Хліб по воді - Сторінка 52

Там, каже, аж кишить звірів, цілі табуни двоногих — і всі вони хворі. Отам від Керолайн було б куди більше користі, ніж там, де вона збирається годувати пілюлями китайських мопсів. Керолайн думала, що хлопець просто глузує з неї, але потім він запитав, і досить серйозно, чи вона не проти, якщо він їй напише. Дівчина поцікавилася, про що ж він їй писатиме, і Ромеро відповів: про політику, вбивства, хабарництво, злидні, колір людської шкіри, про облудну історію, напалм, водневі бомби, про перемоги на футбольному полі... А ти, як був у його віці, ти коли-небудь чув, щоб молоді хлопці про таке розмовляли?

— Ні,—відповів Аллен.— То були інші часи.

— Він сказав ііце, ніби спробує написати зо два любовні листи.

Сучий син! — кинув АлМн. :

"г Ет, Аллене, просто хлопець хизується перед гарненькою дівчиною, прагнучи показати себе багато досвідченішим, ніж він є насправді! А коли вони побачаться вдруге, то вже не пам'ятатимуть, як і звати одне одного.

— І що відповіла, йому Керолайн? Я маю на увазі любовні листи.

— Сказала, що від них шкоди не буде,— всміхнулася Леслі, немовби радіючи, що її сором'язлива дочка кінець кінцем —зрозуміла. правила жіночої гри.— Та хлопець не жартував,— додала вона,— Коли ми приїхали до коледжу, Керолайн уже чекав лист від нього. Вона прочитала його й дала мені. На листі не стояло дати, і він не починався словами "Люба Керолайн!" чи якось так іще. То була слово в слово ота промова про алжірців, яку він виголосив під час вечері. Ромеро навіть не підписався. Керолайн сказала, що це перший любовний лист у її житті. Вона, звісно ж, із листа посміялася, але сказала, що збереже його й покаже іншим хлопцям,— щоб "підняти рівень їхньої розмови", коли котрийсь з них почне, як завжди, верзти їй дурниці.— Леслі трохи спохмурніла.— Хочу сподіватися, що вона не стане кокеткою. Всі чоловіки в коледжі пасли її очима, хоч би куди ми йшли.

— Це ти захотіла, щоб їй підкоротили носа!

— В кожному ділі є свій ризик,— відповіла Леслі досить невесело. Потім труснула головою, так ніби хотіла звільнитися від побоювань за дочку.— Поки ми її знов побачимо, вона ще разів десять зміниться. З нами вона буде чи без нас — байдуже.

— Ти й словом не обмовилася про те, як там Елінор,— сказав Аллен. Після Арізони Леслі на кілька днів літала до Джорджії провідати молодят.— Вона щаслива?

— Дуже,— відповіла Леслі.— Наскільки я можу судити. Але місто жахливе.

— Леслі, люба,— всміхнувся Аллен,— ти це кажеш про кожне місто, крім Нью-Йорка!

— Я цього не скажу про Бостон, Сан-Франціско і навіть Атланту,— заперечила Леслі.

— Така твоя думка про всяке місто з населенням..менше мільйона. Я питав не про місто. Я питав про Елінор та Джузеппе.

— О, вони, здається, в захваті від своєї роботи,— неохоче промовила Леслі.— Вважають, що вдвічі піднесли рівень газети й віддають їй годин по шістнадцять на добу. В них великий старий будинок, який має такий вигляд, ніби ось-ось завалиться. Щось середнє між будинком бідного фермера, підремонтованим для кінозйомок, і особняком плантатора-рабовласника минулого століття. Елінор каже, що для молодят кращого годі й шукати. Коли вони посваряться, то можуть ночувати в різних спальнях, які так далеко одна від одної, що спілкуватися можна тільки по рації. Я розмовляла з ними уривками. Тільки-но ми сідали їсти, відразу дзвонив телефон, і він або вона кидалися до трубки. Я від цього мало не збожеволіла, а їм подобається, вони в захваті. Коли я пробувала довідатися, що це їм дає — прибутки чи самі збитки,— вони враз міняли тему розмови. Але обоє, здається, до нестями закохані одне в одного, і це, гадаю, найголовніше.— Леслі вивільнилася з його обій-ьіів.—Господи, вже, мабуть, за північ! Тепла вода є? Мені треба прийняти ванну, я цілий день була в дорозі.

— Тепла вода є. Принаймні я так думаю. Не хочеш спершу випити, щоб відсвяткувати приїзд?

— Ні. Може, після ванни. Я скажу, коли буду готова.— Вона нахилилася й.поцілувала його.— Ти за мною скучив?

— А ти як гадаєш?

Леслі засміялася й пішла до ванної. За хвилину Аллен почув шум води.

Коли згодом він увійщов до спальні, Леслі вже була в ліжку; її розчесані коси аж світилися. Аллен роздягря, ліг поруч, і пригорнувся

Ю неї. Та коли він спробував її погладити, Леслі лагідно відвела його зуку.

— Я боюся, любий!— прошепотіла вона.

Алленові не треба було допитуватись, чого вона боялася: доктор Прінз його остерігав. Навіть виконуючи настанови доктора Прінза, не іерепраі&Ьвуючи й у всьому собі відмовляючи, Аллен і досі, бувало, зідчував напади такої втоми, що ледве міг переставляти ноги, йдучи по шкільному подвір'ю, чи проводити далі урок.

— Я тебе розумію,— мовив Аллен і відсунувся на кдай ліжка. "Це неможливо,— подумав він.— Завтра ляжу спати в іншій кімнаті",

До цієї розмови вони більше не повертались, і в іншій кімнаті відтоді щовечора чекало на нього розстелене старе вузьке ліжко Джіммі,

"Хай там як,— замріяно подумав він, сідаючи за письмовий стіл біля каміна,— а це був один з найкращих вечорів у нашому подружньому житті".

