Хлопчики з бантиками - Сторінка 8

- Валентин Пікуль -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

А союзний корвет" підняло тросом за корму так, що стало видцо його гвинти, і там у паніці бігали два п'яні американці, один з акордеоном, другий з мандоліною. На місток уже вилетів наш командир, не встигши навіть накинути кітель. З люків і дверей стрімголов мчала нагору команда за сигналом тривоги...

Потім з'ясувалося, що телеграф на містку залишився зачохлений, рукоятки його стояли на "стопі". А в машинах диск телеграфу чомусь показав "середній уперед". Котельний машиніст послухався руху стрілки й подав пару на турбіни. Есмінець зі сплячою командою, не вибравши швартових, рушив уперед. Добре, що аварія сталася пе в морі на бойовій позиції, а в рідній гавані. Обійшлося без катастрофи.

Я знову спустився в кубрик і закінчив своє перше в житті гоління.

По трансляції з містка оповістили:

— Юпзі Ес Огурцову за виявлену ініціативу й активні дії в аварійних обставинах оголошується подяка...

Де була остання подяка, яку я одержав на флоті.

Парад кораблів на честь нашої перемоги на все життя закарбувався в нам'яті. Ніколи не забуду, як виригнули вогненні смерчі башти лінкора "Архангельськ", як карбовано погойдувались уздовж палуб одягнені в чорне прославлені екіпажі підводних човнів. Наш есмінець також стріляв у небо з п'ятидюймівок. Гірлянди вогнів зависали під хмарами, а потім нечутно опадали на воду. А від Мурманська гриміла музика — там також тріумфували переможці.

Штурман стріляв з ТТ, а мені дістався пістолет системи Веррі, схожий на піратський. Я заштовхував у нього чепурні патрони фальшвейрів і вистрілював їх над собою. Мої ракети викидало вгору, і вони згоряли в чарівній красі свята, а я стріляв і стріляв. Я, як дитина, стріляв і плакав. Патрон за патроном! Бах та бах! Ракета за ракетою! Мені було дуже приємно.

— Ура! Ми перемогли...

Так я, юнга Ее Огурцов, закінчив війну...

РОЗМОВА ДРУГА

Цього разу замість книг з тропічної медицини я побачив на столі Огурцова купку книг про давньоруський живопис.

— З'явився новий інтерес? — запитав я.

— У мене завжди так... Я звик обкладатися книжками на тему, що мені маловідома або незрозуміла. Я поставив собі за правило: в день не менше сорока сторінок нового тексту. Якщо свіжих книг нема, я перечитую що-небудь знайоме, але вже не сорок, а сто сторінок... Так я завжди тримаю себе в нормі.

— Але ж на це ви витрачаєте весь свій вільний час?

— Як розуміти "вільний час"?—запитав Огурцов.— Що означає "вільний"? Хіба час мусить бути незаповнений? Чи поза роботою людина повинна бити байдики? Неправильно-' Нарл Маркс називав вільний час простором для розвитку особистості...

Потім ми завели мову про відношення ремесла до освіти. Огурірв, здасться, пишався своєю приналежністю до "великого цеху майстрових і ремісників".

— Отже, ви не маєте ніякого диплома?

— Школа юнг була єдиним навчальним закладом, який я закінчив. Відтоді я навчався сам, і мені це подобається.

Напевне, я зачепив болючу струну в душі Огурцова.

— Адже диплом ще не робить людину щасливою,— віє далі він.— Хіба погано бути хорошим ювеліром, кушніром чи склодувом? Дива дивні можна творити! Ось я, компасний майстер, знаю російську історію не гірше від аспіранта в університеті. Але ж я не вимагаю для— себе диплома історика. По п'ять років сидять на шиї в батьків і держави, протирають собі штани, а потім з'ясовується — професія їм не подобається. Вони, бачте, помилились! Ось звідки народжується невдоволеність життям.

