Хатина дядька Тома - Сторінка 63

У каміні стояла жаровня, повна палахкотливого жару: хоч загалом погода була досить тепла, проте в цій. великій кімнаті вечорами завжди відчувалася вогкість і холод; до того ж Легрі потребував огню розкурювати сигари й гріти воду на пунш. Багряний відсвіт жару осявав непривабну картину безладдя: по всій кімнаті були розкидані сідла, вуздечки, всіляка збруя, гарапники, пальта й інша одіж, а серед того розгардіяшу отаборилися собаки, про яких ми вже згадували,– котрому де до вподоби.

Легрі готував собі пунш. Наливаючи в склянку гарячу воду із щербатого чайника з відбитим носком, він бурчав

– Щоб йому добра не було, тому Сембо! Це ж він нацькував мене на нових невільників. А тепер той негр цілий тиждень не зможе вийти в поле, і якраз коли сама робота!

– Атож, отак у тебе все,– обізвався чийсь голос за його кріслом.То була Кассі, що нечутно зайшла до кімнати.

– Ха! Це ти, відьмо! То ти вернулася?

– Еге ж,– холодно мовила вона,– вернулася, щоб поставити на своєму.

– Брешеш, бісова шкапо! Я свого слова не поламаю. Або шануйся, або забирайся до селища й живи та роби, як усі.

– Та я б рада жити в найбруднішій халупі, ніж бути в тебе під п'ятою! – сказала жінка.

– Хоч так, хоч так, а ти однаково в мене під п'ятою,– промовив Легрі, дико вискалившись на неї.– Отож утішся, люба, сідай но мені на коліна та послухай розумної поради,– додав він, поклавши руку їй на стан.

– Гляди, Саймоне Легрі! – вигукнула жінка, дико зблиснувши очима, і в погляді її майнув страхітливий безтямний вогонь.– Ага, злякався, Саймоне! – зловтішно докинула вона.– І недаремної Начувайся, бо в мені сидить сам сатана!

Останні слова вона просичала йому в самісіньке вухо.

– Іди геть! Ти таки справді сатана, щоб я пропав! – сказав Легрі, відпихаючи її від себе й стривожено дивлячись на неї.– А зрештою, Кассі,– заговорив він знову,– чому б нам з тобою не бути друзями, як колись?

– Як колись!..– гірко проказала вона й замовкла. В душі її збурився цілий вир почуттів і давлючим клубком підступив до горла, заважаючи говорити.

Як і більшість сильних, палких жінок, що можуть дати собі раду з найгрубішим чоловіком, Кассі завжди мала деякий вплив на Легрі. Та останнім часом, доведена до розпачу принизливим становищем невільниці, вона ставала дедалі неспокійніша й дражливіша. Іноді її дражливість оберталася шаленими вибухами люті, і це дуже страхало Легрі, бо він, як і всі грубі й темні натури, відчував сліпий жах перед божевільними. Коли Легрі привіз у дім Емелін, в зболілому серці Кассі знову спалахнули пригаслі жарини жіночої ніжності, і вона заступилася за дівчину. Між нею і Легрі зчинилася запекла сварка. Розлючений Легрі заприсягся, що, коли вона не вгамується, він пошле її працювати в поле, Кассі з погордою заявила, що вона сама піде в поле, і, як ми вже знаємо, цілий день працювала разом з невільниками, щоб показати свою зневагу до його погроз.

Весь той день душу Легрі точив таємний неспокій, бо він і досі підкорявся впливові цієї жінки й не мав сили його позбутись. Коли Кассі поставила на вагу свій кіш, він подумав, що тепер вона буде поступливіша, і заговорив до неї хоча й глузливо, але водночас примирливо. Та вона відповіла йому з гнівним презирством.

Нелюдська розправа над бідолашним Томом ще дужче збурила її душу, і вона пішла до Легрі в дім з єдиною метою – вичитати йому за жорстокість.

– Я хочу, Кассі,– мовив Легрі, щоб ти поводилася пристойно.

– Це т и говориш про пристойність! А сам ти що робиш? Зовсім утратив глузд – покалічив такого робітника, та ще й найгарячішої пори! І все через свою гаспидську вдачу!

– Твоя правда, я вчинив дурницю, що допустив до сутички,– визнав Легрі.– Але ж він затявся на своєму, і треба було його приборкати.

– Коли хочеш знати, його ти не приборкаєш!

– Не приборкаю? – аж підскочив Легрі.– Ну, це ми побачимо! Не було ще такого негра, який не скорився б мені! Та я йому всі кістки потрощу, але він таки поступиться!

В цю мить відчинилися двері, і до кімнати зайшов Сембо. Шанобливо вклоняючись, він наблизився до Легрі й простягнув йому якусь річ, загорнуту в папір,

– Що це таке, собако? – спитав Легрі.

– Відьомські чари, пане!

– Що?

– Щось таке заворожене... Неграм дають його відьми. Хто має таку штуку, той ніколи не чує болю. Воно висіло в Тома на шиї, на чорному шнурку.

Легрі, як більшість безбожних і жорстоких людей, був забобонний. Він з острахом узяв у руки пакуночок і розгорнув його.

Звідти випав срібний долар, а за ним довгий золотистий кучерик, що, мов живий, обвинувся Легрі круг пальців.

– Прокляття І – крикнув Легрі, несамовито тупаючи ногами й скидаючи з пальців волосся, неначе воно пекло його.– Де ти його взяв? Забери! Спали!.. Спали!..– репетував він і, схопивши кучерик, кинув його в жаровню.– Нащо ти мені його приніс?

Сембо стояв, вражено роззявивши свого величезного рота. Кассі, що вже намірялася вийти з кімнати, спинилась і здивовано поглянула на Легрі.

