Хліб по воді - Сторінка 51

Вона в Нью-Йорку. Леслі їздить туди щосереди — давати уроки своїм учням у колишній Школі Керолайн. Досі вона поверталася сюди близько одинадцятої вечора — після довгої дороги з міста. А цього разу домовилася заночувати вдома у директриси школи. Отож завтра їй доведеться встати рано, щоб устигнути на десяту годину сюди,— адже в неї тут уроки. Зручного поїзда на Нью-Йорк звідси нема, і Леслі їздить старим фургончиком, якого нам позичив Хейзен. За кермом Леслі досі нервується, і двох поїздок на день для неї, як виявилося, забага~ то. Щоразу вона повертається збуджена сліпучим світлом зустрічних машин і потім страждає від страшного головного болю. її дратують не тільки поїздки. Від цієї біганини в будинку, диких вибухів сміху, криків перед телевізором у загальній кімнаті, гармидеру та реготні, без яких хлопці не хлопці, від завивання магнітофонної музики в Леслі болісно натягується шкіра довкола очей і залягають складочки в кутиках рота. Вона все частіше ковтає аспірин і щодня приймає заспокійливе, яке їй прописав шкільний лікар.

Я не можу сказати напевне, чи ті учні в Нью-Йорку для Леслі добре чи погано. Я знаю тільки, що робота з ними її захоплює, а з однієї дванадцятирічної дівчинки, каже Леслі, здається, навіть буде професіо-нальна піаністка. Коли вона розповідає про ту дівчинку, в її голосі бринить якесь піднесення, а це останнім часом трапляється з нею рідко. До свого викладання в Данберрі Леслі ставиться скептично. Тут немає жодного хлопця, каже вона, якого б що-небудь цікавило в музиці, крім "року" та "диско".

Навіть у такі хвилини, як ця, коли дім огортає тиша пізнього вечора,, Леслі неспокійно снує по квартирі, переставляє щось із меблів, виймає з ваз засохлі квіти, бере до рук книжку або журнал, а тоді роз-дратовано їх кидає. За піаніно сідає лише вдень, коли хлопці йдуть до школи, а в неї нема уроків. Коли випадає вільна година, вона ходить малювати, але щоразу повертається з умисне. заляпаним полотном — вона невдоволена тим, що в неї виходить.

Наша квартира й досі має вигляд порожнього, тимчасового житла. Леслі ще не повісила жодної зі своїх картин. Каже, що соромиться хлопців і вчителів, які подумають, ніби вона вважав себе художницею. Проте навряд чи причина в цьому. Мені здається, Леслі не збирається тут жити,— хоч я й певен, що в думках у неї такого нема,— і її малюнки на стінах були б небажаним символом осілості.

Під час одного зі своїх наїздів до Нью-Йорка вона обідала з Ліндою Робертс. Та повідомила Леслі, що, може, полетить на тиждень чи на днів десять до Франції, і запросила її з собою. Я сказав Леслі, що в школі її напевне відпустять і ця подорож піде їй на користь. Однак вона відповіла мені, що про це й мови не може бути. А коли я спробував переконати її, вона розлютилась і заявила, що я хочу її позбутися. Я заперечив проти такої нісенітниці, але—хоч мені й неприємно в цьому признатися — її коротка відсутність була б тепер бажана. Це дало б мені змогу, як-от сьогодні ввечері, нарешті спокійно подумати; посидіти отак самому за столом і обміркувати всі дрібні події, що сталися цієї осені.

Увечері, після тієї гри, коли Ромеро вперше вийшов на поле Данберрі, ми всі вечеряли в ресторані готелю, де зупинилися Хейзен з Кон~ роєм. Ромеро, охайно вдягнений, у краватці, сидів поруч із Керолайн. Здається, обоє зацікавились одне одним. Хейзен не втручався, до їхньої розмови, хоч іноді якось пильно придивлявся до них. Наступного ранку Хейзен, перед тим як поїхати з Леслі та Керолайн до Нью-Йорка, стг зав мені, що був приємно вражений поведінкою Ромеро і попросив обережно розпитати в Керолайн, якої вона думки про хлопця. Я не мав нагоди побалакати з нею перед відїздом, але сказав Леслі, щоб вона спробувала випитати у дівчини все, що зможе.

