Хліб по воді - Сторінка 55

Що сказала б Леслі тому фахівцеві з Нью-Хейвена? "Чоловіче добрий, мене зненацька, без попередження, відірвано від міста, де я виросла й прожила ціле життя, де виростила дітей, яким віддала всю душу, а вони тепер пішли кожне своєю дорогою. Мене оглушують крики дикої орди підлітків, отих лобурів, чиї цінності так само чужі й ворожі мені, як цінності дикунів Амазонії. А що вам заплачено й ви повинні вислухати найгіркішу правду моєї змученої душі, то я від вас нічого не приховуватиму і скажу, що тепер, у свої сорок із дріб'язком років, у пору, Коли, як запевняють ваші авторитетні колеги, моя любовна жага і здатність удовольняти її в повному розквіті, я змушена спати сама. Я вас не стомлюватиму, розповідаючи про свої сновидіння. Ви й самі:, я певна, здогадаєтесь, які вони..."

Стренд ішов шкільним подвір'ям ї в тяжких роздумах хитав головою, Що може порадити в такому випадку психіатр? Що він запропонує? Розлучитися? Вдатися "до важких фізичних вправ? Пити? Знайти іншого чоловіка?

Аллен вирішив, що коли йому кінець кінцем доведеться відверто взятися за проблеми Леслі і, як сам розумів, за свої власні, він говоритиме з дружиною про все, крім лікування у психіатра.

До Дня подяки Аллен нічого не сказав Леслі про свою розмову з Бебкоком і поводився як міг спокійно, так мовби нічого не сталося, мовби й не було отого спалаху істерії на кухні.

І тепер, холодного листопадового дня, коли хлопці в святковому настрої роз'їжджалися на чотири дні по домівках, а по них з Леслі приїхав Конрой, Стренд почував себе досить упевнено. "У Леслі чудовий вигляд,— подумалося йому.— У цьому теплому бежевому пальті з піднятим коміром, що обрамляє її жваве й розрумянене на вітрі обличчя, вона така елегантна, молода,.."

Стренди сіли на заднє сидіння, і, коли Конрой виїхав за ворота в кам'яному мурі, що оточував шкільне подвір'я, Аллен узяв Леслі за руку. Школа залишилася позаду, і він відчув, як йому наче страшний тягар звалився з плечей.

Вихідні, на загальну думку, вдалися на славу. Приїхали Соломо-йй—піній будинок на узбережжі взимку стояв замкнений — і Лінда Робертс, і всі були раді знову зустрітися, і тішилися теплом і сонцем, і з насолодою пйли коктейль на "терасі; овіяній присоленим осіннім вітерцем, що прилітав від спокійного океану. Джіммі прихопив із собою гітару й розважав усіх, а надто Герберта Соломона, наслідуючи деяких особливо крикливих співаків, що приходили найматись до їхньої контори, Хейзен мав вигляд господаря і якщо й хвилювався через свою дружину чи розслідування у Вашінгтоні, то не давав цього взнаки. Леслі взяла із собою фарби й складений мольберт, пішла з Ліндою в дюни й почала малювати пейзаж, якому, Запевнила її Лінда, судилося неодмінно висіти в музеї. Лінда здавалася ще розкішнішою, ніж завжди. Галерея в Парижі, з якою була об'єднана її нью-йоркська галерея, попросила привезти виставку типового американського живопису двадцятого століття, і Лінда щойно одержала останні дві картини з п'ятдесяти, про які вела переговори протягом трьох місяців. Через тиждень вона мала летіти до Франції. Лінда нагадала Леслі про своє запрошення:

— Дорогу мені й моєму помічникові оплачують. Ви будете в мене чудовою помічницею! Коли відкриється виставка, мені буде потрібен американець, який підтримував би мене проти отих неможливих французів. І візьмемо ваш пейзаж з дюнами, а в проспекті напишемо, що ви — наше найновіше, стопроцентно американське відкриття! Бо решта картин підписані прізвищами, які закінчуються на "скі".

