Хліб по воді - Сторінка 32

Неллі залишається тут. Вона хоче прийти вас навідати.

— Неодмінно хай приходить!

— Я перекажу їй. Тримайтесь, Аллене. Бас не для того виловили з води, щоб ви у нас на очах зав'яли! — І Соломон рушив до виходу.

— О! — похопився Стренд.— Боюся, що я так і не подякував вам за касети й магнітофон!

Соломон стенув плечима.

— Пусте! — кинув він.— Я роздаю музику, як люди з коробками на П'ятій авеню роздають солоні крендельки. Коли встанете й уже ходитимете, ви неодмінно повинні завітати до нас на вечерю. Неллі каже, що полюбила вас із першого вечора.

— Ми з нею перешіптувалися за столом, — сказав Аллен і помахав Соломонові на прощання рукою.

Коли той пішов, він довго дивився на океан, потім неуважно простяг руку й відламав іще шматок хліба. Хліб був спечений з непросіяного, змеленого на кам'яних жорнах борошна. Стренд надкусив шматок і почав жувати.

Спечений з любов'ю хліб...

Аллен задрімав. "Дрімота,— міркував він, коли шум прибою вже почав згасати в його свідомості,— дрімота може стати довічною суттю мого життя".

Він прокинувся від голосів. Сходами, що вели до тераси, підіймалися з берега Леслі та Лінда Робертс. Леслі несла мольберт і картину, яку саме малювала, а Лінда Робертс — велику коробку з фарбами й пензлями, а також палітру Леслі. Обидві йшли босоніж. Лінда — в рожевому з оборками купальнику, що підкреслював її гарну фігуру, довгі ноги й руки і тонку талію. Худі плечі й невеликі груди були якраз популярні: саме такі захарчовані тоненькі дівчата позували для журналів у сукнях останньої моди. Стренд ще раз із сумнівом подумав про Хейзена й Лінду Робертс. Чоловіки ласі на таких жіночок. А може, обидві — і місіс Соломон, і Лінда Робертс? Може, насправді Хейзен і не такий самотній, як про нього каже Соломон? Та ні. Навряд. Аллен згадав, як побачив Лінду крізь шумовиння хвиль, як вона похитувалася, коли на неї набігали хвилі, як піднесла руку з рятівною мотузкою, щоб її кинути... Потім, коли він опритомнів

і лежав на мокрому піску, її уста притулилися до його уст... Вона вдихнула в його легені життя. Ні, Лінда не просто модна жіночка — вона куди краща. Не слід судити про людей по їхніх розмовах за вечерею. Одного дня він про все це їй скаже. Але для цього вони мають бути на самоті.

Леслі була в бавовняній спідничці й просторій в'язаній блузці без рукавів. Вона теж засмагла, і їй це личило.

— Як минув ранок? — спитала Леслі, вийшовши на терасу.

— Чудово! — відповів Аллен.— А як у вас?

— Помазюкала від душі! — сказала Леслі й поставила мольберт на підлогу, а полотно прихилила до крісла.

Стренд помітив, що вона тільки накидала контури краєвиду з дюнами та сірим будинком удалині. Поклала тут і там кілька мазків різного кольору як намітку, а решту замальовуватиме потім.

— А я б не назвала це мазюканням,— промовила Лінда.— Я просто дивуюсь, як вона вміє зосереджуватись на тому, що робить. А я ж цілий ранок базікала їй на вухо!

— Ніяке то не базікання,— сказала Леслі до чоловіка.— Лінда була в усіх європейських музеях, яких я зроду не бачила. Тепер я починаю розуміти, скільки втратила! Не прибідняйтеся, Ліндо, ви так багато знаєте про живопис!

