Хлопчик Мотл - Сторінка 5

Дурні! Повірте мені, зелений набагато кращий і смачніший. Скажете, він кислий, від нього оскома? Ну то що? Кисле підживлює серце, а проти оскоми є засіб: сіль. Насипаєш солі на зуби і не закриваєш рота якихось півгодини, а тоді знову можна їсти той самий аґрус.

Після аґрусу з'являються порічки. Червоненькі, з чорними мордочками, з жовтими зернятами, вони десятками-десятками висять на одній гілочці. Пропустите одну гілочку між губами — і у вас повен рот порічок, винних, запашних, аж дух забиває! Коли вони вистигають, мама купує мені на гріш квартку порічок, і я їх їм з хлібом. У фельдшерихи Менашихи в саду є два ряди кущів над самою землею, густо-густо вкритих порічками. Проти сонця вони горять, вилискують, і хочеться хоч одну гілочку, хоч одну порічку рвонути двома пальцями і вкинути прямо в рота!.. Повірите мені? Коли я тільки говорю про зелений аґрус і червоні порічки, у мене одразу оскома з'являється.

Давайте поговоримо краще про вишні. Вишні недовго залишаються зеленими. Вишні швидко дозрівають. Можу заприсягтися чим завгодно, що, лежачи у різникового Мендла на даху, я сам помітив кілька вишеньок, які вранці були ще зелені, наче трава. Я їх добре примітив, зробив собі позначку. Удень від сонця у них почервоніли щічки, а ввечері вони вже були червоні, як полум'я! Вишні мама мені теж купляла. Але скільки вишень? П'ять штук на ниточці. Що можна зробити з п'ятьма вишнями? Бавишся з ними так довго, поки сам не помітиш, де вони зникли...

6

Скільки зірок на небі — стільки є вишень у фельдшера Менаше в саду. Уявіть собі, що я не полінувався і спробував підрахувати, скільки на одній гілочці вишень. Рахував, рахував, але так і не зміг підрахувати!.. Вишні мають таку властивість — вони цупко держаться на дереві. Рідко-рідко коли вишня впаде на землю — вона мусить бути аж надто перезрілою, чорною, як слива. Ось, бачите, абрикоси — ті падають, тільки-но стають як слід жовті. Ах, абрикоси, абрикоси! Я їх люблю більше за всі інші фрукти. На своєму віку я з'їв не більше як одну абрикосу, але й досі пам'ятаю її смак. Це сталося кілька років тому, мені ще тоді й п'яти не було. Мій тато ще жив тоді, і в хаті ще було у нас геть усе: скляна шафа, канапка, книжки, вся постіль. Приходить одного разу тато з синагоги додому і звертається до мене і до мого брата Елі, засовуючи при цьому руку в задню кишеню, де ховають носову хустку:

— Діти! Абрикоси будете їсти? Я вам приніс абрикоси. Дві абрикоси.

І він виймає руку з задньої кишені, де ховають носову хустку, і підносить нам, мені і моєму братові Елі, два великих, жовтих, круглих, запашних фрукти. Моєму братові Елі ніколи. Він голосно проказує молитву: "Благословенний будь, творець фруктів на деревах..." — і запихає абрикосу собі в рота. Я люблю спершу погратися, нанюхатися, намилуватися, а потім уже їсти. Та й то — не за один раз, а помаленьку і з хлібом. Абрикоси дуже смачні з хлібом.

Відтоді я більше абрикосів не куштував, але смак тієї єдиної абрикоси я не можу забути. Тепер стоїть переді мною ціле дерево з абрикосами, а я лежу на даху різнико-вої хати, дивлюся й бачу, як падає абрикоса за абрикосою, одна жовта, аж червоняста, луснула і розкололася. Видно всередині товстобоку кісточку. Що робитиме фельд-шериха, маючи таку безліч абрикосів? Вона їх, мабуть, обтрусить і варитиме з них варення. Варення вона засуне в грубку. Взимку вона його поставить у льох, і там воно стоятиме, аж поки засахариться і візьметься цвіллю.