Аллен зітхнув, потім підвівся й поклав у пригаслий камін поліно,—, спати йому ще не хотілося,— а тоді пішов на кухню й налив собі віскі з водою.

Коли зі склянкою в руці він повернувся до вітальні, то почув над головою ходу. Цей старий дерев'яний будинок і рипів, і стогнав, і крізь шпарини в ньому було чути все, що діялося наігорі. Аллен був певен, що, незважаючи на заборону, вечорами До хлопців частеньКо приходили гості, йому не хотілося з'ясовувати, що означали ті нічні звуки. Може, його вихованці потай курили, або ділилися сигаретами з марихуаною, або пили заборонене спиртне, чи навіть влаштовували самосуд над котримсь із своїх товаришів... "Відданий і сумлінний вихователь,— думав Аллен,—тихенько прокрався б нагору, зловив би неповнолітніх злочинців на гарячому й належно б їх покарав". Але як можна покарати такого злочинця в наші дні? Хтозна. Принаймні в державній школі Алленові не треба було турбуватися про те, що роблять його учні після уроків. Отак завжди: живеш і весь час порівнюєш здобуте з утраченим. Поки його вихованці ще не спалили корпусу, Алленові було вигідно заплющувати на все очі. Він не питав у інших учителів про те, як вони дають лад у своїх корпусах, а сам йому ніхто Нічого не радив. "Цікаво,— міркував Аллен,—що подумав би про мою поведінку викладач з Ітону або Харроу— закладів, де й досі, як мені відомо, вдаються до тілесних покарань?" Чи пішов би зараз той педагог нагору, щоб навести порядок і призначити невблаганну кару: за куріння стільки-от ударів лозиною, за випивку — стільки, за балачки після відбою — стільки? А скільки за мужолозтво? Про таку покару чути йому не випадало. "Іди й роби, як. я..." Аллен усміхнувся, пригадавши ці слова із святого письма. Його власний син був не старший від декого з хлопців у цьому корпусі, проте Аллен ніколи його не карав, хіба різким словом, та й то не часто. Цікаво, якби Джіммі пішов учитися до Данберрі, Ітону чи Харроу, а не до державної школи, то чи опинився б він у світі бородатих гітаристів та зірок "року" — отих розбещених мільйонерів, приречених умерти ще до тридцяти років від завеликої дози героїну або від збуджувальних чи заспокійливих засобів?

Аллен поставив склянку на стіл" сів, трохи повагався, тоді взяв руч" ку й почав писати.

"Я не раз замислювався над різницею між колишньою системою викладання англійською мовою і довільним теперішнім методом, коли учням дають ступінь за будь-яку недоладну суміш дилетантських знань. Коли думаєш про поетів, філософів, державних діячів та воєначальників, —вихованих за давньою британською системою й у вірних церкві коледжах, що утвердилися в Сполучених Штатах від колоніальних часів,-то важко повірити, ніби ми робимо для своїх дітей добро, як це робили наші предки для своїх. Ми живемо в парадоксальні часи/ кдли лібера-

лізм дійшов межі в нашій системі освіти, а дисципліна й репресії дійшли межі в більшості політичних систем. Ці два явища, певно, якось між собою повязані, але вже надто пізня ніч, щоб докопуватись до цього звязку. Англійська школа знаходила в себе місце для: диваків. А чи знайдеться у нас місце для людей освічених? А для вихованих? Для поетів? Це чудова тема для розмови з Ромеро. Чи, може, мені краще піти до директора й заявити, що хлопець небезпечний, що він становить для всіх нас загрозу і його слід негайно виключити зі школи? Та я знаю, що не зроблю цього. Я, як і всі тут, як і сам Рассел Хейзен, заражений ліберальними упередженнями, і вони, незважаючи на те, що нас спіткало, й досі спонукають нас — із порядності чи з почуття провини — витрачати кошти й свою добру волю на освіту і навіть на озброєння своїх власних арабів, фелахів, іранців. Я не розмовлятиму про це з учителями за чаєм. Для них я, між іншим, дивак, і коли вони розпитують мене про мою роботу в державній школі, то поводяться так, ніби перед ними — людина, що провела свої найкращі роки на війні.

А загалом вони непогані люди, вільні від шанолюбства, яке так часто добить людей нестерпними.

Саме слово <гшанолюбство" наводить на нескінченні роздуми. Дзвонив мені, скажімо, на тому тижні Хейзен — вибачте, мовляв, що не зміг приїхати провідати вас і довідатись, як вам ведеться. Я йому відповів,— правда, не зовсім щирощо в мене тут усе блискуче. Потім він сказав, що хотів би поговорити зі мною про одну справу. Йшлося не про труднощі з його розлученням і не про оту юристку з Парижа, як я спочатку подумав, а про Елінор та Джанеллі. Я розповів Хейзенові, що коли Леслі їздила до них у гості, то їй здалося, ніби в них усе чудово. А Хейзен був іншої думки. Він розмовляв зі своїм знайомим видавцем, і той сказав, що ці двоє молодих людей виявилися надто шанолюбними й відступили від традицій газети, які сприяли її успіхові майже півсторіччя. Порозганяли давні кадри, понабирали жовторотих "всезнайок", вихованих східною журналістською школою, і ті свавільно протиставили себе людям у містечку. Елінор звинувачують, здається, навіть більше, ніж Джанеллі. Вона, кажуть, "водить свого чоловіка за кільце в носі". Так заявив Хейзенові видавець. І сам він нарікає, що вони ставляться до нього, як до "стародавньої реліквії".