Хлопчики з бантиками - Сторінка 15

Нечутно падав м'який сніжок. Навіть не хотілося вірити, що за тисячі миль звідси гримить у брязкоті гусениць танків велика битва...

Ще з побудки юнги відчули деяку врочистість. З нагоди свята стіл у кубрику заслали червоною тканиною. З плакатів дивилися на юнг — зі славного минулого — Ушаков і Сенявін, Нахімов і Макаров. На камбузі панували чистота й лад. Замість чаю — какао. Вертались у свої роти з піснями про морську гвардію:

А ворог лиш з'явиться тільки. Його доганяє наш гнів! Форсунки відкриті, і в топках Вирують дотопи вогнів. Вривайтесь, торпеди, в глибини, Лети за снарядом снаряд...

Від тамбура днювальний оповістив кубрик:

— У боцманів уже прийняли присягу... Сюди йдуть! Класи Колесника й Росомахи вишикувались уздовж

"бортів" кубрика. З вулиці внесли засніжені карабіни. Флотського зразка, трохи вкорочені з цівки, вони в теплому затишку зберігали пежйвий холодок. Боронована чорнота-стволів мимохіть настроювала на суворість. Савка подумав про батька: "Лише один лист, а в Сталінграді вже наступають... Невже лист був останній?"

— Струнко! — виструнчилися старшини.

До кубрика стернових увійшли контр-адмірал Бронев-ський, офіцери політвідділу гарнізону, Аграмов із Щедров-ським. За ними спритний писар бази ніс під пахвою теку з текстом присяги. Юнг привітали, потім почали викликати за алфавітом.

Перший наблизився до столу Федя Артюхов. Хвилювання своє він видав лише тим, що читав присягу занадто голосно... Він її прийняв!

— Розпишись ось тут,— сказав йому писар.

Дзвінко й радісно дав присягу Джек Баранов, другий за алфавітом. Савка терпляче чекав своєї черги.

— Огурцов! — покликали нарешті від столу. Зброя ще не відігрілася в кубрику — мерзла рука.

— ...присягаюся бути чесним, хоробрим, дисциплінованим, пильним воїном,— вимовляв Савка,— Я присягаюся добросовісно вивчати військову справу, всіляко берегти військове й народне майно і до останнього подиху бути відданим своєму народові...

Вже наближалися наприкінці дещо сумні, але необхідні в присязі слова, і Савка прочитав їх, стишивши, хоч і не хотів, голос:

— Коли ж зі злого умислу я порушу цю мою врочисту присягу, то хай мене спіткає сувора кара радянського закону... вагальна ненависть... презирство трудящих!

Після цього неквапно ровписався. Зайнявши місце в строю, він не міг стриматися, щоб не оглянути одержану зброю. Це був справжній бойовий карабін, уже без клятої дірки. Ото б такий: йому тоді, вночі, коли він стояв у караулі, страждаючи від своєї безпорадності!

Отже, відсьогодні починалось у них нове життя.

Тепер юнги не давали сцокою своєму командирові роти:

— А коли стрічки на безкозирки? Раніше ж казали, що не можна без присяги. Але ж присягу ми прийняли!

У відповідь Кравцов осліплював юнг білозубою усмішкою:

— Ви не матроси, а юнги! І начальство ще не вирішило, що написати на ваших стрічках-... Подумайте самі — що?

Юнги напружували свою фантазію. Коля Поскочін перевершив усіх:

<— Хай напишуть нам золотом: "Не чіпай мене!"

ЕПІЛОГ ДРУГИЙ

(Написаний Савою Яковичем Огурцовим)

Пізньої осені, якраз у передзим'я, Льодовитий океан страшний — він високо підкидає есмінці. Морок довгої ночі вже повисає над хвилями. Радисти мучаться на вахтах, бо радіодонесення штабів руйнує тріскотнява розрядів північного сяйва. Однієї такої ночі — морозяної та вітряної — міноносці вийшли а Внєнги, щоб відкоїівпювати до Кіркене-са три кораблі. Це булн транспорти, трюми яких наповнені подарунками норвежцям від Радянського Союзу; хліб, медикаменти, будівельний ліс та інше. На швидкості есмінці лунко вибивали з хвиль міріади бризок, і вони на льоту робилися крижинками, що, ніби кулі, обсипали шибки рубок.

