Хліб по воді - Сторінка 69

Один — він побачив по почерку — був від Керолайн, другий — від Леслі, а на третьому не стояло ні прізвища, ні зворотної адреси. Листи від Керолайн Стренд щоразу читав з поблажливою усмішкою на устах. Вони були короткі, дитячі і вочевидь написані похапцем — мовляв, вона, Керолайн, жива, щаслива і любить своїх батька й матір. Але відколи він почув від місіс Шіллер про листи у сміттєвому кошику— від дочки не надійшло жодного слова.

Стренд прочитав її листа першого. Згадки про Ромеро там.не було. Керолайн повідомляла, що в неї усе чудово, її; обрали "міс Болільницею" нового баскетбольного сезону,, в неї з'явилися дві дуже розумні подруги — одна захоплюється філософією, а друга вже на першому курсі неодмінно стане в коледжі редактором літературного журналу,— тренер з легкої атлетики гадає, що коли вона докладе зусиль, то візьме гору над дівчиною, Котра на дистанції. 220 ярдів завжди прибігає перша; крім того, Керолайн .запросили провести різдвяні свята з однією родиною в Беверлі-Хіллз, але вона відмовилась,, бо не дочекається, коли вже побачить своїх матусю й тата. А ще вона одержала в листі від матусі листівку з Ейфелевою вежею; це величезна самопожертва з татусевого боку — сидіти одному як палець у тому жахливому Данберрі, коли матуся розгулює по Парижах... У кінці листа, над своїм підписом, Керолайн поставила п'ять хрестиків..

Був і постскриптум:

"Матуся написала, ніби на різдво нас усіх запрошено до містера Хейзена в Хемптон, і я вирішила собі так:, з мого боку, буде просто по-дитячому заявляти, що я, мовляв, ніколи вже туди не поїду. Минуле відійшло в минуле, а гіршою через те, що вдарилася там у передню панель машини, я не стала. Навпаки, стала кращою. Якби я не поламала була собі носа, то і мріяти не могла б про звання "міс Болільниці".

"Що ж,—подумав Стренд,— дівчина вміє підтримувати легенду. Тепер уже пізно — та й, власне, завжди було пізно—казати їй, що я знаю, хто розбив їй носа". Поклавши листа, Стренд пригадав, як місіс Шіллер сказала, що "Керолайн" тепер поширене ім'я.

Аллен розпечатав листа від Леслі й побачив, що він дуже довгий.

"Любий мій,— писала дружина,— у мене неймовірна новина. Тепер ти — чоловік багатої жінки. Відносно багатої, звичайно. А сталося ось що. Я продала картину з дюнами, яку почала малювати на День подяки в Хемптоні. Лінда додержала свого слова й виставила її на вернісажі. Картину купили найпершу. Тут, мабуть, зіграло свою роль і те, що оцінили її всього лише у дві тисячі доларів (2000!!! У франках це виражається куди соліднішою цифрою), а решта пішли по п'ять тисяч, а то й багато дорожче! Я продала також акварель, яку накидала, за кілька годин у Муженї. Лінда — так вона каже — вже й не думала, ЩО: на Рів'єрі хтось коли-небудь намалює з натури, що-небудь нове, а мені, мовляй, це вдалося. А найдивовижніше те, що чоловік, який купив акварель,— художник, відомий у Франції живописець. Він запросив мене до себе в майстерню і сказав, що коли я хочу малювати живі моделі, то можу це робити разом з ним, коли він працює. Неймовірно, правда? Я почувала себе, як ота стара діва, що збавляє час вишиванням, і раптом їй заявляють, ніби її візерунки — твори мистецтва. Лінда каже, що коли я малюватиму, як вона висловлюється, в "своєму новому стилі" (ха-ха!) і працюватиму наполегливо, то через рік вона влаштує мені виставку в Нью-Йорку. Зараз я працюю над великим полотном — малюю замок, до якого я тут випадково заблукала, проте на моїй картині він має вигляд не замку, а середньовічної в'язниці. "Осяяний неземним світлом, наче Бальтус 1 — тільки американський:",-—так заявила Лінда. Але ж ти знаєш, як вона любить усе перебільшувати. На душі в меце ще ніколи не було так, як тепер. Пензель наче сам малює. Відчуття дивовижне й досі мені не відоме. Мабуть, це від повітря. Тепер, здається, я знаю, чому художник повинен бодай раз у своєму житті побувати в Парижі, бодай один раз, і чим раніше, тим краще. Якби я була приїхала сюди в свої вісімнадцять років, то за піаніно, мабуть, уже ніколи не сіла б.

Любий, я зараз така окрилена, що ніби витаю у хмарах, і мені навіть не хочеться спускатись на землю. Лінда пропонує залишитися тут

надовше, ніж ми планували, і зустрітися гз тобою в аеропорту Кеннеді аж того дня, коли ти уберешся до Рассела. Тобі однаково доведеться їхати повз аеропорт. Сказати правду, мені не завадить побути трохи довше якомога далі від Данберрі перед тим, як доведеться туди повернутись.

Я знаю, мене можна назвати егоїсткою, але ж ідеться всього про кілька днів, і це зовсім не те, що зробив Гоген, який покинув свою сім'ю й подався малювати на острови у південних морях, правда ж? Звичайно, якщо ти схочеш, щоб я повернулася раніше, то надішли телеграму.

А тим часом, якби ти зробив трохи нудної сімейної роботи, звязався з дітьми й повідомив їх, де ми всі збираємося на Різдво, ти мене дуже втішив би.

Сподіваюся, ти бережеш себе і нудьгуєш за мною, як і я за тобою. Повідом мене якомога скоріше про те, що ти вирішив.

Тільки не думай, що через свою божевільну ідею стати непоганою художницею я стану поганою дружиною! Я — не Гоген.

