Хліб по воді - Сторінка 56

Аллен спробував заперечити проти такого марнотратства, але Хейзен. як завжди, його протести відхилив.

— Чудовий був відпочинок, Расселе! — сказала Леслі, цілуючи Хейзена на прощання.— Я наче знову на світ народилася.

— Треба буде вибратися туди ще раз,— мовив Хейзен.— Може, на тиждень або днів на десять. На Різдво. Якщо я вигадаю час. Було б добре, якби приїхали ваші діти. З ними той старезний будинок помолодшав би.

На задньому сидінні лімузина Леслі поклала голову Алленові на плече й заснула. Якби вони їхали не до Данберрі, а кудись-інде, Аллен був би цілком спокійний. Після чотирьох безтурботних, щасливих днів, відчуваючи ніжний віддих Леслі, він усвідомлював: тепер можна зі щирим серцем піти до Бебкока й сказати, що, на його думку, криза в дружини — хай там чим вона була викликана —минула. Леслі почуває себе цілком нормально, вона знову візьметься до роботи в школі, і їй не треба відпустки через хворобу. Аллен запевняв себе, що хоч прониклива Неллі Соломон і здогадалася про стан Леслі, але перебільшила її неуважність і незначну тимчасову відчуженість. І все ж він розумів, що хід його думок до певної міри спричинений егоїзмом, його лякала перспектива залишитися на кілька тижнів, а то й місяців, без Леслі.

Він відчув, як Леслі поворухнулась і підвелаз його плеча голову.

— Вже приїхали? — запитала вона голосом сонної дитини.

— Майже.

— Який чудовий був відпочинок! Країна, де здійснюються мрії! Лонг-Айленд, індекс сто дев'ятнадцять і стільки-то...— Леслі лагідно всміхнулася.— Я б там жила до кінця своїх днів. Просто малювати, милуватися океаном, ні про що не думати й бути серед отих милих, багатих, щедрих людей.— Вона знов усміхнулася.— Тобі це не набридло б?

— Не знаю,—відповів Аллен.— Я б захопився гольфом. Або взявся плести кошики.

— Як це мило з боку Рассела,.що він уже тепер подумав про наш приїзд на різдво. Всією родиною.— Раптом вона випросталась.— Як ти гадаєш, чому Керолайн сказала, що більш ніколи не приїде до Хемп-тона?

— Вона натякнула про якихось хлопців...— Аллен умисне сказав так непевно. Він сподівався, що Леслі ніколи не дізнається правди. Хай краще губиться в здогадах, ніж розповісти їй про отой випадок з Керолайн у машині, про хлопця, який мало не згвалтував її доньку, про страшний удар кулаком...— Може, вона зустріла в Арізоні якогось хлопця І тепер у неї інші інтереси? — Слова його звучали так, ніби він говорив крізь вату,

— Я напишу їй серйозного листа,—сказала Леслі.— Вона знає, що на канікули ми без неї не поїдемо, і це з її боку егоїзм —через якусь безглузду примху зіпсувати всім нам відпочинок!

— Я певен, вона передумає і поїде,— збрехав Аллен.

Коли машина під'їхала до Мелсонового корпусу, в одній із спалень на третьому поверсі Стренд побачив світло. Було вже за пів на одинадцяту, і учням належало спати. Мабуть, хлопці зібралися там, щоб розповісти один одному, хто як провів вихідні. Стренд вийшов із машини й рушив до будинку; шофер поніс услід за ним валізи. Коли обидва підійшли до дверей, вони зненацька відчинились, із корпусу вибіг хлопець — босоніж, у піжамі — й мало не збив Стренда з ніг. Не встиг Аллен опам'ятатись, як із дверей вискочив ще один хлопець — він гнався за першим. Цього Стренд упізнав одразу. То був Ромеро — в джинсах і в светрі. Жоден з тих двох не сказав ні слова. У світлі лампочки, що висіла над входом, Стренд побачив у руці Ромеро ножа.

— Стій —крикнув Стренд.— Стій, кажу!

— О боже! — вигукнула Леслі.