Поступово наша розмова перекинулася на юнг.

— Зараз я валі щось покажу,— Огурцов вийшов і повернувся з безкозиркою, не більшою від десертної тарілки.— Ось це — моя... Дивно, еге ж? Дивлячись на неї, розумію, який я був тоді маленький. А щасливий я був тоді безмірно! Але перший піт по-справжньому з нас зійшов саме на Соловках. Довелося робити те, до чого деякі з нас ніяк не готувалися. Нам здавалося, що головне — одягти форму. Однак ще ніхто не ставав моряком від того, що носив тіль-няшку й безкозирку. Самого бажання битися з ворогом ще замало.

— Ну, а романтика...— нагадав я необережно. Сава Якович невизначено хмикнув.

— Романтика — — фея ніжна й дуже примхлива. З нею треба поводитися обережно. Для тих, хто справді любив флот, труднощі ще більше зміцнювали їхнє романтичне прагнення. А з тих, хто випадково захопився морем, романтику вибило одразу, як порох з мішка. Такі люди вбачають у морській службі лише тяжку повинність, яку доводиться відбувати, розплачуючись за хвилинне захоплення юності.

— Ви наштовхнули мене на думку,— сказав я.— Наступну частину я з ваших же слів назву так: "Без романтики".

— Ви все переплутали,— сердито відповідав Огурцов.--Таких слів я ніколи не говорив. Як я, романтик у душі, можу відмовитися від романтики? Ні, романтика таки була. Тільки шлях до неї лежав черев подолання труднощів. Тут критися нема чого: було нелегко.

— То як же ми назвемо наступну частину?

— А як захочете,— відмахнувся від мене Огурцов. Наприкінці розмови, збираючись залишити господаря, я

запитав:

— Саво Яковичу, ви сьогодні чимось засмучені?

— Так. У газетах пишуть, що якийсь негідник застрелив на Соловках останнього оленя. Це був самець. А рік тому браконьєр убив самку. Вбив її, зжер нишком, а обгризені кістки закинув у кропиву... Архіпелаг залишився без великого сімейства. Багато віків тому ченці привезли оленів з тундри на острів і привчили їх до життя в цьому дивному лісі. У краси віднято частину її! Соловки,— зробив висновок Огурцов,— дорогоцінна перлина в короні нашої держави, а будь-яка перлина, як вам відомо, потребує догляду. Інакше вона померкне, і їй уже не повернути колишнього блиску!

ЧАСТИНА ДРУГА

ГАВАНЬ БЛАГОПОЛУЧЧЯ

Не секрет, що на початку війни на найнебезпечніші ділянки фронту командування кидало "чорну смерть" — матросів. Тоді й з'явилась оця відчайдушна пісня:

Як бої вже закипають І тобі сам чорт не брат, В пеклі бою виникають Безкозирка і бушлат. Це у бій ідуть ма-тро-си! Це у бій ідуть мо-ря!

Ніколи не здаючись у полон — краще смерть від останнього патрона,— багато моряків не повернулися з атак на свої кораблі. Вже на другому році війни флот відчував гостру нестачу добре навчених спеціалістів. Адже ті, хто загинув па сухопутті, були мінерами, радистами, стерновими, гальванерами, оптиками й електриками...

Полеглих повинні були заступити юнги. Хоча за званням вони й нижче червонофлотця, та Школа Юнг мала дати їм повний курс навчання старшин флоту.

Царський флот мав своїх юнг. У флоті радянському юнги ніколи не значилися. Були лише вихованці кораблів, але сумний досвід їхнього "виховання" призвів до того, що під час війни їх на кораблях не тримали. Ці виховапці були по суті живою іграшкою в команді дорослих людей. Вони добре вміли тільки їсти, спати, каверзувати й одержувати в школі двійки, посилаючись на свою винятковість.