Леслі засміялася й відповіла:

— Все це марні мрії, Ліндо. Цього року я вже побувала в Парижі.

— Аллене,— благально мовила Лінда до Стренда,— умовте Леслі, щоб вона погодилася полетіти зі мною!

— Якщо не схоче вона, полечу я,— сказав Аллен.

— Ви зовсім не підходите на роль помічника,— відповіла Лінда.— Ну, Леслі, це ж було б просто чудово!

Та Леслі, сміючись, похитала головою.

— Я жінка, яка ходить на роботу. В понеділок мене чекають у Данберрі чотириста хлопців. Я повинна пояснити їм, що таке ля-бемоль мінор.

Однак Аллен помітив, що Леслі вагається, і вирішив до кінця вихідних сказати їй про директорову пропозицію.

Хейзен — він ходив із Кетлі дивитися на пошкодження, яких тиждень тому завдав причалові шторм,— стояв на терасі в кількох светрах, у теплих вельветових штанях, у.лижній шапочці та цупкій куртці й спостерігав захід сонця. Обличчя в нього розчервонілось од вітру, і здавалося, наче він ніколи в житті не сидів у конторі. Хейзен лагідно всміхався до своїх гостей.

— Було б чудово, якби сюди приїхала й ваша малеча, Леслі... Решта малечі, Джіммі... Я не хочу нікого образити, називаючи їх "малечею". А знаєте, можна зараз зателефонувати їм і привітати зі святом!

— Не варто витрачатися,— заперечив Аллен.— 3 ними все гаразд.

— Пусте!— кинув Хейзен.— Я наполягаю.

Всі зайшли до будинку й почали дзвонити Керолайн в Арізону й Елінор та Джузеппе в Джорджію. Коли вони розмовляли по черзі біля здвоєних апаратів у вітальні та невеликій бібліотеці, в домі стояв справжній гвалт.

Побалакавши спершу з Керолайн, а потім з Елінор, Леслі повеселішала. Всі по черзі привітались по телефону. Тільки один раз сталося замішання, коли Леслі й Аллен розмовляли з Керолайн і Леслі сказала, що вони дуже знудьгувалися за нею, а Керолайн відповіла:

— Істхемптон не для мене. Мені не подобаються тамтешні хлопці.

— Господи, що це означає?— спалахнула Леслі.

Аллен знав, що це означає. Керолайн не забула того вечора у машині, коли Джордж зривав із неї одяг і перебив їй носа. Вона цього не забуде ніколи.

ї— Нічого не. означає,— кинула Керолайн,— Я тут щаслива, як пташка. Арізона — це рай!

Потім усі пішли нагору готуватись до вечері. Соломон із Стрендом спустилися вниз перші, і, поки Стренд стояв перед каміном, у якому вогонь стріляв голубими й зеленими іскрами, Соломон налив собі випити. Вдоволено зітхнувши, Соломон потонув у м'якому кріслі й заговорив про Джіммі. Він розповів Стрендові, що на роботі хлопця всі дуже люблять, і, посміхнувшись, Натякнув, нібито в Джіммі роман з однією з його, Соломонових, зірок на ім'я Джоун Дайєр. Поки в конторі не з'явився Джіммі, він, Соломон, мав, мовляв, чимало клопоту з тією особою...

— Вона стала зовсім іншою жінкою, відколи накинула на хлопця оком, — промовив Соломон:—Я подвою йому платню за відданість фірмі— й за виявлений; героїзм! Вона дивилася на всіх чоловіків у конторі як людожер. На мене теж. Як. тигриця. Про її шаленство у нас ходять легенди. Я вже серйозно міркував про те, щоб позбутися цієї жінки, хоч її платівки розпродуються краще, ніж будь-кого з інших моїх співаків.

— Скільки їй років?— запитав Стренд.

— Тридцять п'ять — тридцять шість.

— Чи не надто молодий він для неї?—Стрендові не сподобалася новина, хоч він і не зміг би пояснити чому.

— Виходить, ні,— відповів Соломон.— Та ви за Джіммі не хвилюйтеся. Він на диво розважливий хлопець, як на свої роки. Хіба він нічого вам про неї не розповідав?