Слідом за абрикосами доспівають сливи. Не всі сливи нараз. Я маю два сорти слив у саду фельдшера Менаше. Одне дерево "черкинів". Це така кругленька, солодка, тверда, чорна слива. На другому дереві прості сливи. Цей сорт слив зветься відерна слива. її продають відрами. У неї тонка шкурка, вона слизька й липка, водяниста на смак. Проте вона не така погана, як вам здається. Коли б мені її тільки давали. Фельдшериха Менашиха, однак, не з дуже щедрих. Вона краще зварить на зиму повидло зі слив. Хто з'їсть стільки повидла?

Як упораюся з вишнями, абрикосами і сливами, в мене починається пора яблук. Яблука, треба вам знати, це не груші. Груші, навіть найкращі в світі, як от бергамоти, коли ще не цілком достигли, ви нічого з ними не зробите. Спробуйте, жуйте дерево! Яблучко хоч яке воно зелене, кісточки хоч які ще білі, а все-таки це вже має смак яблука. Ви вгризаєтесь зубами в зелене яблуко, і вам стає кисло в роті. Знаєте, що я вам скажу? Я вам не віддам половинки зеленого яблука за два спілих. На спілі треба чекати ген-ген скільки, а зелене яблуко можете мати одразу після того, як деревце відцвітає. Ідеться тільки про розмір. Чим далі яблуко росте, тим воно більше. Точнісінько як людина... Це, однак, не означає, що велике яблуко смачніше. Часом трапляється, що маленьке яблуко краще від найбільшого розміром яблука. Наприклад, візьміть райські яблучка. Вони винні, але смачні. Чи, наприклад, кислиці, або квасні яблука. Чим вони погані? Цього літа на яблука страшенний урожай. Буде стільки яблук, що їх підводами возитимуть. Це я чув з уст Менашихи. Так вона сказала Рувину-яблучнику, коли яблуні ще тільки цвіли. Рувин прийшов оглянути сад. Він хотів закупити у неї яблука і груші на дереві. На яблука і на груші Рувин найкращий знавець. Він, як гляне одним оком на дерево, одразу вам скаже, скільки прибутку дасть це дерево. Він ніколи не схибив ані на стілечки. Хіба що будуть великі вітри — і яблука опадуть передчасно, або хробаки нападуть, чи гусінь сяде. Це все такі речі, що їх людина не може передбачити. Адже вітер від бога, і гусінь теж. Хоч я навіть не розумію, навіщо потрібні богові хробаки і гусінь? Хіба що для того, щоб вони забирали у Рувина-яблучника шматок хліба... Рувин каже, що не вимагає від дерева нічого більше, як шматок хліба. Він має, каже, жінку й дітей і шукає для них шматок хліба. Менашиха обіцяє йому не тільки шматок хліба, а ще й хліб з маслом. Вона зичить собі таке щастя, які гарні дерева вона йому дає. Це хіба дерева? Це золото, а не дерева!

— Ви знаєте, що я вам, крий боже, не ворог,— каже йому Менашиха.— Те, що зичу вам, хай на мені здійсниться.

— Амінь! — каже їй Рувин, усміхаючись добрячим обвітреним обличчям, що лупиться від сонця.— Якщо підпишетесь, що не буде вітрів, хробаків і гусені, я вам заплачу ще більше, ніж ви правите.

Менашиха кидас на нього чудний погляд, знизу вгору, і озивається чоловічим голосом:

— Дайте мені підпис, що, вийшовши звідси, ви не посковзнетесь на рівному шляху і не зламаєте собі ногу.

— Від того, щоб посковзнутися і зламати собі ногу, ніхто не гарантований,— каже Рувин і дивиться на неї лагідними усміхненими очима.— Це може трапитися з багатієм ще швидше, ніж з бідняком, бо багатій має можливість хворіти.

— Ви надто розумний! — відповідає йому Менашиха вже розлютовано.— Але людині, яка зичить іншому поламати собі ногу, нехай відсохне язик так, щоб не знала навіть, звідки це в неї взялося.

— Чому ні? — каже Рувин з тією самою посмішкою.— На крайній випадок язик теж не зашкодить, аби, крий боже, не у злидаря...

