Хлопці, наших б'ють - Сторінка 11

Чи заслужила вона на таке поводження, чесна, славна, мила Грейс?

"Однак, — подумала Анжела, — хіба ж у цьому річ, коли копнути глибше? Адже це зовсім не стосується Грейс; це стосується самого лише Гаррі. Він хороша людина і має право бути щасливим. Грейс не змогла дати йому щастя, тепер хай спробує вона, Анжела. Хіба ж це не по-американськи?"

Анжела знову схопила трубку й рішуче набрала номер.

— Алло, Грейс?.. Грейс, люба, це Анжела Хоффа... Ви йдете на збори?.. Чи не могли б ви заїхати за мною, коли ваша ласка? Оскар знову кудись подався... Дякую, лапочко. Лише дайте сигнал. Я спущуся в одну мить... Бувай!

Анжела поклала трубку і пішла чепуритися.

7

Грейс Беннермен повісила трубку.

— Це Анжела Хоффа, — сказала вона. — Ми заїдемо до неї по дорозі на збори.

— От хай йому грець! — зауважив Гаррі. — Адже вона живе десь у чорта в зубах!

— Сором тобі, Гаррі, — з докором у голосі мовила Г рейс.

— Гаразд, гаразд, — зітхнув він. — Тоді швидше поїхали. Ти готова?

— Хвилинку. Піди скажи дітям на добраніч.

— Слухаю, мадам.

Повісивши рушник, яким він допомагав Грейс витирати посуд, Гаррі вийшов з кухонної площадки, обійшов буфет, пересік умивальню, їдальню, кабінет, вітальню і піднявся нагору. Беннермени жили в модерному будинку, що його перший поверх являв собою велику залу, розбиту на кілька відсіків невисокими, до пояса, перегородками з полицями для книг та вазонів. Така система допомагала заощадити час, збільшити житлову площу, підтримувати чистоту в домі, але в той же час виключала для чоловіка будь-яку можливість сховатися від своєї родини.

Прогрес не торкнувся другого поверху: спальні та ванні кімнати були відділені одна від одної суцільними стінами. Увійшовши до спальні свого старшого сина Дена, Гаррі побачив усіх своїх малят. Сидячи на підлозі, вони уважно слухали Меггі Ларкін, яка теж сиділа на підлозі й читала їм детективний роман "Будинок примар".

Хоч Денові вже сповнилось вісім років, Вадові — шість, а Пітеру — чотири, вони надзвичайно скидалися один на одного: кожен був милою, лагідною, опецькуватою, довірливою і вразливою дитиною. Інколи, дивлячись на них, Гаррі відчував у серці такий приплив ніжності, що йому на очі мимоволі наверталися сльози, але невдовзі він уже скреготів зубами і молив бога, щоб той дарував їм хоч краплинку підступності, хоч крихту підлоти. Кожна дитина час від часу потребує прочуханки, але в якого батька підійметься на це рука, коли його діти схожі на живих іванців-киванців, на обличчях яких написано "штовхніть мене, будь ласка"!

— На добраніч, хлоп'ята, — сказав Гаррі. — Ми йдемо на збори.

Ден підскочив і поцілував батька в щоку.

— На добраніч, тату, — вигукнув він.

Бад цмокнув його в другу щоку.

— На добраніч, татуню, — гукнув він.

Пітер поцілував його в губи.

— Я люблю тебе, татуньку, — крикнув він.

Меггі Ларкін пильно стежила за цією сценою.

На її устах не з'явилося схвальної посмішки; ні, навпаки, обличчя Меггі раптом спохмурніло.

— Містер Беннермен, — сказала вона, — я хотіла б з вами побалакати.

— До ваших послуг, — мовив Гаррі.

Меггі встала і разом з Гаррі вийшла в коридор, щільно причинивши за собою двері.

— Я слухаю, — сказав Гаррі.

— Пробачте, якщо я, може, втручаюсь не в свої справи, — урочисто почала Меггі. — Коли ви не захочете мене слухати, я не ображусь.

— Що ви маєте на увазі?