– Щоб ти не смів мені більше приносити всякої чортівні! – крикнув він і замахнувся кулаком на Сембо.

Той квапливо відступив до дверей. Легрі підняв з підлоги срібний долар і люто пожбурив його в темряву за вікно.

Сембо радий був забратися геть без лиха. Коли він пішов, Легрі нібито засоромився свого переляку. Він похмуро сів у крісло і, взявши склянку з пуншем, почав сьорбати з неї.

Кассі непомітно вислизнула за двері й пішла допомогти бідолашному Томові, як ми вже щойно розповіли про те читачам.

Що ж таке скоїлося з Легрі? Чому звичайне пасемко волосся так жахнуло цього бездушного чоловіка, що звик давати волю своїм найжорстокішим пориванням? Щоб відповісти на це, нам доведеться разом з читачем звернутися до його минулого життя.

Хоч який лихий і бездушний був тепер цей чоловік, а проте свого часу і він мав рідну матір, що колисала його біля грудей, молилася над ним і змалечку навертала на добру путь. Далеко в Новій Англії та золотокоса жінка ніжно й дбайливо виховувала свого єдиного сина. Та Легрі пішов слідами грубого й безсердечного батька, якому та лагідна жінка марно віддала стільки зневаженої любові. Зухвалий, розбещений і свавільний він знехтував усі материні поради й не хотів слухати її докорів. Ледве досягши повноліття, він покинув її і Подався шукати щастя в морі. Лиш один раз потім вернувся він у рідний дім. Нещасна мати, чиє серце так жадало когось любити, звернулася до нього з палкими благаннями, прагнучи відрадити його від безпутного життя й напровадити на розум.

То був знаменний день у житті Легрі. Його серце відгукнулося на поклик добра, і він уже ладен був піддатися. В зворушеній душі його точилася боротьба, але зло взяло гору, і він з усією силою своєї непогамовної вдачі приглушив голос сумління. Він пиячив і лаявся, став ще несамовитіший і бездушніший, ніж звичайно. І одного вечора, коли мати в останньому пориві розпачу впала на коліна біля його ніг, він грубо відштовхнув ії від себе, так що вона впала на підлогу непритомна, і з брутальною лайкою подався на свій корабель..

Відтоді Легрі й не згадував про матір, аж поки одного разу, коли він пиячив у буйній компанії, йому подали листа. Він розпечатав конверт, і звідти вислизнуло довге пасемко кучерявого волосся й враз обвинулося в нього круг пальців. У листі сповіщалося, що його мати померла і перед смертю простила й благословила його.

Така вже темна сила зла, що воно, мов лихими чарами обертає все найкраще, найсвятіше для людини на жахливі, моторошні привиддя. Блідий образ люблячої матері, що посилала йому своє передсмертне благословення, викликав у запеклій душі Легрі лише страхітливе передчуття гнівного осуду та кари. Він кинув у вогонь і лист, і волосся і, побачивши, як його із шкварчанням пожирає полум'я, аж здригнувся від думки про майбутні пекельні муки. Намагаючись відігнати від себе спогади про матір" він ще дужче пиячив,, ще лютіше буяв і лаявся, і все ж не раз серед урочистої нічної тиші, коли його лиха душа залишалася наодинці сама із собою, він бачив біля свого узголів'я невиразний материн образ і неначе знову відчував, як оте її волосся м'яко обвивається в нього круг пальців. Тоді його проймав холодний піт, і він з жахом схоплювався з ліжка.

– А нехай йому лиха година! – мовив Легрі сам до себе, помалу сьорбаючи пунш.– І де він узяв те волосся? Якби ж то хоч не точнісінько таке саме!.. Уух!..А я вже думав, що все пішло в непам'ять. Ет, щоб я пропав, коли на цьому світі можна щось забути! Де там!.. Як же мені набридла проклята ця самотина! Треба покликати Ем. Вона ненавидить мене, бісова мавпа! Ну й начхати!.. Не схоче йти – силою приведу!

Легрі вийшов у великий передпокій, де починалися сходи нагору. Колись то були пишні кручені сходи, але нині все тут мало похмурий і неохайний вигляд – скрізь копичилися якісь порожні ящики та інший непотріб, а голі к брудні східці вели" в морок, не знати й куди. Крізь розбите віконце над дверима пробивалося бліда місячне світло. Повітря було вогке й затхле, наче в склепі,

Легрі спинився перед сходами й раптом почув, як хтось співає. Дивно й примарно лунав той спів у похмурому старому будинку, а нерви Легрі й без того були до краю напружені.

– А чорт! Що воно таке?..

Нестямний, проникливий голос виводив поширений серед невільників гімн:

Ой як плакатимуть, плакатимуть люди!

Ой як плакатимуть в день страшного суду!

– Кляте дівчисько! – сказав Легрі,– Я задушу її... Ем! Емі – сердито погукав він, та почув у відповідь лиш глузливу луну.

голос співав далі:

Розлучаться діти з батьками! Розлучаться діти з батьками!

І ніколи не стрінуться знов!

У безлюдному будинку гучно й виразно лунав приспів:

Ой як плакатимуть, плакатимуть люди! Ой як плакатимуть в день страшного суду!

Лепрі наче прикипів до місця. Соромно було сказати, але чоло йому зросили великі краплини поту, а серце важко гупало з ляку. Йому навіть здалося, ніби там, нагорі, забовваніло щось біле, і його аж морозом обсипало на думку, що зараз він побачить перед собою покійну матір.

– Одне я знаю добре,– промовив він сам до себе, йдучи назад у вітальню і знову сідаючи в своє крісло,–тепер я того негра пальцем не зачеплю! ї на біса було мені брати в руки його клятий папір! Тепер я, напевне, зачаклований.