8

Шкода, що сад не перейшов до рук Рувина-яблучника. Мені це було б набагато приємніше, ніж коли сад залишився у цієї баби-яги. Ви ще такої відьми не бачили. Нехай упаде яблучко, червиве, зсохле, зморщене, як обличчя у старої бабусі, вона не полінується, нахилиться, підніме його, покладе в фартух і понесе. Куди вона їх носить? Мабуть, на горище. А може, в льох. Скидається на те, що в льох, бо я чув, як розповідали, що торік у неї загинув повний льох з яблуками. Хіба ж то не святе діло рвати у неї яблука? Це все так, але як їх рвати? Авжеж, було б дуже розумно заскочити в сад уночі, коли всі сплять, і напхати повні кишені. Але що скаже на це собака? Т як на зло, цього літа ростуть яблука одно до одного. Вони просяться, аж умлівають, щоб їх зірвали!

Що робити? Якби знати таке чарівне слово заклинання, щоб яблука самі йшти до мене!.. Я думаю так довго, аж поки придумую. Не чарівне слово і не заклинання, а зовсім іншу річ. Дрючок. Довгий дрючок із цвяхом на кінці. Якщо ви цвяхом цього дрючка наколете яблуко і потягнете до себе — воно ваше. Вам треба лише держати дрючок так, щоб яблучко, крий боже, не впало на землю. А втім, коли яблуко впаде, теж не біда. Вона подумає, що його вітер збив. Зрозуміла річ, не можна попсувати цвяхом яблуко, а то вона здогадається... Присягаюсь вам словом честі, що я жодного яблука не попсував і жодне не впало в мене. У мене яблука не падають. Я знаю, як треба держати дрючок, коли рвеш яблука. Головне — не поспішати. Що, часу не вистачить? Поцупили яблуко і їжте його собі тихенько, відпочиньте трохи і рвіть далі. Ручуся вам, що ніяка жива істота не дізнається!

Будьте пророком і здогадайтесь, що відьма знає, скільки яблук на кожному дереві! Вона, мабуть, удень їх перелічила, а другого дня помітила, що бракує кількох штук. Тоді вона сховалась у себе на горищі і почала підглядати, може, їй удасться впіймати злодія. Так я гадаю. А то звідки вона могла дізнатись, що я лежу на даху Мендла, різникового хлопця, і орудую дрючком? Хоч би вона мене впіймала сама, без свідків, я б, може, відпросився в неї. Все-таки сирота, може, вона пожаліла б мене. Але ж Ме-нашиха не дурна, вона пішла до моєї мами, і до нашої сусідки Песі, і до різникової жінки, взяла їх усіх трьох з собою, видерлася разом з ними до нас на горище (що відьма вигадає!). З горища їм уже не важко було побачити у віконці, як я орудую дрючком.

— Ну? Що ви скажете на своє золотко? Тепер ви вже вірите?

Ці слова належали Менашисі. Я впізнав її чоловічий голос, повернув голову до горища і побачив усіх чотирьох жінок. Дрючка з яблуком я не кинув. Він сам випав з рук. Щастя, що я сам ще втримався на ногах. Я не міг дивитися нікому в очі. Не лежав би собака в саду, я б кинувся сторч головою з даху та вбився від сорому. Гірш за все були мені мамині сльози. Вона, не вгаваючи, скаржилась, тужила і оплакувала мене:

— Лихо мені! Горе мені! До чого я дожила! Я думала, що мій сирота ходить до синагоги читати кадиш за татом, а він, виявляється, лежить на горищі, побив би мене грім, і рве яблука у чужому саду!..

А відьма стоїть над нею і під'юджує чоловічим голосом:

— Шмагати треба його, такого шибеника! Шкуру спускати! Катувати, щоб кров текла! Нехай хлопчисько :шас надалі, як бути зло...

Мама не дозволяє їй вимовити слово "злодій".

— Він сирота! Бідна сирота! — доводить мама фельд-шерисі, цілує в неї руки і просить, щоб та пробачила мені, запевняючи, що цього більше вже не буде! Вона присягається усіма святими, що це востаннє.