Зовсім інша річ — юнги! Це тобі не вихованець, якому не накажеш. Юнга — відповідальна людина, справжній моряк. Прийнявши присягу, він ладен добровільно й чесно брати участь у битві ва вітчизну, і смерть його не лякає, як не лякає й будь-яка чорна робота.

Слово "юнга" — за походженням голландське, як і більшість морських термінів, що прийшли в Росію у пору зародження російського флоту. Заснувавши 1703 року леген-

парний Кронштадт, Петро І відкрив у ньому й перше в юаїні училище юпг. Сам імператор, бувши шаутбейпахтом тлоту російського, розпочинав службу на флоті в чині "каютного юнги". А це означало: якщо адмірал Корнелій Крюйс гарикне з похмілля в каюті: "Рррому... або знищу

всіх!"_то імператор мусив уклінно відповїдатиі "Не зволь-

' то гніватися. Зараз принесу..."

Ало часи перемінилися круто, і нашим юнгам носити випивку в каюти офіцерів уже ніколи не доведеться.

"Волхов" висадив юнг на Соловках уранці другого серпня, і перші п'ять днів вопи провели в соловецькому Кремлі, де їх усе захоплювало. Відчуття було таке, що оці велетенські каменюки складені не мурашками-людьми, а казковими циклопами. Обідали юнги в Трапезній палаті Кремля, яка висотою склепінь та сміливістю архітектурної думки могла б змагатися з Граповитою палатою московського кремля. Дивно було прокидатися в кубриках, де колись знемагали декабристи...

Поступово юнги усвідомили, що вони стали військовослужбовцями — з усіма належними в таких випадках наслідками. Один з таких наслідків зобов'язував їх трудитися. Але почалися пагубяі розмови: "Ішачити не наймалися",— і від роботи дехто ухилявся.

— Сачок! — казали про таких.— Знову сачкує. Крім морської термінології, що давно увійшла в статут-

[й і літературний ужиток, існував на флоті ще й жаргон. Наприклад, "гауптвахта" — слово запозичене в німців, хоча й усім зрозуміле; але як "воно перетворилося в "губу" — цього жоден академік не з'ясує.

Коли юнга говорив у бані своєму товаришеві: "Ану, подрай мені спину мочалкою,— то це говорилося по-морському точно, і гріха в такій фразі не було. Але коли за обідом чулося над мисками: "Рубай кашу швидше!" — то це вже була не мова моряків, а найбезглуздіше піжонство.

Савка Огурцов чомусь одразу незлюбив безглуздий жар-гон і тоді ж вирішив, що він не буде нівечити своєї мови. Сачків він називав ледарями, а на камбузі не рубав, а просто їв (або, як говорили любителі статутів, приймав їжу). Кремль тоді належав учбовому загону.

— Бачив-мантачив? — говорив Синяков.— Он як гайку У них закручують... Якщо ж і нас на такий манір закрутять — утечу.

1 станеш дезертиром,— відповідав йому Савка.

•— Який же я дезертир, коли присяги ще не приймав. Я не дурніншй за тебе і сам знаю, що тільки після присяги... небезпечненько...

Незабаром юнгам видали першу їхню зброю — протигази. Звичайно, вони по-хлоп'ячому вмнть розгвинтили і загвинтили все, що в протигазах відгвинчувалося. Це закінчилося для цікавих погано, бо юнг одразу ж погнали в герметичні камери, де їх обдимлювали хлороцетафеноном. У кого протигази виявилися несправними, ті потім до вечора не могли розплющити очей, з яких бігли рясні сльози.

Юнги вивчали правила військового статуту. їм наказали твердо пам'ятати нумерацію форм одягу.

— Ось зараз ви одягнені за формою номер три. При температурі повітря до мінус шести, коли належить носити шинелі, форма буде номер шість. Але як заміните безкозирку на зимову шапку, це вже форма сьома...

З'ясувалося, що деяким юнгам номери зовсім не пасували: у них не було бушлатів, не було й білосніжних форменок — лише фланелівки.