На той час ми ще не перевезли з Нью-Йорка своїх меблів і мусили з Леслі спати в одному ліжку. Та після того.,, що, сталося в Турі, ми лежали спокійно, лкомога.далі-одне від одного/Ми про це не розмовляли.к але обоє розуміли, що нам доведеться прийти до якогось остаточного рішення про наше інтимне життя. Бо вдавати, тби стримування не позначається на нашому шлюбі, ми довго не змогли б. І все ж. таки ми прокинулись уранці в обіймах одне одного".

Стренд поклав ручку. Він писав понад годину, сидячи за старим письмовим столом при світлі учнівської лампи. Він стомився, але знав, що заснути не зможе, і, важко осівши на стільці, задивився у вікно.

В листопадових сутінках почав сіятися перший сніг. У корпусі вже ніде не світилось, і над квартирою Стренда стих навіть гуркіт радіоприймачів та касетних магнітофонів і тупотіння хлопчачих ніг. Коли Леслі бувала вдома, вона не могла діждатися тієї благословенної миті, коли цей гармидер ущухне й настане тиша. В такі години Стренд звичайно сидів у м'якому кріслі й читав або дивився в камін. Вогонь проганяв осінній холод, який швидко проникав до будинку, коли полум'я вночі не горіло.

Раптом він почув, як до будинку ніби під'їхала машина. Звук двигуна був такий, наче в старого "фольксвагена", що ним їздила Леслі. Аллен підхопився і підійшов до вікна, подумавши, що Леслі, може, передумала залишатися в Нью-Йорку. Але надворі не було ніякої машини, тільки сніг і темне подвір'я школи, по якому гуляв вітер. Аллен зітхнув і вернувся до столу.

Він почув цей звук того вечора, коли Леслі приїхала з Арізони, і вибіг зустрічати її аж до вхідних дверей. Аллен пригадав, Як вони кинулись одне одному в обійми, не думаючи про те, дивляться чи не дивляться на них учні. Леслі палала від щастя, що знову бачить його, і з її вигляду він зрозумів, що поїздка їй удалася.

Було вже давно за північ, а вони все сиділи на канапі, і Аллен, обнявши Леслі, слухав її розповідь про Арізону.

— Керолайн певна, що їй там буде добре. Коледж їй подобається — він справді гарний і, звісно ж, не схожий на Сіті-коледж. Дівчата на її поверсі в гуртожитку милі, дружні. Ми все розмовляли, розмовляли — без кінця. Просто ми з нею залишилися на кілька днів удвох, і ніхто інший з родини не відвертав моєї уваги. Здавалося, ніби відкрились якісь потаємні шлюзи. Мабуть, нам з тобою обом слід було частіше робити так з усіма трьома дітьми.

— І в чому ж вона звірялася тобі?

— Ну, по-перше, Керолайн страшенно вражена твоїм містером Ромеро.

— Рассел буде радий почути про це.— Аллен зовсім не був певен, що він сам радий про це почути.— Що ж її так вразило? Отой його карколомний прохід на футбольному полі?

— Про це вона й не згадувала. Каже, що він здався їй значно ви-хованішим і скромнішим, ніж решта хлопців.

— Для Ромеро це буде новина,— сухо кинув Стренд.

— Вона, мовляв, відчула, що він не хоче бути схожим на інших хлопців у своєму класі.

— Така небезпека йому не загрожує.