Але ні той, ні той не спинилися. Перший — куди більший від Ромеро — метнувся праворуч за дерево. Ромеро, що біг швидко й нечутно, наздогнав йогой скочив йому на спину. їхні тіла сплелися в клубок і покотились на землю. Зрештою Ромеро опинився вгорі й сів тому другому на груди. Стренд із криком підбіг і схопив занесену руку Ромеро, в якій хлопець тримав невеликого ножа.

— Ти що, здурів?! — крикнув Стренд, стискаючи руку Ромеро й відчуваючи, яка вона тонка й водночас дужа — ніби трос, по якому йшов електричний струм,— Кинь ножа, Ромеро!

Почувши своє прізвище, Ромеро прийшов до тями. Він випустив ножа, повернув голову й глянув на Стренда.

— Гаразд,— сказав він якимсь чужим, але спокійним голосом.— Усе.— І підвівся.

Нарешті Стренд розгледів хлопця, який, схлипуючи й судомно здригаючись, лежав на землі. То був Тедді Хітц. Обличчя його було заюшене кров'ю, що стікала з глибокої рани на щоці.

— Леслі,— мовив Аллен якомога спокійніше,— подзвони, будь ласка, лікареві, а потім містерові Бебкоку і скажи, хай якнайшвидше йдуть сюди. Хітца поранено.

— Мало! — кинув Ромеро.

— А ти помовч! — гримнув Стренд, коли Леслі пішла в дім.— Чоловіче, поможіть мені, будь ласка! — гукнув він водієві, що застиг із валізами в руках біля дверей, і став навколішки біля Хітца, який схлипував усе рідше.— Спокійно,: Хітце,— сказав Стренд,— Він викинув ножа.— Потім дістав носовичок і приклав його хлопцеві до рани на щоці.— Зможеш потримати сам?

Хлопець, усе ще схлипуючи, кивнув головою і притис носовичка собі до Щоки.

— Святий боже!—вигукнув шофер, підійшовши. ближче і втупившись у закривавленого хлопця.— Що тут коїться?!

— Я провчив цього сучого сина!—кинув Ромеро.

Тепер Стренд помітив, що й у Ромеро обличчя закривавлене і говорить він якось глухо, ніби в нього розпухли губи.

— Годі, Ромеро!—сказав Аллен. Потім знов обернувся до Хітца:— Ти зможеш іти?

Хітц кивнув головою й сів. "Слава богу!" — з полегкістю подумав Стренд. Хітц важив дрбрий центнер, а водій був маленький літній чоловічок, і Аллен уже потерпав, чи подужають вони вдвох донести хлопця бодай до дверей.

— Ой лишенько! — кинув Ромеро з відразою.—Там усього тільки подряпина, а він корчить із себе казна-що, ніби вже здихає!

— Помовч! — сказав Стренд. Він випростався і взяв Хітца за руку, щоб підвести його з землі.— І раджу добре подумати, Ромеро. Бо тобі доведеться відповісти.на чимало запитань..

— Мені потрібен адвокат,— сказав Ромеро.— Я маю право на адвоката.

І#

Стренд, який уже поклав руку Хітца собі на плече й сказав: "Просто зіприся на мене і йди поволі",— мало не засміявся. Адвоката! Певне, в тому кварталі, де жив РоМеро, десятирічні діти — й ті знають про адвоката.

Ромеро крутнувся на місці й швидко пішов у корпус. Коли Стренд ІЗ водієм привели до загальної кімнати Хітца; що вдавано похитувався, Ромеро уже ввімкнув світло й сидів на столі.

— Тобі краще лягти,— сказав Стренд Хітцові,— й закинути назад голову.

Носовичок уже просякнув кров'ю. Підтримуючи Хітцові голову, Стренд допоміг йому лягти на пошарпану канапу.

— Місіс Стренд пішла дзвонити лікареві,— сказав Аллен.— Я певен, з тобою все буде гаразд.— Потім звернувся до шофера, що стояв посеред кімнати й, хитаючи головою, бурмотів: "Клятущі діти! Клятущі діти!",— Можете їхати. Я тут сам догляну. Вам ще довга дорога назад.— Йому хотілося якомога, швидше позбутися цього чоловіка. Чим менше людей буде вплутано в цей дрібний прикрий випадок, тим краще. Він був радий, що Хейзен не послав з ними Конроя. Стренд уявляв собі, що розповів би своєму господареві Конрой, якби тут побував.