Один з транспортерів у складі ескорту здався мені знайомим за своїм силуетом, і я запитав сигнальника:

— А хто це наріває по правому від нас траверзу?

— Це "Волхов"... госпітальний.

Давній знайомий — на цьому судні я плив 8 Соломбали на Соловки.

На той час обстановка в океані була тривожна. Фашисти різко збільшили в Заполяр'ї кількість підводних човнів. Наприкінці війни їхні підводні човни були значно вдосконалені, вкриті шаром ізоляційних пінопластиків, щоб важче було виявити їх у воді. Вони мали дихальні хоботи — "шнорхелі" — й широко зостосовували акустичні торпеди, націлені в машину чи під гвинти кораблів.

На світанку я почував себе дуже погано. Тріщала голова. Разів, напевне, з п'ятнадцять за ніч мене терміново викликали на місток, щоб зняти з навігаційної оптики плівку криги. Із задушливих кубриків — на мороз, потім назад у люки повертаєшся мокрий, хоч викручуй, зуб на зуб не попадає. Захворіло багато, особливо команда, яка несла службу нагорі,"Але своїх постів ніхто, звичайно, не залишив. Ось і

8^

день настав — сірий; у сірому тумані гойдалися сірі тіні кораблів. Я ліг на рундук; раптом почувся вибух, і Одразу просурмили тривогу. Підводний човен торпедував "Волхов", від якого тієї Ж миті й сліду не лишилося,— тільки десь дуже далеко стрибали на хвилях голови людей, ніби в море хтось покидав м'ячі. Доки міноносці займалися гідропошука-ми, бомбамп загапяючн ворога на критичну для нього глибину, наш есмінець промчав над місцем загибелі корабля. Люди з "Волхова" ще плавали, бо їх тримали на хвилях рятувальні жилети, наповнені повітрям. Але всі потерпілі, пробувши в морі не більше п'яти хвилин, були вже мертві. В Баренцевому морі розрив серця від різкого охолодження майже немипучий. Декого вдалося вихопити з води. їх складали на цементну підлогу душової. Повз мене матроси пронесли жінку в кітелі й спідниці — жіночій формі флотського офіцера. Коси її звисали довгими крижаними бурульками, миттю закостенівши на морозі. Жінка була лікарка.

Це був важкий похід, повен жертв. Хвилею змило з ерлі-конів двох автоматників. Врятувати їх було неможливо, й есмінці пройшли мимо.

Коли причалили в Кіркенесі, дуже багато матросів гри-пунали й насилу несли вахту. Міноносці розвернулися і, набравши якомога більше обертів, робили вузлів вісімнадцять. На швидкості піна летіла ще вище, і мене знову кликали на місток. Пам'ятаю, я майже нічого не розумів, майже марив. Можна було б збігати в .лазарет, але я не такий дурень, щоб бігти в корму по аспіринчнк. Пробіжки по крижаній палубі добром не кінчаються. Одне слово, коли ми прийшли в Ваєнгу, на пірсі вже очікували санітарні машини, і хворих повезли в госпіталь. їхати недалеко — до губи Грязної, де серед голих сопок стояв п'ятиповерховий корпус госпіталю. Тут я Навіть отетерів. Після двох років життя на кораблі, серед люків, горловин і трапів, так дивно було бачити звичайні двері й вікна, стояти не на залізі, а на доре-в'яних мостинах.