— Це не для нього — так він їй заявив. Він, мовляв, хоче чогось досягти. Ще не знає, чого саме, але це має бути неабищо. Майже всі хлопці в школі, як він сказав, котяться по рейках... Керолайн каже, що говорив він це зневажливо. У тих хлопців, мовляв, усе розплановано — Гарвард або Иельський університет, потім школа бізнесу й місце в татовій фірмі. Стануть адвокатами, президентами банків, наб'ють кишені доларами, а в п'ятдесят п'ять— на пенсію, грати в гольф. Одначе їх чекають великі несподіванки, каже Ромеро. А він має одну велику перевагу над ними всіма — для нього ніщо не буде несподіванкою. Він, мовляв, навчиться всіляких хитрощів від них самих...

— Від кого це "від них"?

— Цього він Керолайн не сказав. Тільки сказав, що візьме гору над ними в їхній грі, ї в своїй туї, і взагалі в будь-якій грі. Керолайн розповідала, нібито хлопець був тодістрашенно збуджений, так наче висловлював свої потаємнгдумки. Вона гадає, що то йому вперше трапилася нагода з ким-небудь поговорити про це.

— Вона помиляється,— мовив Стренд.— Мені теж довелося дещо від нього почути. Правда, менше, ніж їй, але теж чимало.— Він пригадай розмову про готів.

— І Ромеро, мовляв, вдячний їм за те, що вони його навчають. Так оті алжірські фелахи здобули освіту в Сорбонні, а потім викинули французів зі своєї країни. Або оті розумні молоді араби, які вчилися в Гарварді та Оксфорді, а потім повернулися додому, змінили європейські костюми на бедуїнський одяг і віднадили англійців та американців від своєї нафти, змусивши їх верещати як недорізаних свиней.

— І що ж Керолайн думає про беї оті його красиві слова?

— Вона сказала йому, що він просто напускає туману. Мовляв, десь начитався про це, а тепер розводиться, щоб удати із себе великого розумника.

— Ну, це його, мабуть, тільки втішило!^ мовив Аллен.

— Керолайн сказала, ніби він скипів. їй навіть здалося, що він устане й піде геть. Але не пішов. "І справді начитався,— сказав він,—— я сам же таки про це й написав, пробувши у школі тиждень, і замислився про те, чого мені тут у біса треба". Він же, мовляв, приїхав сюди не для того, щоб гасати з м'ячем по полю!

— Може, хлопець і не збрехав,— зауважив Аллен,— коли сказав, ніби написав усе оте сам. Це на нього схоже.

— Потім Ромеро спитав, де вона вчиться, а коли Керолайн розповіла про свою спортивну стипендію, він засміявся. То ти теж бігаєш, каже. Але він, мовляв, знає, від чого втікає. А от від чого втікає вона? Потім хлопець заявив, що навіть ПІСЛЯ: свого сьогоднішнього успішного виступу на полі він однаково піде з команди, бо залишався там тільки заради свого товариша Роллінза. Футбол, каже, то дитяча забавка.

— Джонсон не дуже побиватиметься, коли він піде,— промовив Стренд.

— Хто такий Джонсон?

— Футбольний тренер. Ромеро всім каже, що в того нема уяви, і це дійшло до Джонсона.

Я знаю, ти вважаєш Ромеро важким хлопцем. Але я ніколи не чула, щоб Керолайн так розповідала про когось. Вона сказала, ніби це був найцікавіший вечір у її житті. Коли вона прийшла після тієї вечері додому, то відразу сіла й усе, що їй запам'яталося, записала.

"От іще одна в родині стала писати щоденник!—подумав Стренд.— Може, це спадкова хвороба?"

— Таке враження, що вона запам'ятала кожне його слово,— сказав він уголос.

— Це ще не все,— провадила Леслі.— Коли Керолайн розповіла Ромеро про свій намір стати ветеринаром, він сказав, що вона збирається рятувати не той вид тварин. Він, мовляв, знає, де вона повинна практикувати, коли одержить диплом,— у колишньому його кварталі в Манхеттені.