Благослови від мене дітей, коли з ними розмовлятимеш. Лінда шле вітання, а я бажаю тобі всього, чим душа моя багата. До святого різдва!

Твоя Леслі",

Стренд поволі поклав листа, намагаючись розібратися в своїх почуттях. Ображена гідність, ревнощі, тривожне відчуття втрати сповнювали його душу,. Якщо Леслі ладна покинути музику, якій віддала все життя, то чого вона може зректися ще? Він пошле їй телеграму й привітає її з успіхом пізніше, коли зможе знайти для цього відповідні слова.

Стренд роззирнувся довкола. Кімната раптом здалася йому похмурою, убогою оселею неодруженого чоловіка. Ні, він не витав у хмарах...

Машинальними рухами Стренд розпечатав третього конверта.

"Шановний містере Стренд! — прочитав він.— Я не назву вам свого прізвища. Я дружина викладача біології в коледжі, де навчається ваша дочка Керолайн. У мене двоє малих дітей..." На мить Стренд перестав читати. Почерк був рівний, охайний. Графолог, без сумніву, міг би багато сказати про вдачу жінки, яка написала листа. У Стренда запаморочилось у голові, і він сів, тримаючи в руці листа. Літери були дуже дрібні, й довелося напружуватись, щоб розібрати їх. Він надів окуляри. Тепер слова побільшали, стали аж наче лиховісно великі.

"...Мій чоловік утратив через неї голову. Вона перша красуня в коледжі, і хлопці бігають за нею, мов голодні звірі. Чоловік мій заявив: якщо Керолайн захоче його, то він мене покине. Вони домовилися поїхати вдвох на День подяки до Каліфорнії, але в останню мить вона передумала й подалася кудись з одним футболістом із нашої команди. Мені казали, ніби дівчина водиться то з тим, то з тим, але з певністю я можу твердити тільки про свого чоловіка, бо він сам усе мені розповів. Колись її вже через місяць вигнали б із коледжу. Та часи змінилися, вчителі вже не вдають із себе благочестивих і навіть не дбають про добропристойність. З дівчиною аж надто панькаються, а оце недавно обрали її "міс Болільницею" баскетбольного сезону. Вона досі обіцяє моєму чоловікові, що на Різдво таки поїде з ним до Каліфорнії. Мені не залишається іншої ради, як молитися, щоб вона знову його піддурила. Чоловік занедбав роботу, не помічає мене,— крім тих випадків, коли ми сваримось,— не звертає уваги на дітей. Платня в нього невелика, адже він простий викладач, та мені відомо, що він купує їй дорогі подарунки.

Я знаю, ви теж викладач і повинні розуміти, як легко може людина згубити свою кар'єру через недбале ставлення до роботи і відверту нерозважливість. Я розумію також, як це буває, коли дівчина уперше переїздить жити далеко від дому, як упадання чоловіків,—особливо,

коли дівчина молода й гарненька, як ваша дочка,—запаморочує їй голову, а потім вона ціле життя шкодує.

Я не маю уявлення, чи ви знаєте про поведінку своєї дочки і чи вас узагалі цікавить її майбутнє, але заради неї самої і заради мене та моєї сім'ї я благаю вас: зробіть усе що можете, аби дівчина зрозуміла, як жорстоко й легковажно вона поводиться. Допоможіть повернути мого чоловіка в лоно сім'ї".

Лист був не підписаний.

"В лоно сім'ї..." Стренд ще раз перечитав ці слова, які нагадали йому про біблію. Він знав те, чого не знав викладач біології: на різдво його піддурять так само, як і на День подяки. Різдвяні обіцянки...

Аллен розтис долоню, і лист упав на підлогу. Крізь негоду, крізь мряку, крізь нічний морок шість разів на тиждень пошта Сполучених Штатів доставляє нам нещастя. Хвалити бога, хоч є неділя!

"Викладач біології..." — подумав Стренд. Сам він був учитель історії, і Леслі у віці Керолайн навчалася в його класі; скромна й гарненька, сиділа вона в першому ряду, і він жадав її. Чи повинен він був почувати себе винним? Принаймні він чесно ждав цілий рік після того, як вона закінчила школу, і прийшов до її батьків із наміром одружитися з нею. Але ж викладач біології теж нібито збирається одружитися з Керолайн.

Що можна сказати його дочці? І хто їй має сказати? "Не її батько,— подумав Аллен.— Тільки не її батько!" Леслі? Він здогадувався, що сказала б йому Леслі: "Керолайн доросла дівчина. Хай сама розв'язує свої проблеми. Ми зробимо тільки на гірше. Я не хочу псувати своїх стосунків з дочкою заради якогось нікчемного провінційного дурня, отого вчителя біології!" Якби Аллен показав Леслі цього листа, вона, певне, заявила б, що жінка з таким почерком неминуче залишиться без чоловіка.

Елінор? Та порадила б Керолайн: "Роби як тобі хочеться". Елінор завжди саме так і робила.

Джіммі? Можливо. Він майже одноліток Керолайн і належить до того самого покоління, і він завжди прагнув заступатися за сестру.; Але тепер, коли зв'язався з отією тричі одруженою тридцятип'ятирічною співачкою, сестра просто засміється йому у вічі, коли він заговорить із нею про мораль. І все ж таки нехай Джіммі спробує.

Стренд допив до дна. Проте в горлі так само дерйо і гострий біль у легенях не вщухав. Він підвівся, підійшов до телефону й набрав нью-йоркський номер доктора Прінза. Той сказав, що сам уже збирався йому подзвонити. Він прийме Стренда об одинадцятій у суботу. Отже, йому доведеться виїхати ранковим поїздом.

Потім Аллен подзвонив у Нью-Йорк Джіммі.