Спершу мене поклали в палату для помираючих. Молодість не хоче думати, що будь-яке життя має сумний фінал, а тому я з цікавістю ступив у страхітливий світ нестерпних стогонів та хрипів, свисту кисню, що виривався з балонів в омертвілі легені, в запах передсмертного поту. Зараз я розумію, що був безнадійно дурний, і, пригадую, навіть радів, що попав до компанії вмираючих, бо в цій палаті не треба було робити вранці фіззарядки. Біля мене лежав юнак, льотчик, нічим не примітний. Коли його накрили простирадлом і винесли, до палати зайшов зі сльозами па очах

83

полковник флотської авіапїї й витяг з-під подушки льотчика Зірку Героя Радянського Союзу. Так я пізнавав життя...

Біля вікна лежав молоденький солдатик і весь час норовив щось запитати в мене. Ми з ьшм зустрілися після війни. Це був Льонька Тепляков з квартири на Малодитичосіль-ському проспекті, де жила моя бабуся. В дитинстві ми з ним гралися на Обвідному каналі. Дивно, але так воно й було: лежачи в спільній палаті, ми не впізнали одип одного — ось як змінює людей війна!

Незабаром головпий лікар госпіталю відправив мене в команду, де одужують. Мені зробили відмітку про це в документах і я... одразу ж утік на есмінець. Знову мене загойдало на хвилях. А коли скінчилася війна, я звернувся до командування з проханням перевести мене на Балтику — ближче до Ленінграда, де жила моя бабуся, єдина з моєї рідні людина, яка залишилася живою. Прохання моє задовольнили, і влітку тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року на попутній машині я виїхав з Ваєнги на мурманський вокзал.

*

РОЗМОВА ТРЕТЯ Цю розмову почав я:

_ Чи розуміли тоді юнги, що Батьківщина має право

зажадати від них великих жертв, можливо, навіть життя?

— Хоч і були ми хлопчаками, але чудово розуміли, на що йдемо. Саме для війни нас і готували! А взагалі,— трохи по-думав Огурцов,— на флоті багато чого не так, як на землі. Існує особлива флотська рівність перед смертю, несхожа на солдатську. Команда корабля, як правило, або вся перемагає, або вся гине. Таким чином, на флоті, як ніде, доречний цей славний заклик: "Смерть або перемога!"

— Вибачте за таке запитання: а багато юнг загинуло?

— Не варто вибачатися. Це не пусте питання. Війна з фашизмом була дуже жорстока, і якщо гинули підлітки в партизанських загонах, то чому доля повинна була берег-ти нас? З юнг вийшло чимало справжніх героїв. Згадайте хоча б Сашка Ковальова, якого вже увічнено е пам'ятнику. Я погано знав Сашка: він навчався на моториста не в Сав-ватьєві, а в Кремлі. Коли його торпедний катер у Варан-герфіорді пішов в атаку, осколок пробив радіатор мотора. Сашко грудьми закрив пробоїну, з якої бив палаючий бензин. Це рівнозначне тому, що закрити амбразуру дота. Сашко загинув... Ось вам і хлопчак! Сашко був у Школі Юнг скромний і тихий, а коли знадобилося — виявилася велика людина. Часто у нас пишуть: кожен на його місці вчинив би так само. Але в тому і вся суть, що кожен так вчинити б не зміг. Тому ми героями й називаємо тих, хто здатен зробити таке, чого не здатен кожен з нас...

Огурцов замислився, а потім, вів далі:

Взагалі мені неймовірно поталанило! Замолоду поряд зі мною були старші товариші. Це дуже добре, коли поряд з хлоп ям є зріла людина. Така людина трапилася мені на Соловках, а потім зустрілася й на есмінці. По війні я також знайшов собі друга вдвічі старшого за себе. Спочатку

дружив з його сином, своїм однолітком. Ми з ним більше клеїли дурня. Але згодом я зрозумів, що батько цікавіший і розумніший за сина... Було б ідеально,— сказав Огурцов,^. якби наша молодь товаришувала не лише з ровесниками, а мала б друзів, які за віком годяться у батьки.