— Мене опікає Рассел,—сказала місіс Робертс.—Це він примушує мене купувати картини. Серед них трапляються просто якісь чудернацькі. Він умовляє мене купувати картини і для тутешньої галереї, і для паризької. Каже, що я повинна стати покровителем мистецтва. Чи, може, покровителькою? Тепер уже не знаєш, як і висловитись. Голова, мадам голова, особа, що головує, жінка-голова... Світ стає занадто складним. Жінки навчаються у військово-морських академіях! Ви не повірите, скільки листів я одержую від жіночих організацій, в яких мене просять підтримувати аборти і ще бозна-що. В усякому разі, приємно ось так провести ранок, спостерігаючи, як вродлива жінка щось робить і причому знає, що вона робить.

— Добре ж я грала комедію! — засміялася Леслі.

— А як вона грає на фортепіано!—провадила місіс Робертс.—У такі хвилини я почуваю себе просто невігласкою, А зараз мені треба поїхати в селище і зробити зачіску. Пляж, сонце, океан — усе це чудово! Я вдячна Расселові за те, що він дозволив мені жити в цьому будинку, але що тут діється з волоссям —< просто жах! Леслі, сподіваюсь, я не розсердила вас отим... про що. ми говорили?

— Ні. Зовсім ні,— коротко відповіла Леслі.

•— Гаразд, до зустрічі за ленчем! — кинула місіс Робертс і пішла в дім.

— Про що ви там говорили? — запитав Аллен.

— Ні про що.

— Не крийся, Леслі! — Він бачив, що дружина чимось засмучена.

— Пусте. Вона молола всяку всячину. Що в голову лізло.— Леслі зітхнула.— Про ніс Керолайн.

— Бідолашна Керолайн! — мовив Аллен.— У всьому винен я. Вона розмовляла з Елінор?

-— Ні. Сама додумалась.

— То як же, в біса, тут можна зарадити?!

— Вона вважає, що Керолайн слід зробити операцію, перш ніж дівчина поїде до коледжу. Вона стане чарівною, каже Лінда. Хлопці, мовляв, просто вбиватимуться за неї.

— А що в цьому доброго?

Леслі знизала плечима.

— Лінда каже, це змінить все її ставлення до життя. Вона й приклади наводила. її племінниці, її однокласниці — колись нібито сором'язливі, боязкі створіння, що тепер стали майже принцесами!

— Тут Керолайн, здається, має успіх, незважаючи на свій ніс,— заявив Аллен, ніби захищаючись.— Отой хлопчина, другокурсник із Весліанського університету, Джордж Андерсон, майже щодня приїздить і забирає її.

— Він мені не до вподоби,—кинула Леслі.

— Це не має значення. Вперше хлопець, хай там який, зацікавився нею!

— Він зіпсований юнак,— наполягала Леслі, не слухаючи Алле-ка —В такому віці й на такій розкішній машині! — Джордж Андерсон їздив на "корветі".— А як він підкочує на ній до будинку й гальмує! Ніби він кінозірка! Ні, цей хлопець мені не подобається. З нами він правда тримається тактовно, та коли Керолайн бодай на хвилину спізниться, він аж нетямиться з люті. Ти бач, його величність примусили чекати! Я щоночі не сплю і жду, поки вона з'явиться додому. За Елінор я так ніколи не хвилювалася, хай який у неї був кавалер.

Елінор була зовсім іншої вдачі. Носи тут ні до чого,

—: А хто знає?!

— Принаймні Керолайн приходить додому рано і ціла-цілісінька, чи не так?

— Поки що,— сумно промовила Леслі.

— Я був би вдячний Лінді Робертс, якби вона тримала свої думки при собі.

Не на ту натрапив!— засміялася Леслі.—Та годі про це, Людина, що одужує після серцевого нападу, повинна думати про зовсім інше. На вихідні приїде Елінор, і я а нею побалакаю.

Ти хочеш сказати, шо ставишся до цього серйозно? — підозріливо спитав Аллен.

— Наполовину,— відповіла Леслі.— О, вранці дзвонив Джіммі. Ти спав, і я не хотіла тебе будити. Він уже влаштувався на роботу.

—— Я знаю,—сказав Аллен.—Тут був Герб Соломон і розповів мені про це. Він приніс хлібину, яку спекла його жінка. Буде нам на ленч. Містер Кетлі відніс її на кухню.

