вертався десь аж серед ночі. Я не сміла сказати ані слова, бо Генрі був дуже гарячкуватий, і я його боялася. Той брат водив його по картярнях, а Генрі з його вдачею як один раз туди потрапив, то вороття вже не було. Потім той познайомив його з якоюсь іншою жінкою, і я скоро відчула, що він мене розлюбив. Він нічого не казав, але я все бачила, все розуміла – що далі, то більше. Серце моє краялося мукою, але дорікнути йому хоч словом я не могла.