Стренд похитав головою.

— Джіммі не хвалиться своїми успіхами в жінок. Якщо він має чим хвалитися. Наскільки мені відомо, він ще й не знав жінки,

Соломон поблажливо всміхнувся.

— Не бийтеся про це об заклад!

Стренд не усміхнувся.

— У його роки я жінки ще не знав,— зауважив він.

— Різні професії — різна мораль,— сказав Соломон, здвигнувши плечима.

— Тридцять п'ять...—промовив Стренд.—Одружена?

— Десь є чоловік. Здається, другий чи третій. Не побивайтеся так, Аллене. Це індустрія розваг...

— Прошу вас, нічого не кажіть Леслі. Боюся, це стривожить її. Вона досі вважає Джіммі маленьким, невинним хлопчиком.

А Леслі зараз чудово виглядає, правда ж? — сказав Соломон.

— Правда.

Соломон, може, й проникливий, коли йдеться про талант, але на його оцінку жіночого настрою навряд чи можна покластися. Аллен пригадав, як Леслі запідозрила, ніби Неллі Соломон і Хейзен коханці, і йому стало цікаво, чи Соломон уміє розгадувати почуття своєї дружини краще, ніж він, Аллен; почуття Леслі.

Хоч Леслі й трималася молодцем, Аллена не полишала гнітюча думка, що її вдавано тарний настрій — скоріше вияв чемності, ніж наслідок справжніх перемін у її душевному стані. І розумів це не тільки Аллен. Джіммі, який відвозив Неллі Соломон до містечка,—їй треба було щось купити в аптеці,— повернувшись, відвів батька вбік і почав розпитувати про матір.

— З мам усе гаразд? — поцікавився він. Вигляд у Джіммі був стурбований.

— Ну звісно! — різко відповів; Аллен.— Чому ти запитуєш?

— Місіс Соломон щось таке казала в машині... Начебто коли наша мам забуває, що на неї дивляться, то стає якоюсь... меланхолійною. Саме так вона висловилась. А коли розмовляє з людьми, то сама десь далеко-далеко, мовби за якоюсь завісою.

— А сам ти що-небудь помітив?

— Я в цьому ділі нуль,— відповів Джіммі.— Мам для мене завжди однакова, крім тих випадків, коли дає за щось прочухана. А цього разу вона мене навіть не лаяла.— Він ошкірив зуби.— Мабуть, це поганий знак.

— Якщо тобі знову трапиться нагода розмовляти з тією дамою,— мовив Стренд, роздратований спостережливістю Неллі Соломон,—то скажи їй, що твоя мати почуває себе чудово.

Джіммі здивовано глипнув на батька, і Аллен зрозумів, що перегнув палицю.

— Гаразд, — мовив; Джіммі; й більше до цього не повертався.

"ІЦе одна завіса в родині, — подумав Аллен — Між сином і мною

Сталося так, що до кінця вихідних, нагоди розповісти Леслі про роз-мову з Бебкоком не трапилось. Та й сама Леслі навіть не обмовилася про свій обід із Хейзєном у Нью-Йорку. Завіса, про яку говорила Неллі Соломон, опустилася задовго до Дня подяки.

До Данберрі дісталися пізно. Дорога була забита, люди поверталися після вихідних додому, щоб у понеділок стати до роботи. Лінду висй-дили біля її дому, неподалік від Хейзенового будинку в Іст-Сайді, бо вона вже спізнилася на вечерю, куди обіцяла прийти. Джіммі побажав усім на добраніч і пішов на побачення. Соломони поїхали до міста власного машиною. Хейзен наполіг, щоб Леслі з Алленом ще зайшли до нього перекусити. Він подзвонив, з узбережжя і звелів економці залишити в їдальні чогось поїсти. їжа була легка й приємна — холодне курча, салат і пляшка білого вина. Хейзен відпустив Конроя додому, а сам викликав лімузин, щоб відвезти Стрендів до Данберрі.