— Це дуже мило з боку Соломонів. Що ти думаєш про ту роботу?

— Джіммі від неї не вмре.

— Він дуже молодий для такої4 роботи!

— У тому бізнесі швидко подорослішає,— відповів Аллен.

Леслі зітхнула.

— Мабуть, треба поїхати до ворожки. Хай скаже, що чекає нашу родину в найближчі п'ять років. Лінда має знайому циганку в Грінвіч-Вілліджі. Ворожить просто фантастично! Складає гороскопи. Вона провістила смерть містера Робертса.

Це саме те, чого нам бракує! — іронічно зауважив Аллен. — Скажи Лінді Робертс, хай краще дбає про те, щоб стати покровителем — чи покровителькою, чи ким там іще — мистецтва!

— Лінда добра душа. Не така вона дурна, як здається.

— Здалеку не дурна, — кинув Аллен.

— Лінда не впевнена в собі, вона не знає, як їй жити далі, та й чоловікову смерть не може досі пережити. Вона почуває себе в ролі багатої вдови досить незатишно і приховує це, прикидаючись легковажною. їй більше до вподоби, коли люди сміються з неї, а не коли жаліють її. У кожного своя маска.

— А в тебе яка?

— Я вдаю з себе дорослу, солідну й поважну жінку,— відповіла Леслі.— Хоч насправді я всього лиш вісімнадцятирічне дівчисько, зовсім не певне, подобається воно хлопцям чи ні.— Леслі засміялася, встала й, нахилившись, поцілувала Аллена в тім'я.— 3 твоїм волоссям тут не діється ніякого жаху! — сказала вона.

Та коли Леслі зайшла в дім,, Аллен почув, як вона заграла на роялі щось сумне й складне. Він не міг упізнати, що саме.

Якось Леслі грала Баха, і він увійшов до вітальні й спитав, про що вона думає, коли грає.

— Мабуть, я розмовляю з богом,— відповіла тоді Леслі.

І ось тепер, сидячи на сонці біля океану, засмаглий і схожий на здорову людину, а насправді дуже кволий, зовсім недавно звільнений від трубок, приладів та миготливих датчиків у лікарні, Аллен слухав сумну й незнайому музику, яку грала дружина, і думав про те, що їй порадили звернутися до циганки — адже та попередила Лінду Робертс про чоловікову смерть. Зорі й планети у своєму вічному русі — і смерть у якому-небудь коридорі...

"Господи! — думав Аллен, зовсім безсилий у своєму зручному, вимощеному подушками-кріслі.— Що буде зі мною, що буде з нами всіма?"

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ перший

Він стояв біля вікна готелю "Крїйон" і дивився на кам'яних коней, що звелися дибки посеред широкої і величної площі Згоди. В молочно-білому сонячному світлі вдалині виднілися Сена й Палата депутатів. Вулиці були майже безлюдні, бо — так пояснив Хейзен, коли вони прилетіли, — у серпні з Парижа всі виїздять. Те, що він тут, здавалося Алленові справжнім чудом. Коли Хейзен сказав, що в Європі у нього дуже нагальна справа і компанія, на яку він працює, надає йому реактивний літак, а тоді запропонував Орендам та Лінді Робертс полетіти з ним за океан,— мовляв, у літаку місця досить, а він, Хейзен, сам подорожувати не любить, — Аллен спершу заявив: "Ні, це неможливо". І запропонував Леслі летіти без нього. Та вона відмовилась. Аллен спробував послатися на хворобу, хоч уже й проходив щодня цілу милю берегом і, як для людини його віку, котра ще півтора місяця тому була на порозі смерті, почував себе зовсім непогано. Та й доктор Колдуелл сказав, що подорож піде йому на користь. Така щедра пропозиція Хейзена гнітила Аллена, однак Леслі загорілася непереборним бажанням полетіти, і він відчув: позбавити її цієї нагоди було б злочином.