— Ваших дітей.

— А що з ними?

— Дозвольте поставити вам це ж саме запитання, містер Беннермен. Що з ними?

— По-моєму, нічого, — стривожено забелькотів Гаррі. — Принаймні я не помічав нічого особливого.

— Вам часом не доводилось чути, щоб вони брехали, крали чи лупцювали Інших дітей? — запитала Меггі.

— Звичайно, ні!

— Отож-то! — глибокодумно промовила Меггі.

— Що значить — "отож-то?" — запитав спантеличений Гаррі.

— Містер Беннермен, — сказала Меггі, взявши його за рукав і безстрашно дивлячись йому в очі, — невже ви вважаєте це нормальним? Невже ви не усвідомлюєте, що на цій стадії емоціонального розвитку діти передусім цікавляться лише собою? Головне для них—це задовольняти всі свої примхи, всі бажання. В цей період нормальні діти мусять бути байдужими до інших, егоїстами. Вони не бачать нічого поганого в тому, щоб брехати, обдурювати інших, красти, коли Це допомагає їм задовольнити свої інстинкти.

— Розумію, — мовив Гаррі, нервово силкуючись попустити тугий комір сорочки. — Це… Це дуже цікаво, міс Ларкін. А зараз, пробачте, будь ласка...

Пальці Меггі сильніше обхопили його рукав.

— Ось це й непокоїть мене в ваших дітях, містер Беннермен. Вони надто хороші, надто чесні. Щось, видно, гальмує їхні нормальні природні імпульси.

— Можливо. Я...

— Але це так не минеться, — провадила своє Меггі, не випускаючи його рукав. — Шила в мішку не сховаєш. Прийде час, і все це неодмінно вилізе боком у бідних дітей — як сінна гарячка, астма, мігрень, а то, може, й коліт. Коли дитина чогось хоче і не може задовольнити свого бажання, то від цього завжди страждає її тіло!

— Та що ви, міс Ларкін...

— Ні, містер Беннермен, це факт! Науковий факт.

Гаррі жадібно ковтнув повітря.

— Справді? — ледве чутно промовив він.

— Отже, ви самі бачите, містер Беннермен, що це дуже серйозна річ. Згодьтесь зі мною — вашим дітям потрібна негайна допомога.

— Так, міс Ларкін, — сказав Гаррі, звільняючи рукав з її чіпких пальців. — Завтра вранці я обов'язково про це подбаю... Але зараз краще обійдемось без експериментів, згода? Давайте на сьогоднішній вечір залишимо дітей у спокої. О'кей, міс Ларкін? Га?

— О'кей.

— Дякую, — ледве видихнув Гаррі. — На добраніч.

— На добраніч.

Витираючи долонею спітніле чоло, Гаррі кулею злетів униз.

— Слухай,Г рейс, — гарячково зашепотів він, — не можна залишати дітей з цією дівчиною. У неї не всі вдома.

— Перестань, Гаррі...

— Я не жартую. Її треба відправити в божевільню. Це якась маніячка!

— Я знаю, — спокійно сказала Грейс. — Вона мені теж виклала свої погляди на виховання.

— І ти не боїшся залишати з нею дітей?

— Аніскілечки.

— І домагатимешся, щоб її знову взяли на роботу до школи?

— Слухай, Гаррі, — мовила Грейс, беручи його під руку й ведучи до машини, — Меггі молода дівчина, і голова в неї напхана неперетравленими даними про дитячу психіку... Але загалом це хороша, розумна дівчина, яка, до того ж, любить дітей. Згодом вона прохолоне, і з неї вийде чудова вчителька. А в наш час, коли усюди страшенно бракує хороших вчителів, я не допущу, щоб місто втратило таку знахідку, як Меггі Ларкін.

Наблизившись до машини, Гаррі відчинив дверцята, пропустив Грейс, потім зайшов з Другого боку і сів за руль. За хвилину машина виїхала на вулицю.

— Ось побачиш, — сказала Грейс, помітивши, як Гаррі недовірливо кивнув головою, — перемелеться — мука буде.