— Гаразд, я поїду,— відповів шофер,—Я не маю найменшого бажання простовбичити тут цілу ніч, коли з'явиться поліція.

Поліція? Стренд про це й не подумав.

— Ось візьміть.— Шофер подав Стрендові ножа. То був невеликий швейцарський солдатський ніж. На лезі виднілася кров.— Я підняв його надворі. Якщо зможете, не згадуйте в цій справі мого прізвища. Мені б ніе хотілося зв'язуватися з судом і їздити сюди щоразу, коли заманеться слідчому. З мене годі й того, що я роз'їжджаю по Нью-Йорку.

— Дякую,— мовив Стренд і взяв ножа. .

Лезо було завдовжки не більше трьох дюймів. Ніж зовсім не скидався на зброю, але кров усе ще просочувалася крізь хусточку, яку Хітц притискав до щоки.

— Твій? — спитав Аллен у Ромеро, коли шофер пішов.

‘— Хтозна! — відказав Ромеро й лиховісно посміхнувся.

Тут, у загальній кімнаті, при світлі неонових ламп Стренд уперше придивився до хлопця. Губи в Ромеро таки справді були побиті й розпухли. Синець під правим оком уже почав набрякати, і хлопець мусив мружитися, щоб бачити ним.

— Кожен може купити собі такого ножа в крамниці,—сказав Ромеро;— їх продають мільйонами. Особисто я ношу ножа з дев'яти років. З дому без нього не виходжу — як ото радять по телевізору.

— Слухай, Ромеро,— спокійно мовив Стренд, — ти вскочив у халепу, і я хотів би допомогти тобі. Повір мені, бо ти потребуватимеш Дуже й; дуже серйозної допомоги. А тепер розкажи, що сталося. Поки сюди прийдуть лікар, містер Бебкок та поліція.

Ромеро глибоко вдихнув і перестав гойдати ногами.

— Він побив мене. Я зайшов до нього в приватній справі, а цей паскуда мене побив. Він на тридцять кілограмів важчий за мене, і я вирішив, іцо слід трохи вирівняти наші шансіи.— Ромеро знов ошкірив зуби. Його побите обличчя й напухлі губи кумедно скривилися.

— В якій справі ти до нього зайшов?

-— В особистій,-— відказав; Ромеро.

— Він звинуватив мене в тому, що я вкрав у нього гроші!—озвався Хітц. Його яскрава смугаста піжама була заляпана кров'ю,—: Я не потерплю, щоб якийсь смердючий латинець клепав на мене.

— Які гроші? — спитав Аллен, дивлячись то на одного, то на другого.

— Мої гроші,— відповів Ромеро.— І кілька листів. Він зламав мою шкатулку і взяв гроші та кілька листів.

До кімнати швидко увійшла Леслі й сказала:

— Аллене, лікар і містер Бебкок уже йдуть сюди,— Вона подиви-

лась на закривавленого хлопця на канапі, потім на .заюшене обличчя Ромеро і на розкритий ніж у Алленовій руці.— Ну, це вже занадто! — тихо промовила вона, обернулась і квапливо вийшла до холу (а звідти до своєї квартири.

— Які листи? — знову запитав Стренд.

— Приватні, — відповів Ромеро.— Від знайомої дівчини. Я не люблю, коли хтось читає мої листи. А надто такі падлюки, як цей!

— Я не бачив ніяких твоїх листів,—сказав Хітц.

— Ох ти ж сучий брехун!—вигукнув Ромеро, і Стренд поспішив стати між ними. Але Ромеро не скочив зі столу.— Ти саме сміявся з них, коли я увійшов до твоєї кімнати. Ти, звісно, читав їх — адже ти зустрів мене вигуком: "А, Ромеро-Ромео!" Падло ти гладке!

— Замовкни!— наказав Стренд.

— Не бачив я ніяких листів,— проскиглив Хітц.— Я не знаю, про що він каже!

— Гаразд,— мовив Стренд,— забудьмо поки що про листи.