— Хтозна, — скептично буркнув він.

— До речі, ще одне...

— Що?

— Зараз ми візьмемо Анжелу Хоффа, то, прошу тебе, будь уважніший до неї. Ти її завжди чомусь ігноруєш.

— Може, посадити її до себе на коліна? — спитав він.

— Будь серйозним, Гаррі. Мені од душі шкода Анжели. Не уявляю, як можна жити з таким чоловіком, як Оскар?

— Страшно подумати, — відповів він.

— То будь чемним з нею, добре, голубчику?

— Гаразд, Грейс, я буду чемним з нею.

— Впізнаю мого Гаррі, — мовила Грейс, цілуючи його в щоку. — Мого славного Гаррі.

Гаррі взяв її руку і по черзі задумливо лизнув кожен палець.

— Ти певна, що нам неодмінно треба їхати на ці збори? — спитав він.

Грейс звільнила руку.

— Так, старий шкарбан, — сказала вона. — Я певна.

8

Над дверима колихався американський прапор. Триста складених стільців вишикувались рядами на рівній підлозі. Всю передню частину зали займала невисока платформа. На ній стояла трибуна арбітра, як за традицією називався голова міських зборів у Патнем-Лендінгу.

Сам арбітр ще не з'явився — до початку зборів залишалось п'ять хвилин — але в залі вже не було жодного вільного місця. Тут були репрезентовані всі три соціальні верстви Патнем-Лендінга. Передні ряди захопили одягнені в шерсть та нейлон запальні сезонники, сповнені громадянських чеснот, ладні заради загального блага віддати до останньої краплі всю свою енергію, весь свій дар красномовства, все багатство своєї уяви.

За ними сиділи похмурі янкі, готові відбити чергову риторичну атаку за допомогою перевіреної тактики демагогічних обіцянок, затримок, тяганини і зволікань. Задні ряди займали італійці, які здебільшого голосували заодно з янкі, але діставали від зборів куди більше задоволення. "Міські збори, це як опера, — не раз казав батько Гвідо, Вітторіо ді Маджо, — виходить один, співає арію, потім вискакує другий і встромляє йому кинджала в спину!"

В центрі сектора сезонників, осяяна ореолом слави, сиділа Бетті О'Шіл, голова КВУСФПП — Комітету вивчення умов для спорудження фабрики переробки покидьків. Бетті, млява, скромна тридцятичотирилітня молодиця, ніколи не сподівалась досягти таких вершин політики, проте, слід сказати, слава її була цілком заслужена. Кілька тижнів підряд її чоловік і дві неповнолітні дочки харчувалися консервами й самі стелили собі постелі, в той час як Бетті О'Шіл пріла над бюлетенями американської служби охорони здоров'я, вивчаючи досвід знищення гниючих та негниючих покидьків у інших штатах; вона розіслала анкети всім санітарним інспекціям Америки, об'їздила й обійшла всі смітники та звалища Ферфільдської округи та Лонг-Айленда. її зусилля не пропали марно. На відміну од багатьох попередніх проектів, відхилених і забалотованих, як надто дорогі та непрактичні, план Бетті, на думку всіх її друзів, обіцяв вірну перемогу.

Поруч з Бетті сиділа Грейс Беннермен, даючи їй останні настанови, немов секундант дуелянту перед поєдинком. Вона заспокоювала знервовану Бетті, запевняла її, що перемога забезпечена, і обіцяла втрутитися особисто, коли б раптом янкі вдалися до якихось підступних махінацій. Грейс була більше, ніж інші, зацікавлена в успіху Бетті, бо саме їй належала ідея витягти Бетті з темряви і довірити їй відповідальну посаду голови КВУСФПП. Інші, досвідченіші, дами висувалися на цей пост, але Грейс сказала; "Ні, дівчата, давайте оберемо Бетті О'Шіл. Адже Бетті гладуха, а гладухам передусім потрібна любов і підтримка". Звичайно, "дівчата" враз оцінили залізну логіку цього аргументу.